Громадське самоврядування у місті Новограді-Волинському

Новоград-Волинський управлявся на засадах неповного Магдебурзького права, отриманого від польсько-литовських князів орієнтовно в кінці XVI– на поч. XVII ст. Відомий дослідник Олександр Миколайович Цинкаловський (1898–1983) пише про наявність у місті ратуші у XVI ст., а у польських архівних матеріалах від 1699 року серед його мешканців згадується привілейований війт Сень.

Магдебурзьке право бере початок від привілеїв, які отримало німецьке місто Магдебург ще у 1188 році. Згідно з ним місто виходило з-під влади та юрисдикції адміністративних і судових органів держави, формуючи свої міські владні структури.

Головним органом міського самоврядування був магістрат, який складався з війта і бургомістра, ратманів (радників), лавників (засідателів) і писаря. Війт з лавниками відповідали за судову владу, протипожежну безпеку і громадський порядок у місті, бургомістр та ратмани займалися адміністративними, господарчими і соціальними питаннями. Проте на практиці чіткого розподілу функцій не завжди дотримувалися. Особливо, коли мова йшла, наприклад, про розподіл коштів, або ж: чи наймати військо для охорони міста і підтримання громадського порядку, чи лише обмежитися з цією метою утворенням міської міліції.

За статутом кожний із мешканців Новограда-Волинського міг стати міським урядовцем, але насправді основними неписаними умовами для обрання були знатність роду і багатство. Тому влада в місті тривалий час зосереджувалася в руках окремих заможних родин, що можна було спостерігати впродовж декількох століть. Це означало, що міська верхівка перетворилася в окрему невелику корпорацію, де мали місце зловживання службовим становищем, торгівля посадами і хабарництво при відсутності контролю з боку низів. Практично такий контроль мусив би здійснювати староста, що призначався в місто королівською адміністрацією. Але посада старости могла заміщуватися лише шляхтичами, тому також нерідко ставала предметом торгівлі. Згодом за польською конституцією староста отримав настільки широкі права, що міг на свій розсуд ув’язнювати навіть членів міського магістрату. Просте населення міста обкладалося численними податками, що нерідко призводило до конфліктів між верхівкою міської влади і міською біднотою.

Відбувалося розшарування населення міста не тільки за соціальним складом, але й за національно-етнічним та віросповідним. Зокрема, у 1784 році у місті проживало 240 євреїв, які мали (тимчасовий — автор) статус платників податків. У 1787 році — 281 особа, яка сплачувала податки. Оскільки платниками податків були глави сімейств, то загальна кількість євреїв у місті була в декілька разів більшою. Вони створили на той час досить чисельний кагал (громаду — автор), однак не вважалися ще повноправними жителями міста, тому їх сім’ї не вносилися до міського реєстру.

Основну масу мешканців міста складали міщани, купці, ремісники і торговці. Польська шляхта вважала ремесло і торгівлю «неблагородним» заняттям. Закони Речі Посполитої навіть забороняли шляхті займатися ремеслом під загрозою втрати шляхетських прав. Місцеві багатії-шляхтичі, які жили традиційно із земельної ренти та доходів від своїх маєтків, байдуже ставилися до утворення на території Новограда-Волинського великих заводів і фабрик. Через це у місті гальмувався розвиток ремесел, торгівлі, промислового виробництва, частина активного самодіяльного населення була виключена із виробництва матеріальних благ, міська ж скарбниця зубожіла. Реалізація в місті Магдебурзького права здійснювалася у вельми куцій формі. Як наслідок, на кінець XVIII ст. у Новограді-Волинському, як і в багатьох інших містах Правобережжя, чітко проявилися ознаки кризи місцевого самоврядування.

З приєднанням Правобережної України до Російської імперії самоврядування в місті над Случчю стало більш централізованим і цілеспрямованим. При цьому користувалися затвердженим імператрицею Катериною II від 21 квітня 1785 року «Положенням про міста», у якому були розписані функції городових магістратів та міських ратуш. Городовий магістрат являв собою інстанцію станового суду для міських жителів згідно з прийнятою в Російській імперії 1775 року «Постановою про губернії».

Новоград-Волинський, як великий повітовий центр, мав виборний городовий магістрат, до складу якого входили два бургомістри і чотири ратмани, яких обирала міська громада кожні три роки. Члени магістрату, насамперед бургомістри, затверджувалися також губернатором. При магістраті була посада секретаря. Судова влада в магістраті не була відділена від господарчої і адміністративної. Тут було дві палати, що розглядали цивільні та кримінальні справи купців, міщан та інших міських податних станів. Магістрат займався оподаткуванням нерухомого майна і регулюванням цін на продукти харчування та фураж, опікувався рекрутською повинністю і санітарним станом, вів облік купців та міщан, відповідав за розподіл ремісників на цехи й обрання їх керівників, перевіряв правильність мір та ваг, контролював заходи з протипожежної безпеки і забороняв шкідливі ігри.

На Новоград-Волинський городовий магістрат покладалися обов’язки щодо розгляду питань, які стосувалися кримінальних та цивільних справ із сусідніх повітів, при цьому справи часто слухалися із запізненням. Крім цього, магістрат повинен був обов’язково реагувати на всі укази, розпорядження, листи і приписи, що надходили з губернського центру. З кожного питання вівся протокол, який записувався російською або польською мовами у спеціально пронумеровану і прошнуровану Книгу протоколів Новоград-Волинського городового магістрату. У кінці засідання протокол підписували присутні бургомістри і ратмани. Цікаво, що з початку XIX ст. один міський бургомістр та один-два ратмани із числа членів магістрату належали до осіб єврейської національності.

Так, 24 березня 1810 року (ст. стиль — автор) у Новоград-Волинському городовому магістраті слухалася справа стосовно пожежі, яка мала місце 1809 року в містечку Лабунь, що її призвели військовослужбовці Білостокського мушкетерського полку російської армії. Справу для розгляду надіслав генерал-майор Олексій Петрович Єрмолов (1777–1861), майбутній відомий російський полководець і державний діяч.

Згаданий вище протокол (російською мовою) підписали бургомістри Новоград-Волинського городового магістрату Василь Окрушко і Мендель Чорноморський, ратмани Кузьма Гордєєв, Сруль Гірфаль, Іван Єсипчук та Микита Ємченко. Ще один протокол засідання того ж року (польською мовою) підписали ратмани Козачок, Курильчук, Сидорака, Філіпович.

У 1796 році бургомістрами були Петро Додлевський і Олексій Сидоренко, ратманами — Мордух Мошкович, Мендель Йосевич, Даніел Єрков і Фридріх Хейдеман. У 1813 році бургомістр — Кузьма Гордєєв, серед ратманів — Микита Семчук, Сава Клец, Герасим Євтушенко, Ушер Шпільберг, Сруль Гірфаль, Зелік Гільман. 1860 рік: бургомістри Федір Панченко і Лука Євтушенко, ратмани Микита Сугак, Михайло Шеремет, Нахман Бараш.

На діяльність городового магістрату відпускалися кошти. Вони затверджувалися Київським генерал-губернатором, як і інші статті доходів та витрат щодо кожного повітового міста Волинської губернії. Окрім того, виділялися кошти на оренду приміщення під магістрат.

У повітовому місті Новоград-Волинський був також городничий, який обов’язково мав походити із дворян. Городничий вважався посадовою особою і керував у першій половині XIX ст. виконавчою поліцією, що відала питаннями «внутрішньої безпеки», вилученнями майна чи грошей за зобов’язаннями тощо.

Очевидно, що так звані «присутственные места» (органи влади — автор) знаходилися в першій половині XIX ст. у будинку міської ратуші. Але для міської думи, казначейства, поліції могли наймати окремі приміщення.

У місті існувала ще й така гілка влади, як повітовий предводитель дворянства (маршалок), що мав свою власну невелику канцелярію на чолі із письмоводителем. Серед дворян повіту в першій половині XIX ст. переважала католицька шляхта. Тому обов’язки Новоград-Волинського повітового предводителя дворянства виконував довгий час польський дворянин Юзефат Стемпковський, який підтримав Листопадове повстання поляків у 1830–1831 роках і згодом змушений був рятуватися втечею за кордон. Після нього, за свідченням архівних джерел, повітовим предводителем дворянства став Хома Врочинський. Лише у другій половині XIX ст. представників польської шляхти на посаді повітового предводителя дворянства замінили під тиском генерал-губернатора представники українського та російського дворянства.

Після польського повстання 1863 року повітовими предводителями дворянства за пропозицією генерал-губернатора обирали лише православних дворян. У середині 1860-х років обов’язки повітового предводителя дворянства виконував відомий краєзнавець Василь Гнатович Пероговський. У другій половині 1860–1870-х років ці обов’язки виконував Петро Антонович Косач, голова Новоград-Волинського і Рівненського з’їзду мирових посередників. На цій посаді він тричі отримав підвищення у цивільному званні та декілька орденів «за выявленное усердие». Так, газета «Волынские губернские ведомости» сповіщала в квітні 1874 року, що «Государь-император 22 и 31 прошлого марта Всемилостивейше соизволил пожаловать... новоградволынскому уездному предводителю дворянства Косачу орден Станислава 2-й степени». У 1890-х роках та на початку XX ст. обов’язки голови з’їзду виконував Антон Юхимович Свадковський, тесть відомого українського поета Олександра Кандиби (Олеся), дід знаного українського вченого-історика і поета Олега Кандиби (Ольжича). Деякий час Новоград-Волинським повітовими предводителями дворянства були титулярний радник Володимир Сергійович Уваров, корнет запасу гвардійської кавалерії Борис Сергійович Мєзенцев, Костянтин Михайлович Шидловський, корнет запасу армійської кавалерії Михайло Іванович Мосолов.

Повітовий предводитель очолював, наприклад, повітове присутствіє з воїнської повинності, куди входили начальник військового гарнізону, повітовий справник, по одному із членів повітової та міської управ і два лікарі. Такі присутствія були утворені згідно з Законом від 1874 року про введення в Російській імперії загальної військової повинності. Повітовий предводитель стояв на чолі повітової училищної ради, повітової землевпорядної комісії, повітової земської управи та дворянської опіки. Обов’язки останнього повітового предводителя дворянства виконував до березня 1917 року Дмитро Миколайович Хлюстін, згодом призначений комісаром Тимчасового Уряду в Новоград-Волинському повіті.

Після придушення Листопадового (1830–1831 рр.) повстання перед самодержавством гостро постало питання про необхідність ліквідації у містах Правобережної України залишків Магдебурзького права, яке асоціювалося із шляхетними вольностями. У 1838 році набула чинності закону пропозиція Київського генерал-губернатора О. Д. Гур’єва (1786–1865) стосовно відкриття у найбільших містах генерал-губернаторства дум, які б перебрали на себе міське господарство від міського магістрату. 17 січня 1838 р. повелено негайно відкрити думу, словесний суд і запровадити старост, передавши з магістрату усі справи до думи.

Новоград-Волинська міська дума опікувалася господарчими та побутовими питаннями не тільки у місті Новоград-Волинський, але й розпоряджалася громадськими справами у чотирьох містах — Заславль (Ізяслав — автор), Острог, Рівне, Старокостянтинів, що належали на правах приватної власності місцевим магнатам, та ще у понад 30 містечках вказаних п’яти повітів. Через це жителі приватновласницьких міст у соціально-економічному і культурному відношеннях залежали від органу міського самоврядування зовсім чужого для них міста. Себто, вирішення побутових проблем, питань розвитку народної освіти і культури, охорони здоров’я і благодійництва, справляння податків і навіть будівництва храмів їх жителі повинні були узгоджувати у Новоград-Волинській міській думі, та ще й направляти на її діяльність частину своїх коштів.

Городовий магістрат, який виконував адміністративно-судові функції, продовжував діяти поруч із міською думою у Новограді-Волинському до 1861 року та був ліквідований за розпорядженням Київського генерал-губернатора Іларіона Іларіоновича Васильчикова (1805–1862), який до свого призначення обіймав посади військового губернатора в м. Житомир та цивільного губернатора Волині.

У 1850 році було заплановано міських доходів у сумі 4484 крб. 21,5 копійок сріблом. Вони складалися з надходжень від міського саду, медоварні, шинку, кофейні, готелю, маркування ваг та мір. Влада міського голови розповсюджувалася і на приміське село Сусли, з якого у тому ж році заплановано було отримати доходу у міську казну в розмірі 379 крб. 30 коп. сріблом. Але найбільшу частину доходів складали відкупні суми з місцевих купців, проценти з міських капіталів, що були в обігу у Волинському Наказі Громадської опіки, з векселів, закладних листів та інших боргових зобов’язань, відсотки з відкупної суми.

У видатки міста Новограда-Волинського на 1850 рік, які склали 4280 крб. 89,5 коп., були включені: кошти для винайму квартири городничому і квартальному поліцейському, на утримання поліції, пожежної частини, діловода, писарчука, канцелярії міської думи, городового магістрату, наглядача в’язниці. Передбачалися канцелярські витрати, витрати на оплату праці міського лікаря, оренду квартири для повивальниці, будинку для приходського училища і вчителя, на опалення будинку міської думи, будівництво в Новограді-Волинському брукованої дороги, утримання коней для пожежної команди.

На кінець 50-х років указаного століття під забудовами було 100 десятин 158 сажнів міської землі, під садами, парками і городами — 180 десятин 200 сажнів, під вулицями, площами і плесом Случі, що була важливим шляхом для перевезення лісу і збіжжя, — 54 десятини 100 сажнів, всього 333 десятини 458 сажнів у межах житлової частини. Проте місто мало поза цими межами ще додаткові площі, які давали йому змогу розширятися у майбутньому.

Так, 1002 десятини займали громадські пасовища, 354 десятини 667 сажнів — приміські хутори з садами і городами, 16 десятин 635 сажнів — сінокоси і луки, 1782 десятини 1841 сажень — рілля, 1422 десятини 1742 сажні — ліс, 1676 десятин 825 сажнів — становили так звані «неудобья», або як сьогодні прийнято говорити, «землі несільськогосподарського призначення». Всього таких запасів було 6254 десятини 910 сажнів. Окремо місту належало село Сусли, де селяни мали статус державних.

Проте й без цього села місто мало чітко виражену сільськогосподарську спрямованість. Так, його мешканцям належало у вказаний період 588 коней, 1120 корів, волів і биків, 1128 свиней та овець. Середня вартість одного коня за тими цінами складала близько дев’яти карбованців, корови, вола чи бика — семи карбованців сріблом.

У 1858 році населення міста складало 6513 осіб, з яких 3227 було чоловічої і 3286 жіночої статі. За соціальним станом у Новограді-Волинському на той час нараховувалося 168 потомственних і 301 особистих дворян, 11 почесних громадян, 14 осіб належало до священницького стану, 356 — до купецького, з яких 41 особа мала іноземне підданство. Найбільше було міщан: 5083 місцевих та 287 з інших міст; 26 осіб складали німецькі іммігранти, 148 солдатів і членів їх сімей, що постійно мешкають, 41 відставних осіб і членів їх сімей, 48 осіб, що тимчасово не перебували на військовій службі і членів їх сімей. У місті мешкало також 30 дворових селян-кріпаків. Кількість офіцерів і «нижніх чинів» гарнізону, які належали до регулярної армії, не вказувалася.

Корецька вулиця Новограда-Волинського на поч. ХХ ст.

За родом занять найбільше було тих, хто займався торгівлею. Так, у місті нараховувалося 75 торгових господарств, які охоплювали із членами сімей 467 осіб; зокрема, свою діяльність проводили 30 купців третьої гільдії та 18 іногородніх купців, які мешкали у місті, 95 осіб, які тримали крамнички і 25 осіб, які займалися дрібною торгівлею (на виносі). Їх торгові обороти щорічно складали 63550 карбованців, з яких міська казна отримувала у вигляді податку з обороту відповідний процент. Окрім того, щорічно в місті проводилася оптовий продаж зерна на суму понад 3000 карбованців сріблом. Кожного року у місті проходило п’ять великих ярмарків, де продавалося товарів у середньому на 11114 карбованців на рік, щоп’ятниці та щонеділі бували постійно базари, де продавалося різних харчів, господарчих та інших товарів на суму понад 200 карбованців сріблом. До міської скарбниці потрапляла значна сума від оптової торгівлі хлібом, ярмаркових та базарних продаж у вигляді відповідних податків та плати за місця торгівлі.

У Новограді-Волинському діяли один готель та одна кав’ярня, власники яких сплачували щорічно до міської казни відповідно 25 і 21 крб. податку. Вартість і види податків затверджувалися щорічно на засіданні міської думи. Відповідність прийнятих думою рішень чинному законодавству Російської імперії контролювалася спеціальним управлінням з питань думських справ при волинському губернаторові.

На другому місці стояло заняття ремеслами. У місті діяло 43 ремісничі господарства, які охоплювали 495 осіб чоловічої і жіночої статі, включно із членами сімей. Всі новоград-волинські ремісники, незалежно від віросповідання та національності, станом на 1858 рік були задіяні у дев’яти різних цехах або гільдіях, які об’єднували ремісників за родом їх діяльності у своєрідні корпорації, займалися охороною монополії на ремесло, кредитуванням виробництва, упорядкуванням навчання майбутніх ремісників, представляли через своїх старшин інтереси майстрів у міських та містечкових владних структурах. Привілеї ремісничих цехів та гільдій у містах оговорювалися Магдебурзьким правом. У Росії ремісники організовувалися в цехи і гільдії з відповідними правами і обов’язками за царськими указами від 27.04.1721, 21.01.1785, 06.01.1796, 12.11.1799 та 26.04.1852 років).

Найбільшим у місті був цех шевців, який разом із майстрами, підмайстрами та учнями нараховував 58 осіб; далі йшов цех кравців (55 осіб); меншими були цехи мулярів (21 особа), ковалів (17), столярів (16), чинбарів (9); і зовсім невеликими були об’єднання булочників, теслярів (по 4) та склярів (3 особи), всього — 192 особи. Ними щорічно вироблялося товарів і надавалося послуг у середньому на суму 37713 карбованців 53 копійки. Діяльність ремісників регулювалася міською владою і також обкладалася податком.

У місті існувало 2 салотопних, 4 чинбарських і 2 тютюнових підприємства, на яких працювало 40 робітників. Разом ці підприємства щорічно виробляли продукції на суму 5684 тисячі карбованців сріблом і також сплачували податки до міського бюджету. Якщо говорити про інтенсивність праці, то чітко видно, що на одного ремісника (з підмайстрами і учнями) приходилося у грошовому нарахуванні більше виробленої продукції, аніж на одного міського промислового робітника.

Одним із важливих джерел додаткових заробітків мешканців міста та отримання доходів у міську казну було виконання містом різних, обумовлених чинним законодавством, повинностей. Насамперед це стосувалося тяглової повинності, внаслідок якої мешканці зобов’язувалися поставляти певну кількість коней і підвід у межах повіту для виконання завдань державної ваги. Мешканці міста і міська скарбниця отримували заробітки, коли коні і підводи надавалися для перевезення військ, рекрутських партій (команд осіб, що призвані на службу до армії — автор) та військового майна. За надані послуги розплачувалися армійські квартирмейстери. Використання військами шляхів, що проходили через Новоград-Волинський, було досить інтенсивним. Кожного року через місто проходило в середньому майже 20 військових частин та окремих великих військових підрозділів. З цією метою в 1856 році (період Кримської війни — автор) надано містом військам і рекрутським партіям 215 коней, за що до міської казни надійшло 161 крб. 25 коп.; у 1857 році — 118 коней, отримано 84 крб. 70 коп.; у 1858 році — 91 кінь, отримано 68 крб. 25 коп.

Проте міські обивателі зобов’язані були надавати свою тяглову силу і підводи безоплатно, зокрема: для роз’їздів земської поліції і чиновників у межах повіту, для чого у вказані роки було відповідно поставлено 118, 109 і 31 кінь з підводами; для перевезення арештантів і осіб, засуджених до каторги містом було відповідно поставлено 411, 512 та 218 коней із підводами. Звісно, що деякі обивателі намагалися ухилятися від виконання таких повинностей, за що винні каралися навіть до безоплатної передачі тяглової сили на користь держави, штрафом чи примусовими роботами.

Наступна повинність була постійна, себто міські обивателі мали надати безоплатно помешкання військам, що пересувалися, та за плату — тим військовим частинам і підрозділам, що дислокувалися у місті тривалий час, якщо для них не було підготовлено державою спеціальних приміщень (казарм). При цьому міський голова разом із повітовим предводителем дворянства, окружним військовим начальником, городничим та поліцейським справником несли в рамках своєї компетенції відповідальність за розміщення військових частин і підрозділів не лише у місті, але й в таких волосних центрах, як Корець, Любар, Миропіль, Полонне, що лежали на головних шляхах пересування військ. Обов’язки міського голови виконував в означений період Дяченко.

Впродовж 1856–1858 років містом надавалося безоплатно такі квартири: двічі генерал-лейтенантам на 12 днів, п’ять разів генерал-майорам на 31 день, 45 разів штаб-офіцерам на 1314 днів, 342 обер-офіцерам на 4132 дні та 44689 місць для розміщення нижніх чинів на 19903 дні.

Виділення коштів на оплату постою дислокованим військовим частинам і підрозділам залежали від тривалості дислокації і чисельності війська. Для прикладу, в означений період для найму приміщень під кузню і швацьку майстерню двох артилерійських батарей із розміщенням у Новограді-Волинському у приватних будинках городян Якова Євтушенка і Янкеля Каца впродовж одного року виділялися відповідно 36 та 40 карбованців, для розміщення в містечку Любарі лазаретів Нижньогородського піхотного та артилерійського, а також уланського полків та перебування етапної команди виділялося відповідно 30, 204 та 480 карбованців; у містечку Миропіль для розміщення лазарету Вологодського піхотного полку — 134 карбованці.

Солдати 18-го мушкетерського Вологодського полку, вул. Соборна, поч. ХХ ст.

Якщо ж війська в населених пунктах дислокувалися роками, а будинки були великими і мали певні зручності (город і сад для харчування хворих та поранених рослинними вітамінами), то й кошти були значно більшими. Так, для лазарету резервної першої батареї другої артдивізії, що перебувала на постої у місті з вересня 1855 по серпень 1856 рр. і розміщувалася у будинку колезького асесора Войцехівського, виділялося 420 крб., а під лазарет п’ятої артбригади, що розміщувалася у місті з червня 1856 по серпень 1857 рр. у будинку Лейби Доктормана, виділялося 395 крб. Ці суми, що виділялися новоград-волинським казначейством для оплати постою військ та етапних команд рекрутів у найманих будинках, перевірялися і списувалися. Звітні документи встановленого зразка підписувалися вказаними вище керівниками міста та повіту і скріплялися печаткою повітового предводителя дворянства. Фінансові документи періодично ревізувалися губернськими та генерал-губернаторськими чиновниками. Якщо серед місцевих посадовців знаходили злодіїв державних коштів, то місце в Сибіру їм було надовго забезпечено.

Відповідно можна було отримати додаткові кошти за постачання військам, етапним та арештантським командам, військово-будівельному загонові 3-ї дистанції, зайнятому на спорудженні Брест-Литовського шосе, а також міській в’язниці дров для опалення, матеріалів для освітлення, харчових припасів, сіна і соломи військовим коням. Як бачимо, потреби на військо та арештантів з’їдали чималий шмат державного бюджету і покривалися частково за рахунок жителів міста і повіту.

Мешканці міста повинні були справляти ще й так звану дорожню повинність. Проте з будівництвом і відкриттям експлуатації шосе Київ — Брест-Литовськ ремонт старої поштової дороги міськими городянами у вказаний період не проводився.

Новоград-Волинським казначейством виділялися впродовж 1856–1858 років відповідні кошти, які списувалися, на спорудження етапів (станцій — автор) у селах Улашанівка і Пищів та ремонт існуючих станційних приміщень у селах Несолонь і Пищів, на утримання нижніх чинів, які наглядали за цими приміщенням, на облаштування верстових стовпів, інших дорожніх знаків на поштових і військових шляхах, ремонт мостів, гаток та переправ, на постачання військам опалення і матеріалів для освітлення, на утримання переправи через річку Случ у межах міста, на утримання підвід на головному арештантсько-етапному шляху, для наймання приміщень під етапи (станції) в м. Любарі і с. Чорна, під військові лазарети та інші цілі, під канцелярію повітового предводителя дворянства.

У 1858 році місто Новоград-Волинський мало 6179 крб. 35 коп. доходів та 6129 крб. 35 коп. видатків, відповідно, 50 карбованців перевищення доходів над видатками. Основними статтями доходів були: доходи від експлуатації міського майна і оброчних статей, збір з осіб, що займалися промисловістю і ремеслом, непрямі податки, допоміжні доходи (штрафи, доходи за надання допомоги при спорудженні шосе тощо, доходи надзвичайні (вочевидь пов’язані із розміщенням та пересуванням військ, арештантських команд тощо).

Видатки у цьому році спрямовувалися на утримання: місць і чиновників міського та повітового управління; міського майна і наймання для міста приміщень; навчальних, лікувальних та «інших загальнокорисних закладів»; на сплату боргів і складання запасних капіталів міста, на дрібні видатки.

Основний капітал міста в грошах і цінних паперах складав станом на 1 січня 1859 року 6909 крб. 84 коп. сріблом. У той же час борги міста складали 3223 крб. 67 коп. Якщо порівняти ці цифри із доходами і видатками міста через 15 років, то в 1873 році сума доходів і видатків була однаковою: 7472 крб. 78,5 коп. Серед доходів основними статтями отримання коштів були такі: доходи від експлуатації міського майна і оброчних статей, збір з осіб, що займаються промисловістю і ремеслом, надзвичайні доходи, збір з документів, виданих мировими судами і становими приставами (нова стаття! — автор), дрібні доходи. Серед статей видатків 4835 крб. 70 коп. виділялося на утримання місць і чиновників міського та повітового управління; міського майна і наймання для міста приміщень, для зовнішнього облаштування міста, для видачі військовим квартирних грошей (нова стаття! — автор), інші «дрібні» видатки.

Простежується, як збільшилася сума доходів міста за рахунок експлуатації міського майна і оброчних статей, збору з промисловців і ремісників та за видачу документів. Натомість за новою статтею заплановані значні видатки на облаштування міста і міського господарства. Місто стало за останні 15 років більш привабливим для підприємців, розширилися його житлові межі. Це стало наслідком проведення у царській імперії відомих реформ, змін чинного законодавства в питанні міського самоврядування, припливу робочої сили з сіл та за рахунок еміграції працездатних німців і чехів, розвитку мережі шляхів для кращої експлуатації природних багатств і транспортування промислової та сільськогосподарської продукції.

Для проведення виборів з обивателів, які мали право голосу, у місті утворювалися три виборчі зібрання (по-сучасному, виборчі дільниці — автор), кожне з яких мало право обрати до міської думи третю частину її членів. Перед цим складався список жителів-виборців у тому порядку, у якому вони платили в міську казну відповідну величину належних зборів. Відповідно до внеску виборців, цей список поділявся на три розряди. До першого розряду зараховувалися ті виборці, що разом сплачували одну третину загальних зборів у місті, її найвищу частину. До другого розряду зараховувалися виборці, що разом сплачували наступну третину загальних зборів. До третього розряду зараховувалися усі інші виборці, які сплачували останню третину наявних зборів у місті. Таким чином, у складі першого зібрання могло бути 8–10 найбагатших жителів міста, у складі другого зібрання 30–50 заможних городян, сотні інших — утворювали третє зібрання. Відповідно серед гласних міської думи у більшості були, як правило, представники панівних, багатих верств міської громади. Складений на основі перерахованих підстав список виборців з поділом їх на зібрання (розряди) затверджувався міською думою і підписувався її головою.

Члени міської думи вибирали виконавчий орган — міську управу — та затверджували її секретаря. Міські виборчі зібрання, міська дума і міська управа (для повітових міст у кількості двох осіб і секретаря) на чолі з міським головою належали до міського самоврядування громадян.

З часом виникла потреба провести нову модернізацію громадського самоврядування у Російській імперії, зберігаючи при цьому основні політичні засади — існування самодержавства. 16 червня 1870 року було затверджено нове Городове (міське — автор) положення, згідно з яким ліквідовувався старий становий порядок, і до виборів у міські думи допускалося міське населення всіх без винятку станів. Згідно із затвердженим Положенням до міської думи обиралися її члени (гласні) терміном на чотири роки. Кількість гласних (від 30 до 72 — автор) визначалася думою і затверджувалася губернатором. Гласні міської думи працювали на безоплатній основі. Обирати гласних мав право будь-який міський обиватель, аби він відповідав таким умовам:

— якщо він був російським підданим (громадянином Російської імперії — автор);

— якщо йому на момент виборів виповнилося 25 років від дня народження;

— якщо він за цих умов володів у міських межах на правах власності нерухомим майном, мав торгове чи промислове підприємство, сплачував на користь міста встановлений збір зі свідоцтв: купецького або промислового на роздрібну торгівлю, або приказного першого розряду, або з білетів на утримання промислових підприємств;

— якщо за ним не було недоїмок щодо міських зборів;

— якщо він на час виборів був дієздатним.

Діючим законом Російської імперії від 28 листопада 1861 року (ст. стиль — автор) обмежувалося право євреїв щодо виборів у керівні органи міського самоврядування. Так, євреї не мали права бути обраними міськими головами, радниками міського голови, членами поліції, суддями, попечителями початкових народних училищ, членами воїнського присутствія.

На Волині нова міська реформа почала впроваджуватися лише після підписаної царем спеціальної постанови Державної Ради від 29 квітня та указу Сенату від 6 червня 1875 року (ст. стиль — автор). Спочатку дієвість реформи було перевірено у м. Житомирі, де 1877 року відбулися перші загальні вибори до міської думи. Потім настала черга Новограда-Волинського. Але потрібно було звільнити міську думу від обов’язку розпоряджатися фінансово-господарчими справами інших приватновласницьких повітових міст і містечок, також провівши у них вибори. Там обирали спрощене самоврядування на чолі з міським старостою; участь у виборах могли брати купці та міщани, незалежно від майнового стану, вікового цензу, освіти, національності та віросповідання. Спрощені міські самоврядування підпорядковувалися губернатору, в той час як повні міські думи діяли незалежно в рамках своїх повноважень, хоча міського голову і його заступника також затверджував губернатор.

Вибори міських старост (спрощеного громадського самоврядування) у приватновласницьких містах і містечках проводилися Новоград-Волинською міською думою старого складу на початку 1882 року, а в березні того ж року відбулися вибори в міську думу на новій основі. 8 березня 1882 року (ст. стиль — автор) розпорядженням Волинського губернатора на посаді Новоград-Волинського міського голови затверджено Йосипа Тимофійовича Серватовського.

Міська дума підпорядковувалася безпосередньо Сенату, державний нагляд за її діяльністю здійснював губернатор, Міністерство внутрішніх справ контролювало законність думських постанов і рішень. Для компетентного вирішення соціально-господарчих і культурних питань при міській управі існували штатні посади міського лікаря, землеміра, ветеринара тощо, які вважалися державними службовцями і отримували відповідну заробітну плату.

Новоград-Волинська міська дума згідно з чинним Положенням відповідала за благоустрій у місті, діяльність ринків, проведення ярмарків, організацію торгівлі, опікувалася розвитком у місті промисловості, транспортної мережі, охорони здоров’я, народної освіти, протипожежної безпеки, організації культурного дозвілля городян. Її доходи складали місцеві збори (сюди входили оціночний збір з нерухомого майна, з промислових, транспортних і торговельних підприємств та організацій, з власників екіпажів, коней, домашніх тварин, маркування ваг та мір) і справляння мита (за проведення різних аукціонів, доходів з банків, фінансових товариств, бойні, торговельних рядів тощо). До видатків міської думи входило утримання пожежної команди, поліції, казарм, в’язниці, видатки часто перевищували міські доходи.

Житомирська вулиця Новограда-Волинського на поч. ХХ ст.

Нове законодавство про Городове положення, підписане у 1892 році російським царем Олександром III (1845–1894), значно урізало самоврядні права міських дум і посилило державний контроль за їх діяльністю. Голова міської управи, її члени і секретар вважалися державними службовцями. Разом з тим, міська дума для вивчення і подальшого вирішення нагальних питань громади могла утворювати різні комісії, куди запрошувала відповідних фахівців та гласних міської думи. У 1886 році Новоград-Волинська міська дума нараховувала 59 гласних на чолі з міським головою, всього 60 осіб. Серед них за національним складом було 28 українців, 5 росіян, 19 євреїв та 9 поляків. Міська дума була представлена військовими, дворянами, чиновниками, міщанами та купцями. Серед гласних Новоград-Волинської думи: брати Семен Михайлович та Валентій Михайлович Рихальські, Василь Людвикович та Микола Людвикович Подольські, Цезарій Сильвестрович та Ромуальд Сильвестрович Гржибовські, Артем Захарович та Микита Захарович Бондаренки. Серед гласних — внук колишнього міського бургомістра Сергій Антонович Окрушко та внук колишнього міського ратмана Стефан Маркович Філіпович, відставний вахмістр. Серед гласних міської думи зразка 1904 року архівні документи називають братів Василя Тимофійовича та Микиту Тимофійовича Кагукіних, Григорія Алойзієвича та Петра Алойзієвича Островських та членів міської думи з вісімнадцятирічним стажем Василя Івановича (Людвиковича — автор) Подольського, виконуючого обов’язки міського голови; статського радника Людвіка Мартиновича Мєчніковського, колезького радника Станіслава Осиповича Висоцького, надвірного радника Петра Степановича Малєванського, колезького радника Федора Спиридоновича Суханова, Степана Маркевича Філіповича, Сергія Антоновича Окрушка, Шмуля-Дувида Нафтулійовича Мармера, рабина Якова Львовича Фрідмана, Миколу Федосійовича Яремчука, Шмуля Айзиковича Куперштейна, Міхеля Елійовича Герштейна, Шуліма Міхелійовича Кожушмана, Аврума Лейбовича Бару, Неваха Гершковича Бланка, Єліо-Шмуля Іцковича Вайсберга, Мошка Іцковича Коритного, Лейбу Волійовича Шихмахера, Шмуль-Лейбу Берковича Тумана. Міська дума за черговим новим Городовим положенням 1892 року на своєму засіданні обирала виконавчий орган — управу, яку очолював голова. Міський голова, його заступник, члени управи обиралися на засіданнях міської думи. На її засіданнях затверджувалися кандидатури секретаря міської управи і міського землеміра. Особи, обрані на посаду Новоград-Волинського міського голови і його заступника, затверджувалися Волинським губернатором. За свою роботу вони, члени управи і секретар отримували платню, їм йшла вислуга років і відповідно надавався чин державного службовця згідно з Табелем російських чинів. Новий склад міської думи та її керівного органу засвідчив тенденцію до ротації місцевих виборних кадрів. У думі посилилися позиції міщан та купців.

Разом з тим пункт 88 діючого Положення містив суттєве обмеження прав громадян, що не сповідали християнство. У ньому, зокрема, зазначалося: «Євреї не можуть бути обрані на міських голів або займати їх посади. Кількість членів міської управи з нехристиян не повинна перевищувати однієї третини всього її складу».

Архівні джерела свідчать, що у 1891 році Новоград-Волинським міським головою був Поліванов. Так, часопис «Волынские епархиальные ведомости», розповідаючи про перебування в місті та повіті у травні вказаного року владики Житомирської єпархії єпископа Модеста, зазначає: «Владыка... 22 мая прибыл в Жадковку (Ржатківку — автор), где молился и проповедовал. В г. Новоградволынске встречен военными и гражданскими властями на Соборной площади. Городской голова Поливанов преподнес владыке на резном блюде хлеб-соль. После собора (Преображенського — автор) посетил одну из старейших церквей — Троицкую, а потом тюремную...».

У 1895 році Новоград-Волинським міським головою був колишній начальник поштово-телеграфної контори С. Н. Лисін. У 1906 році міським головою був колезький секретар Михайло Федорович Панченко, членами міської управи — Людвіг Павлович Келюс та Лука Карлович Євтушенко, які не мали службового чину. У 1909 році міським головою залишався М. Ф. Панченко, а членом міської управи Л. П. Келюс; одне місце в управі залишалося деякий час вакантним.

У 1910 році Новоград-Волинська міська дума складалася лише із 35 осіб, які з урахуванням зазначених для обрання вимог представляли усі верстви населення міста. Серед членів міської думи троє були неписьменними, тому за них під протоколами з ухвалами думських засідань розписувалися інші гласні.

Міська дума та її виконавчий орган — управа — опікувалися на поч. XX ст. проблемами містобудування і налагодження міського побуту, вимощенням і освітленням вулиць, площ та під’їздів до мосту, облаштуванням парків і скверів, організацією торгівлі і контролю за якістю товарів, сприяли у межах наявних коштів поліпшенню навчання і лікування населення, боролися із пияцтвом і проявами криміналу, турбувалися про культурне дозвілля городян.

Місто Новоград-Волинський і повіт, не дивлячись на реформи, продовжували жити становим життям. Так, у 1896 році в місті нараховувалося 510 дворян, 58 служителів культу, 206 почесних громадян і купців, 565 військовослужбовців, 1360 міщан, 342 селянина та 21 особа належала до інших станів. У повіті нараховувалася 2115 дворян, 1451 служитель культу, 802 почесних громадян та купців, 47600 міщан, 211127 селян, 8965 військовослужбовців, 1044 осіб без громадянства та 19 осіб належали до інших станів. У місті і повіті мешканці належали до різних етносів та віросповідань, частина з яких зазнавала офіційних утисків з боку царизму. Велика кількість громадян титульної нації — українців — була неписьменною. Все це вимагало від місцевих органів влади здійснювати необхідні кроки, аби згладити існуючу соціальну нерівність у суспільстві, нормалізувати етнічні, культурні та віросповідні відмінності, при цьому проводити в краї самодержавну політику русифікації, що було вкрай важко.

Як свідчать архівні документи перевірок, серед місцевих чиновників процвітало кумівство, нерідкими були випадки хабарництва і зловживання службовим положенням, переслідування інакомислячих, практикувалося доносительство, насаджувалися страх і покора. Серед простого населення та інтелігенції місцева влада того часу великого авторитету не мала і часто ставала об’єктом народного глузування.

На поч. XX ст. на Правобережжі почало запроваджуватися земство, що являло собою місцеве самоврядування в повіті під керівництвом дворянства.

Із запровадженням земства місто Новоград-Волинський стало центром повітових земських зборів та повітової земської управи. Земські установи були створені на Волині у 1904 році, з березня 1911 року в губернії запроваджувалося виборне земство. Земські гласні обиралися терміном на три роки. До участі у виборах допускалися поміщики, які мали у володінні не менше 200 десятин землі або майно вартістю не нижче 15 тис. крб.; купці, заводчики і домовласники з майном, яке приносило доходи в розмірі понад 6 тис. крб. Селяни вибирали своїх представників на волосних зборах. Однак до виборчих списків вносилися лише ті особи, які не менше одного року володіли земельними ділянками площею понад десять десятин або майном на суму понад 4500 карбованців.

На початку ХХ ст. клуб благородного зібрання знаходився на Корецькій вулиці в будинку Коритного

У повітовому земському зібранні головою був місцевий предводитель дворянства. До складу повітових земських зборів входили міський голова, представники відомств землеробства і державного майна, селянського банку і духовного відомства. Повітові земські збори обирали управу і здійснювали контроль за її роботою. Головою управи не могли бути купці і євреї; участь у земських керівних органах обмежувалась для поляків-католиків та інших осіб неправославного віросповідання. Земський начальник висувався із дворян і за погодженням повітового предводителя затверджувався губернатором. У сільській місцевості він наділявся адміністративною і судовою владою, замінивши за царським указом від 12 липня 1889 року (ст. стиль — автор) мирових суддів. Зокрема, йому підпорядковувався волосний суд, що розглядав цивільні та дрібні кримінальні справи.

Усього в 1914 році серед гласних повітових земських зборів було 42 особи. У тому числі великі землевласники графи Сергій Сергійович Уваров, який мешкав у м. Бердичів, і Станіслав Мар’янович Чапський з Мирополя, земельні магнати Іван Францевич Дунін-Карвицький з Полонного і Борис Сергійович Мєзенцев з Новограда-Волинського, Адольф-Генріх Данилович Ай з с. Городище (мешкав у м. Новоград-Волинський) і Йосиф Казимирович Пуласький з с. Борушківці, заводчик Кристіан Фрідріхович Прохнау із містечка Соколів і заможний ковбасник Германн Райнгольдович Шульц із с. Олександрівка (постійно мешкав у м. Новоград-Волинський), Дмитро Дем’янович Білик із м. Любар, Кирило Йосипович Кутковець із м. Городниця, Євдоким Іванович Максименко із с. Дідовичі та інші.

7 листопада 1872 р затверджено статут Новоград-Волинського благородного зібрання, яке створювалося з метою приємного проведення часу, що передбачало читання дозволених цензурою книг, журналів і газет, музичні вечори, ігри, бали, танцювальни вечори й маскаради. У члени зібрання приймалися дворяни, почесні громадяни, купці, особи з вченими ступенями, художники й артисти. Існували вікові обмеження: членами могли бути лише повнолітні, тобто не молодші 21 року. Заборонялися будь-які азартні ігри, паління обмежувалося деякими кімнатами. Кожний член-засновник платив річні внески в розмірі 10 крб. сріблом. Новачки, крім того, додатково платили 3 крб. як вступний внесок.

У списку старшин благородних зборів: міський голова Серватовський, міський лікар Мечніковський, мировий суддя І дільниці Томашевич та ін.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. у місті Новоград-Волинський діяла також міщанська управа, яка перебрала на себе частину обов’язків міської думи і займалася у місті справами міщан, міських селян і купців. У 1886 році головою міщанської управи був Варфоломій Захарович Єндржиєвський, членами управи були гласні міської думи Артем Захарович Бондаренко та Шулім Міхелійович Кожушман. Через 10 років головою міщанської управи був Микита Тимофійович Кагукін, членами — Петро Іванович Міхненко і все ще Ш. М. Кожушман.

На поч. XX ст. міська управа наймала частину цегляного двоповерхового будинку Уніка на Житомирській вулиці (нині на цьому місці стоїть житловий будинок №3 по вул.Соборності). У тому ж районі містилася і міщанська управа. Земська управа орендувала другий поверх цегляного будинку на початку вул. Корецької (нині — Шевченка), що належав ковбаснику Р. Шульцу. На Корецькій вулиці навпроти міського саду наймало двоповерховий цегляний будинок Уніка повітове поліцейське управління. Повітовий суд знаходився на другому поверсі цегляного будинку Беруля на початку Гутинської вулиці, в районі нинішнього будинку по вул. Радянській, 3.

З початком Першої світової війни частина гласних міської думи і повітових земських зборів, окремі службовці органів самоврядування пішли на фронт. Громадяни ж німецької національності, які представляли в міській думі та в повітовому земстві інтереси своїх виборців, були вислані вглиб Російської імперії. Органи місцевого самоврядування з поглибленням війни охопила криза: вибори в 1916 році не проводилися, окремих членів управи змушений був призначати губернатор. На кінець вказаного року міським головою був Й. Л. Мєчніковський, членами управи були колезький секретар Антон Іванович Ржимовський та Микола Гнатович Палєчний, який не мав чину. Обов’язки секретаря виконував С. О. Марухненко.