Розвиток промисловості. Революційні події у Новограді-Волинському та на Звягельщині наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.

Згідно з переписом населення Російській імперії у Новограді-Волинському станом на 1 січня 1897 року проживало 15308 мешканців, з яких 8275 осіб були євреями. Кількість єврейського населення, що історично осіло у місті та довколишніх містечках, активно зростала.

На 18 підприємствах працювало 119 робітників. Серед підприємств нараховувалося 6 шкіряних заводів, 2 миловарних, 1 чавуноливарний, 1 з виробництва свічок, 1 з виробництва скипидару, 3 з виробництва цегли, 2 з переробки вапна і 2 з виробництва оцту. У той же час у місті нараховувалося 430 майстрів і ремісників, 265 підмайстрів та 256 учнів, які, працюючи на своїх майстрів, оволодівали водночас азами ремісничої професії. Як бачимо, питома вага промислового пролетаріату була в місті досить незначною.

Майже всі шкіряні заводи були зосереджені на північній околиці міста, за пивоварним заводом (вул. Мала Гутинська). Їх перевірка 1885–93 рр. виявила дуже важкі умови праці. Робочий день починався о 6 год. ранку і закінчувався в 19.00–20.00, з перервами загальною тривалістю 3–4 год. Денний заробіток при цьому становив 30–50 коп. На підсобних роботах використовувались підлітки 12–14 років, які отримували 10–15 коп. на день. Кустарним способом вироблялася юхта, яку збували в місті й повіті. У приміщеннях панувала антисанітарія. Брудна смердюча вода стікала в ями й канави, часом потрапляла в ріку Случ.

Найбільший шкіряний завод, на якому в 1885 р. працювало 19 робітників, належав Іцку Файгенгольцю. У 1916 р. його власником був уже син Іцка — Гершон Файгенгольц. Кількість робітників до цього часу досягла 30, а продукції в 1915 р. вироблялось на 50 тис. крб.

Колишній будинок Файгенгольця (нині — творчо-виробничий центр для дітей і молоді). Фото бл. 2000 року

Крім того, Файгенгольці мали ще декілька будинків. В одному з них, що стояв біля заводу, жили робітники. Два інших знаходилися недалеко від центра міста, на Великій Гутинській вулиці. За спогадами старожилів, будинок Файгенгольця на розі Гутинської та Завадської вулиць до 1917 р. використовувався як «присутственні місця».

Для потреб шкіряного виробництва на двох невеликих підприємствах мололося дубова кора. Крім того, на початку ХХ ст. в місті працювали декілька цегелень і шевських майстерень, невелика фанерна фабрика, медоварні.

У 1891 р. вперше згадується чавунно-ливарний і механічний завод, на якому працювало 9 робітників. Робочий день тривав від 7.00 до 20.00 з перервою на 2 години. Верстати працювали на кінному приводі. Завод знаходився за межами міста, але на міській землі. Цікаво, що його власником тоді був чоловік на ім’я … Карл Маркс. У 1893 р. завод уже належав Боруху Фінкельштейну, а К. Маркс став управляючим. Кількість робочих збільшилася до 13. Відрядна праця деяких робітників непогано оцінювалась: 3 токарі отримували щомісяця 36–40 крб., 2 ливарники — 25–35 крб.

Річне виробництво становило 1200 пудів чавуну і 600 пудів заліза.

Старий корпус машинобудівного заводу. Фото 1990-х рр.

На початку ХХ ст. згадуються вже два чавунно-ливарні заводи. На заводі Шльоми-Хаїма Клігермана працювало 10 робітників, а на заводі Б. Фінкельштейна, Липи Зільбермана, Міхеля Френкеля та Геці Шварцмана — 15 робітників. На них вироблялися кінні приводи, соломорізки, молотарки, чавунні виливки, ремонтувалися землеробські машини і знаряддя. У 1916 р. обидва чавунно-ливарні заводи, які знаходилися на Ново-Корецькому шосе, мали нафтові двигуни.

Близько 1917 р. чавунно-ливарні заводи придбав власник механічної майстерні Густав Пагель.

Як результат об’єднання майстерні та заводів виник завод сільськогосподарських машин.

Сучасний вигляд новоград-волинського пивзаводу. Фото 2010 р.

У 1908 р. збудовано комплекс споруд пивоварного заводу, що належав чеським колоністам Антону Балону, Мефодію Вольфу, Івану Сікорі та Антону Котмелю. Він включав 2-поверховий виробничий корпус, медоварню з навісом, конюшню, бондарну майстерню, хліви, цегельний і дерев’яний житлові будинки. Перед початком Першої світової війни тут працювало 12 робітників.

Колишній житловий будинок власників пивзаводу (нині – адміністративний будинок заводу). Фото 1900-х рр.

Наприкінці ХІХ ст. на р. Случ, неподалік від в’язниці побудований новий водяний вальцьово-механічний млин. Власник млина, купець ІІ гільдії Іван Селіванов, здавав його в оренду спочатку Е. Рапопорту і Е. Фаєрману, а пізніше — Л. Ротенбергу. У 1912 р. на ньому працювало 8 робітників, щороку мололося 35000 пудів зерна. Останнім власником млина був Ісаак Дихне.

Близько 1868 р. в маєтку Уварових с. Лубчицях на р. Случ побудовано 4-поверховий вальцьовий водяний млин. На початку ХХ ст. він перейшов у спадок Б. С. Мєзенцева та його сестри М. С. Рощаковської. У 1911 р. тут працювало 14 робітників, щороку мололося 100 000 пудів зерна в борошно.

Лубчицький млин. Фото 1990-х років

У 1857 р. згадується про здачу в оброк міського млина на р. Смолці. У 1893 р. зведено новий дерев’яний 2-поверховий паро-водяний млин. Його власником був Лейб Ротенберг, а перед 1920 р. — Борух Аннопольський.

Винокурний завод у Ново-Звягелі засновано 1860 р. Належав спочатку Уваровим, згодом — Мєзенцевим. Виробляв спирт із зерна і картоплі (у 1909–10 р. було викурено 27208 відер). Діяв також винний очисний склад, де спирт переганявся в горілку («казьонку»), якою торгувала держава.

Винний очисний склад (нині — адміністративний будинок ремонтно-механічного заводу)

13 заводів і фабрик міста, на яких працював 151 робітник, у 1905 р. випускали валової продукції на суму 275333 крб. Загальна кількість населення становила цього ж року 19996 осіб.

У 1900 р. нараховувався 1621 ремісник, в т.ч. 707 майстрів, 413 робітники і 501 учень. За професійним складом переважали шевці (199), кравці (142) і столяри (106).

Торгівлею займалися понад 1500 жителів міста (майже виключно євреї). Продавали бакалійні товари, борошно, рибу, мануфактуру, вироби зі шкіри й заліза, готовий одяг і взуття, швейні машини, годинники тощо. Значна частина міщан займалася сільським господарством. Свою продукцію вони разом із селянами реалізовували на трьох ринкових площах: Соборній (головний ринок), Сінній і Кінній (продаж худоби і сіна).

Базарними днями в Новограді-Волинському вважалися середа, п’ятниця і неділя. Крім того, щомісяця влаштовувалися ярмарки: 6 січня, на Св.Трійцю, 6 серпня, 26 жовтня (триденні), 24 лютого, 17 березня, 23 квітня, 29 червня, 25 липня, 26 вересня, 24 листопада, 20 грудня (одноденні). Річний обіг ярмарок перевищував 300 тис. крб.

У 1900 р. у місті нараховувалися 37 крамниць і 427 лавок. у 1914 р. було вже зареєстровано 497 торговельних підприємств. Серед них особливо виділялися торговельні будинки Шульця (швейні машини, землеробські знаряддя, меблі, ковбасні вироби, канцелярські товари) на Корецькій вулиці, Мармера (вина, бакалея, булочна, аптечний склад, мануфатура) і Чарторийського (хутро, готовий одяг, тютюн, канцелярські товари, аптечний склад) — на розі Корецької й Гутинської, Штейнделя (мануфактура, аптечний склад, булочна, посуд, галантерея, посуд) — на розі Корецької та Житомирської, Клейна (продаж солоної риби, трактир) — на Тамарівській вулиці.

Серед фінансово-кредитних установ слід виділити повітове казначейство, 2 ощадні каси і товариство взаємного кредиту. Будинок повітового казначейства стояв біля костьолу, товариство взаємного кредиту займало частину двоповерхового будинку на Гутинській вулиці, одна з ощадних кас — частину двоповерхового будинку І. Пресмана на Житомирській вулиці.

На поч. ХХ ст. кількість підприємств у місті, навколишніх містечках і робітників на них дещо збільшилася, як і кількість ремісників, організованих у своєрідні цехи за професійними ознаками. Разом з тим через цехи ремісники не лише гуртувалися і кооперувалися, але й могли частково вирішувати соціальні та культурні проблеми. Так, три чверті усіх ремісників у Новограді-Волинському були євреями, тому практично кожне цехове об’єднання мало свою синагогу, через яку здійснювався національний і духовний вплив на значну частину самодіяльного населення.

Коваль у своїй майстерні

Разом із зростанням кількості мешканців у місті та навколишніх містечках зростала і загальна бідність. Зокрема, переважна більшість багатодітних єврейських родин постійно вели напівголодне існування. Робочих рук було багато, але у місті завжди бракувало роботи. Промислові товари були дешевшими і поступово витісняли кустарні вироби ремісників. Значна частина місцевих селян не мала достатньо грошей для придбання ремісничих виробів, тому необхідний домашній реманент і одяг робила самотужки. До того ж, місцеві селяни займалися ткацтвом, гончарством, ковальством, переробкою деревини, маючи від цього додатковий заробіток. Таким чином створювався надлишок нереалізованих товарів. Євреї у місті зазнавали конкуренції з боку німецьких та чеських колоністів, які поступово прибирали до рук від євреїв-орендарів не лише промислові підприємства (наприклад, фабрику сільськогосподарського реманенту і техніки), але й створювали нові (пивоварний завод, м’ясопереробне підприємство Р. Шульца, млини і вітряки тощо). Частина єврейських сімей, не будучи пов’язана із сільським господарством, змушена була виїжджати з міста у навколишні містечка у пошуках роботи на нових підприємствах. У місті ж більшість єврейських сімей, як і їх сусіди інших національностей, тримали курей, кіз, корів, мали невеликі городи, намагаючись якось вижити.

На поч. ХХ ст. єврейська біднота виявилася більш соціально активною і організованою у місті і окрузі, чому було ще ряд причин, окрім перерахованих раніше:

– стосовно євреїв продовжували діяти всілякі застереження, що обмежували громадянські права цього етносу, викликаючи тим самим обурення і опір у передової частини єврейства. Цими обмеженнями царський уряд намагався нейтралізувати зростаючий вплив єврейства на економічну, соціальну і культурну сфери суспільства;

– переважна більшість єврейської молоді була письменною, чимало намагалися вчитися в гімназіях та інших навчальних закладах Волинської губернії, виїжджали на навчання до Києва, Одеси, Харкова, де були сильні єврейські громади. Там молоді люди постійно контактували з представниками різних політичних сил, отримували нелегальну літературу, газети і журнали, які привозили додому, роздавали для ознайомлення своїм родичам і знайомим, часто вступали в дискусії;

– місто і містечка стояли на шляхах транспортування політичної літератури від різних політичних угруповань з-за кордону, чимало її осідало на Звягельщині;

– після проведення І-го всесвітнього сіоністського конгресу значна частина єврейської молоді захопилася ідеями сіонізму. Його найбільш палкі прихильники створили у місті 1898 р. першу сіоністську групу. До складу її входили письменник Мордехай-Зеєв Феєрберг (1874–1899), його друзі Шмуль-Цві Зецер (1876–1962), Яаков-Йосеф Вол (1870–1944), Аврум Ческіс (1879–1935), Айзик Арбетман (1870–1944) та ін.

Хасид за молитвою

На поч. ХХ ст. із наростанням революційної ситуації найбільшу активність в Новограді-Волинському й навколишніх містечках виявляла партія «Бунд», що входила на правах автономії в РСДРП. Серед місцевих бундівців слід виділити Єгоше Ейдельмана, Езру Брахмана, Іцхока Шлаєна. Найбільшою популярністю серед есерів користувалися Нухим Каплан і Борух Ческіс, який пізніше став членом ЦК цієї партії.

На поч. ХХ ст. із наростанням революційної ситуації саме єврейські маси являли собою на Звягельщині той матеріал, який міг спалахнути у будь-яку мить. Представники єврейської інтелігенції стали організаторами в місті політичної партії «Бунд». Активними її прибічниками показали себе мешканці Рогачева лікар Давид Мойсеєвич Торговець з дружиною, Мойше Новомейський (літературний псевдонім
М. Ольгін), вчитель Гершон Равребе, Гірш Розенфельд. Як члени політичної партії «Бунд» вони організували вивчення з робітниками Кам’янобрідського заводу основ політичної економії, студіювали «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса, читали і обговорювали статті з нелегальної преси. Саме вони та представник Житомирського відділення «Бунду» Хаскель Ліхтмахер сприяли проведенню у жовтні-листопаді 1903 року на фарфоро-фаянсовому заводі у селищі Кам’яний Брід першого страйку 250 робітників. Зазначені керівники і організатори страйку були тоді заарештовані поліцією і для розслідування переправлені до Новоград-Волинської в’язниці.

Рогачівська група бундівців мала тісні зв’язки з Новоград-Волинськими однодумцями, серед яких слід назвати Айзека Вайса, Шуліма Гехта, Алтера Вінарика, Давида Перельмутера та сестер Ческіс. З бундівцями співпрацювали і місцеві соціалісти, серед яких виділялися Езра Брахман (?–1928), який спочатку брав участь в діяльності «Бунду», і Егоше Ейдельман та есери, зокрема Нухим Каплан та Борух Ческіс, який став згодом членом ЦК цієї партії. Активним діячем соціал-демократичної партії став згаданий раніше Аврум Ческіс. Згадка про виникнення у місті групи соціал-демократів відноситься до 1904 року. Її члени отримували партійні газети «Искра», «Пролетарий» та «Социал-демократ».

За умови збільшення соціалістичного впливу на робочі маси, аби уникнути переслідування поліції, підпільні керівники стали призначати масові зібрання у центрі міста у вигляді прогулянки. Біржі декількох партій знаходилися на алеях міського парку, згодом бундівці вирішили влаштовувати свою біржу на початку Житомирської вулиці, біля міської бібліотеки, есерівська біржа знаходилася на Гутинській, біля чорнобильської синагоги, одноповерховий будинок Ушера-Еліка Шлаєна став сіоністським центром, на вул. Томарівській діяли представники «Бунду».

У Центральному державному історичному архіві України (надалі — ЦДІАУ) знаходиться «Дело о политической манифестации жителей г. Новограда-Волынского 19 октября 1905 года, направленной против царского самодержавия». Починається ця справа повідомленням, що «19. 10. 1905 года в г. Н-Волынске состоялась антиправительственная манифестация евреев, что соответствует признакам преступления, предусмотренного ст. 121 Уголовного уложення».

Тут же в справі є доповідна записка прокурора Житомирського окружного суду прокурору Київської судової палати, де говориться: «…Еврейская манифестация в г. Н-Волынске… была вызвана неправильным толкованием Манифеста 17 октября, и население участвовало в этих манифестациях более по заблуждению, нежели вследствие революционной пропаганды. При таких смягчающих вину обстоятельствах уличная манифестация в г. Н-Волынске 19 октября не имела столь серьезного преступного характера, чтобы вызывалась необходимость в немедленных выездах в
г. Н-Волынск судебного следователя по важнейшим делам…».

Із цього повідомлення можна зробити декілька висновків:

– згадана маніфестація була пов’язана із критикою царського маніфесту;

– в ній взяли участь місцеві жителі;

– більшість маніфестантів були міськими євреями;

– місцеві чиновники, рятуючи свої шкури, намагалися применшити значення маніфестації, спрямованої проти системи царської влади, і не допустити її розслідування.

У справі зберігається рапорт поліцейського наглядача, який більш детально розповідає про вказану маніфестацію: «Сегодня, 19.10.1905 года, с 7 часов утра, еврейская молодежь, состоящая из рабочих разных цехов и приказчиков, сгруппировавшись, направилась по Соборной улице, силою заставила закрыть все торговые заведения и даже некоторые правительственные и общественные учреждения, как-то: канцелярию съезда мировых судей, городскую управу, заставила прекратить занятия в местном городском училище, затем вся эта толпа сгруппировалась на Биржевой площади и взяла из своей среды на руки одного человека, личность которого выяснить не удалось, который начал толпе говорить речь против самодержавия, но речи этой окончить ему не удалось, так как по распоряжению подоспевшего батальонного командира толпа была рассеяна. После чего толпа эта разделилась на группы, начала ходить по улицам и выкрикивать: «Да здравствует свобода!», «Долой самодержавие!», «Долой полицию!»…. Главными руководителями всего этого были Нафтула Мармер, Лейзор Манфор, бывший студент Островский, молодой человек Кличковский и много других неизвестных лиц».

Як бачимо, маніфестація була заздалегідь підготовлена, серед її організаторів були люди не лише єврейської національності, маніфестанти на деякий час взяли під контроль державні установи, для розгону їх використовувалися війська місцевого гарнізону.

Ще більше проливає світло на маніфестацію, яка відбулася, донесення жандармського унтер-офіцера Прищепи, де говориться: «19 октября в 7 часов утра толпа евреев различного возраста и обоего пола числом лиц в 500 человек, состоящая из сапожников и других ремесленников, собравшись на базарной площади, с криками: «Да здравствует свобода!», «Долой самодержавие!», «Долой полицию!» направилась по Соборной улице и требовала насильно закрывать торговые и промышленные заведения и государственные учреждения…. На требования полиции разойтись толпа не повиновалась, и таковую разогнал батальонный командир 126 Рыльского полка, прибывший к этому времени со своей ротой на место собрания толпы. Главными руководителями в этой демонстрации были: Давид Торговец, Нафтула Мармер, Аврум Степанский, Константин Клечковский, Николай Яворский и другие…. Утром 20 октября доктор Торговец, став в середине вновь собравшейся толпы, читал манифест…. Обратившись к вблизи стоявшим солдатам, Торговец сказал: «Братцы, мы боремся за вашу свободу, а вы против нас идете», на что солдаты ответили: «Нам жидовской свободы не нужно, у нас присяга». Торговец на месте был арестован и под конвоем отправлен в Полицейское Управление».

У донесенні унтер-офіцер Прищепа називає свідків демонстрації: міського голову Панченка, членів міської управи Євтушенка і Келюса, штатного наглядача міського училища Бродовича, начальника поштової контори Лисіна та інших. З цього донесення видно, що у маніфестації брали участь жінки, солдати не підтримали маніфестантів, маніфестація ж була організована досвідченими бундівцями, якими були Торговець та Островський, спільно з членами інших партій. Під час демонстрації розповсюджувалися невеликі листівки, написані від руки на івриті. В одній із них говорилося: «Пролетарии всех стран, соединяйтесь! Товарищи! Революция побеждает! Еще один сильный удар, и тирания падет, и страх перед классовой рабочей борьбой усмирит ее. Жадное самодержавие собирает свои последние силы против нашей народной свободы, которая откроет нам путь к социализму. Товарищи, бросайте работу и выходите вооруженные на улицу, требуйте демократическую республику, восьмичасового рабочего дня и народную милицию!».

Ця листівка могла репрезентувати як соціал-демократів, так і бундівців, політична мета яких щодо повалення царизму збігалася. До того ж, у справі зазначалося, що «не узнанные ораторы произносили речи то на еврейском, то на русском языке,…что в одной из таких речей оратор-еврей заявлял о наступившем равноправии евреев, указывал на бездействие и большие оклады высших чинов, советовал не слушать полицию и не платить податей, а признать необходимым отобрание земель для раздела между неимущими…. На следующий день толпа, в которой все время отсутствовали какие бы то ни было флаги, снова начала собираться, но часть ее была сейчас же арестована, и хотя задержанные вечером были освобождены, беспорядки более не возобновлялись».

Згадана маніфестація викликала у місті сплеск чорносотенства, що було продемонстровано з боку чиновного православного населення та відставних військовослужбовців. Так, поліцейський наглядач у м. Новограді-Волинському доносив у своєму рапорті від 24 жовтня 1905 року: «Вчера в сумерки, по окончании патриотической манифестации (чорносотенців — автор), собралась на Биржевой площади толпа мещан и русских, и возбужденно стала высказывать свое неудовольствие по поводу учиненной евреями забастовки, значительного поднятия в это время цен на жизненные припасы и учиненной демонстрации с криками: «Долой самодержавие!» и проч., а затем стала кричать: «Смерть за это жидам!», «Да здравствует русский царь, русский народ и полиция!» После продолжительного «ура!» вновь повторила «Смерть жидам!», «Да здравствует полиция!» И единодушно подхватила меня на руки, стала подбрасывать меня с криком: «Да здравствует полиция!», «Да здравствует исправник!» После чего многие принялись целовать меня и мою одежду и, ручаясь за недопущение беспорядка, мирно разошлись».

У місті були всі ознаки майбутнього погрому. Налякане керівництво єврейської міської спільноти, намагаючись попередити погром, влаштували через два дні ще одну маніфестацію, у якій взяли участь декілька сот єврейських громадян. Вони пройшли центральними вулицями міста з державним прапором Росії, православними іконами і співом державного гімну «Боже, царя храни!». Після маніфестації депутація вручила міській думі петицію, у якій містилися завірення у лояльності єврейства російському самодержавству

З кінця 1905 року весь Новоград-Волинський повіт був охоплений селянськими заворушеннями. Селяни багатьох сіл вимагали від поміщиків передачі земель і починали їх самовільне захоплення. Лише з 23 листопада по 8 грудня вказаного року селяни повіту вчинили самоуправство в 11-ти поміщицьких економіях. Можливо, на тлі селянських заворушень, що набирали розмаху, постановою Київської судової палати справа щодо проведення антиурядової маніфестації 17 жовтня 1905 року у м. Новограді-Волинську була призупинена і передана для розгляду до місцевого суду мирових посередників; як наслідок, організатори цієї політичної акції відбулися незначними покараннями.

Виступи робітників, ремісників і селян тривали на Звягельщині два роки, але закінчилися торжеством реакції. Лише з 1910 року починається новий революційний підйом у місті і повітових містечках та селах. Активність проявляли єврейські партії «Поалей-ціон», «Ціарей-ціон», сіоністські організації, українські поступовці, члени громадсько-освітньої організації «Просвіта».

У 1917 році — році революційних змін — у м. Новоград-Волинський та однойменному повіті пожвавилися демократичні процеси: у квітні пройшли вибори до Волинської Української Ради, організаційне оформлення якої відбулося на з’їзді 10–11 травня в Житомирі. 4–9 квітня там же відбувся з’їзд працівників народної школи, серед делегатів були представники Новограда-Волинського і повіту. З 21 квітня по 4 травня відбувся перший селянський з’їзд Волині, на який прибуло понад 700 делегатів з усіх повітів. Згодом у місті виникла рада робітничих і селянських депутатів, яка до кінця 1917 року не мала реальної сили і конфліктувала із організаційними структурами Тимчасового Уряду та Української Центральної Ради.