Стан освіти в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.

У цілому впродовж 20-х — першої половини 50-х рр. ХІХ ст. шкільна освіта на Правобережжі та й загалом в Україні розвивалася досить мляво, причому найгірші справи були на Волині. Це видно із наступної таблиці урядових відомостей щодо дев’яти існуючих українських губерній за 1856 рік.

Освіта у середині ХІХ ст. продовжувала носити чітко виражений становий характер. Так, 1856 року в Новоград-Волинському приходському училищі нараховувалося 26 учнів, з яких 15 осіб належали до дворянських родин, 2 — до чиновницьких, 7 — до міщанських, 1 — до селянських, 1 — до родини почесного громадянина; 16 учнів були православними, 10 — католиками.

Невдала для Росії Кримська війна (1853–1856 рр.) та скасування кріпацтва дали поштовх для деяких демократичних перетворень в імперії, у тому числі до зростання на місцях середніх та нижчих державних шкіл. Енергійно діяли керівники місцевих православних парафій, утворюючи початкові парафіяльні школи, продовжувала зростати кількість шкіл, утворених єврейськими та німецькими громадами.

Українська передова інтелігенція (Володимир Антонович та інші), студенти і учні старших класів деяких гімназій взяли активну участь у відкритті недільних шкіл для селян, що створювалися в 50-х — на поч. 60-х років ХІХ ст.

Оскільки недільні школи в українській глибинці були національними за змістом, формою та ідейною спрямованістю, то царський уряд визнав їх шкідливими і 10 червня 1862 року (ст. стиль — автор) видав указ про їх закриття. Але не лише створення початкових українських національних шкіл і видання підручників українською мовою стали причиною рішучого походу царського уряду проти української освіти, насамперед на Правобережжі. Налякані черговим польським повстанням 1863 року, царські високі посадовці звинуватили українців, що вони підтримували повстанців у прагненні відділитися від Росії. Ця теза всіляко заохочувалася на місцях багатою єврейською верхівкою, що представляла інтереси перекупників: з одного боку, вони пам’ятали, яку велику кількість жертв єврейського населення на Правобережжі спричинив гайдамацький рух як форма опору національно-духовному гнобленню; з іншого боку, у початковий період аграрної реформи з’явилася можливість добре нажитися, завдячуючи насамперед неграмотності українського селянина.

Валуєв Петро Олександрович (1815–1890)

Цими чинниками пояснюється поява 20 червня 1863 року (ст. стиль — автор) підписаного міністром внутрішніх справ Петром Олександровичем Валуєвим (1815–1890) циркуляру, яким заборонялися будь-які видання українською мовою, адресовані народу, у тому числі видання наукового і літературного характеру. Чимало вчителів-українців, які не цуралися рідного слова, зазнавали тоді переслідувань з боку царської влади, були змушені полишити навчання учнів.

Досить характерною є історія вчителя з Катеринославщини Михайла Лободовського, звільненого з посади за переклад книги М. Гоголя «Тарас Бульба» українською мовою. На прохання уродженця Новограда-Волинського О. Лоначевського-Петруняка (1837–1920), який учився разом із П. А. Косачем у Київському університеті і співпрацював із ним у товаристві «Стара громада», П. А. Косач влаштував М. Лободовського на посаду писаря в суді. Проте й тут колишній вчитель проявив себе активним розповсюджувачем українських книжок серед місцевих селян, за що був притягнутий до відповідальності і зрештою змушений емігрувати за кордон. Дісталося «на горіхи» й Петру Антоновичу та його дружині, що водили дружбу із «підозрілим елементом», і тільки висока посада та зв’язки врятували його від неминучої кари. (За переказами, що потребують вивчення, Михайло Лободовський у вільний від роботи час був домашнім вчителем у родині Косачів і допомагав навчати Ларису та її брата Михайла — автор) В цілому ж обов’язки домашніх вчителів виконували самі батьки: Ольга Петрівна та Петро Антонович.

Аналізуючи систему навчання і виховання дітей у сім’ї Косачів, можна дійти незаперечного висновку: активна участь у навчанні і вихованні з боку батьків, близьких родичів, друзів сім’ї, які мали педагогічний досвід, разом зі знайомством дітей з пелюшок з народним фольклором, традиціями, звичаями і обрядами, місцевою міфологією, практичний супровід дітей в юному віці при науковому вивченні етнографії та історії краю, ознайомлення їх з кращими пам’ятками літератури явили світу народжених у Новограді-Волинському відомих громадських діячів і представників красного письменства України, серед яких справді дорогоцінним алмазом стала Лариса Петрівна Косач — Леся Українка.

Аби проконтролювати налагодження освіти на місцях, молоді чиновники-дворяни з юридичною освітою, послані з Києва в провінцію головами судів мирових посередників, були рекомендовані до обрання повітовими предводителями дворянства і одночасно почесними наглядачами повітових училищних рад. Саме таку посаду обіймав у Новограді-Волинському в 1870-х роках згадуваний раніше П. А. Косач; його підпис стоїть під щорічними звітами повітової училищної ради, в якому аналізується стан і розвиток світської освіти в регіоні, даються конкретні пропозиції щодо її покращення.

Серед навчальних закладів у м. Новоград-Волинський 1866 року нараховувалося одне казенне приходське училище з трьома викладачами та 22 учнями і одне єврейське училище першого розряду з одним наглядачем, трьома вчителями і 35 учнями. Така кількість навчальних закладів абсолютно не відповідала потребам повітового центру з давніми культурними традиціями. Тому, коли у 1869 році було відкрито міське двокласне змішане училище, міська дума вітала цю подію.

Фінансування цього навчального закладу здійснювалося за рахунок казни, батьків та місцевої міської громади. Так, у 1892 році на утримання школи казною відпускалося 3922 крб. 51 коп. Навчалося у ньому 125 хлопчиків і 77 дівчинки.

Виконував обов’язки штатного наглядача та водночас викладав історію і географію кавалер ордена Святого Станіслава 3-го ступеня, надвірний радник Володимир Сильвестрович Добровольський, який мав звання вчителя повітового училища. Він та його дружина Ольга Костянтинівна були добрими друзями і кумами присяжного повіреного Олександра Якимовича Косача, двоюрідного брата П. А. Косача, оскільки неодноразово згадувалися як хрещені батьки у сім’ях.

Закон Божий у старших класах училища читав протоієрей Федір Єлисейович Лонткевич, у молодших класах — священик Леонід Євгенович Завалич. (Відомо, що цей священик хрестив у Новоград-Волинському міському соборі Ольгу Косач — майбутню письменницю Олесю Зірку і біографа Лесі Українки — автор).

Російську мову викладав колезький асесор Федір Макарович Мельник, який закінчив учительську семінарію і витримав іспит на звання вчителя повітового училища, нагороджений орденом Святого Станіслава ІІІ ступеня. Математику читав титулярний радник Олександр Семенович Бродович, який мав педагогічне звання вчителя повітового училища. Правопис, креслення і малювання викладав Сергій Васильович Завьорткін, який закінчив Строгановське художнє училище. Вчителем підготовчих класів працював Стефан Данилович Соколовський, який закінчив вчительську семінарію. Він же викладав співи.

Будинок колишнього жіночого вищого початкового училища (нині – адміністративне приміщення міської централізованої бібліотечної системи) по вул. Соборності. Фото 1990-х років

Наглядачкою жіночого училища працювала Анна Церопес, яка закінчила курси Харківського вчительського інституту. Гімнастику викладав штабс-капітан 18-го Вологодського полку Федір Миколайович Цантілімонов. Училищним лікарем працював доктор медицини Олександр Григо-рович Іванов.

На початку ХХ ст. від Міністерства народної освіти на школу щороку відпускалося 4936 карбованців 50 копійок, від міської думи — 700 карбованців, 1234 карбованці було отримано батьківської плати. Для порівняння варто сказати, що в 1895 році міська дума виділяла на народну освіту лише 260 крб. Це при тому, що в 1895 і 1896 роках містом отримано доходів на суму 16662 крб. 85 коп., з яких на утримання поліції щороку виділялося 4796 крб, на освітлення і опалення в’язниці — 1325 крб. і на проплату за наймання штабних приміщень для 18 піхотного Вологодського полку — 3000 крб.

Нормальних приміщень, як і завжди, не вистачало. Тому 14 травня 1896 року (ст. стиль — автор) Новоград-Волинська міська управа затвердила ухвалу місцевих депутатів, які підтримали починання громадянина Христюка, що пожертвував 1000 карбованців на облаштування приміщення двокласного училища «в ознаменование коронования Их Императорских Величеств». Відповідно Волинський цивільний губернатор надіслав свої подання до Київського генерал-губернатора та міністра народної освіти, у якому просив дозволу на побудову і облаштування приміщення міського двокласного училища у Новограді-Волинському. Дозвіл невдовзі було отримано. Власні та наймані приміщення міського училища знаходилися в районі сучасних вулиць Соборності, Лесі Українки та Івана Франка; у 1933 році поблизу старих приміщень було побудовано цегляне, типове на той час, двоповерхове приміщення середньої школи-десятирічки № 2, що в роки війни використовувалося як шпиталь; воно збереглося і до сьогодні.

У двокласному училищі курс навчання у першому класі тривав 4 роки, у другому класі — 2 роки. За Положенням від 26 травня 1869 року до міського двокласного училища (на правах повітового) приймалися учні всіх станів, починаючи із 7-и років. Плата за навчання була від 2 до 18 карбованців, частина учнів навчалися безкоштовно, за рахунок міської громади. До училища приймалися діти, які вже вміли читати, писати і знали чотири основні арифметичні дії.

У 1893 році губернська газета «Волынь» опублікувала короткий звіт стосовно відвідання Волинським губернатором С.П. Суходольським Новоград-Волинського двокласного міського училища, який «…нашел мужское и женское отделения при нем в полном порядке, ответы учеников и учениц, их пение и гимнастические, военные упражнения весьма удовлетворительными. Начальник губернии обратил особое внимание на большую карту Волынской губернии, начерченную учеником 2-го класса Собанским. Дети, учащиеся в училище, на следующий день в местном соборе на литургии удостоились получить от господина Губернатора несколько рублей на лакомство».

На початку ХХ ст. міське училище мало почесного попечителя — вдову сенатора Наталію Іванівну Оржевську, почесного наглядача — корнета запасу Бориса Сергійовича Мєзенцева, штатного наглядача — колезького асесора Олександра Семеновича Бродовича, який до того ж читав уроки математики. В училищі викладали: Закон Божий — священик Євген Васильович Лонткевич, Іван Павлович Мойсеєнко-Мелєнєвський, Олексій Миколайович Баклановський, Ян (Іван) Ксаверійович Павловський, Гнат Григорович Мартинюк, Олександра Костянтинівна Новоселецька, Єлизавета Йосипівна Ярошевич; училищним лікарем був титулярний радник Йосип Шмулєвич Кенігсберг, казначеєм колезький асесор Степан Іванович Теодорович.

На відміну від інших міністерських шкіл Волинської губернії в Новоград-Волинському двокласному міському училищі була найвища за наповнюваністю кількість учнів, тому воно у 1901 році мало паралелі класів, так як «устройство параллельных отделений вызвано чрезмерным переполнением училища». Училище, розділене фактично на чоловічу і жіночу частини, мало єдине керівництво, єдиний бюджет, єдину печатку і спільних вчителів.

Чиновники Дирекції народних училищ постійно перевіряли хід навчання і його якість у міністерських школах на території міста Новограда-Волинського та в однойменному повіті. Так, інспектор 2-го району А.С. Євсєєвський 1902 року 10 разів ревізував двокласне міське училище; він у тому ж році перевірив одне двокласне приходське і сім двокласних сільських народних училищ, 32 однокласних сільських народних училищ, 25 німецьких шкіл, 4 талмуд-тори, 2 приватних єврейських училища, а всього у 72 різних школах цей інспектор побував 140 разів.

У 1905 році серед вчителів міського училища згадуються Олександр Семенович Бродович, Захар Іванович Притула, Іван Павлович Мелєнєвський, Мардарій Омелянович Мельников, Гнат Григорович Мартинюк, Михайло Якович Євтушенко, Єлизавета Йосипівна Ярошевич, Феофанія Орестівна Крижановська. Головою повітової училищної ради був у той час виконуючий обов’язки повітового предводителя дворянства статський радник Антон Юхимович Свадковський, тесть відомого поета Олександра Олеся (О. І. Кандиби), дід майбутнього поета і вченого Олега Ольжича.

Серафим Оскарович Ляде

У 1909 році в міському двокласному училищі навчалося 200 хлопчиків та 194 дівчинки; закінчили училище у тому році 25 хлопчиків та 17 дівчаток. Почесним наглядачем міського училища з 1893 року залишався Б. С. Мєзєнцев, почесною попечителькою з 1899 року була Н. І. Оржевська. Штатним наглядачем, який водночас вів уроки історії та географії, був титулярний радник І. П. Мойсеєнко-Мелєнєвський, який працював в училище з 1892 року. Закон Божий викладали: священик Василь Йосипович Качановський — працював з 1905 року, священик Серафим Оскарович Ляде — працював у підготовчому класі з 1908 року, ксьондз Владислав Владиславович Ляхович — працював з 1907 року. Вчитель математики Данило Іванович Ратушняк, працював з 1906 року, закінчив повітове учительське училище. Вчитель малювання і креслення Тарас Пилипович Березовець працював з 1903 року, закінчив художньо-промислову школу. Вчитель підготовчого класу та співів Михайло Якович Євтушенко, працював з 1902 року, закінчив Коростишівську учительську семінарію. Вчитель підготовчого класу Йосип Васильович Бєлєцький працював з 1898 року, закінчив вчительську семінарію. Наглядачка жіночого відділення Маргарита Петрівна Галаган, вдова чиновника, працювала з 1904 року, закінчила жіночу гімназію. Вчительки підготовчих класів жіночого відділення Феофанія Орестівна Крижановська (працювала з 1904 року) та Ксенія Миколаївна Тализіна (працювала з 1906 року) закінчили Житомирську гімназію. Вчителька крою і шиття Ядвіга Анастасівна Іванська працювала з 1907 року без спеціальної освіти. Викладачем військової гімнастики працював штабс-капітан (пізніше капітан), командир 15-ї роти дислокованого в місті 18-го Вологодського піхотного полку Петро Георгійович Здаєвський (у чині підполковника загинув під час Першої світової війни 1916 року) працював з 1906 року. Викладач музики — капельмейстер 18 Вологодського піхотного полку Наум Капе працював з 1908 року. Микола Адальбертович Келлєр, який працював в училище лікарем, мав університетську освіту.

Міське училище володіло 1645 квадратними сажнями землі, на яких було розбито сад і город. В училищному хорі співало 20 дітей і 10 дорослих.

На початку ХХ ст. серед світських та приватних навчальних закладів у Новограді-Волинському діяло міське двокласне училище з підготовчим класом та жіночим відділенням, на яке виділялося трохи більше 1% щорічних доходів, що надходили до казни міста. У 1913 році воно було розділено на два вищі початкові міські училища. На утримання міського училища казна виділяла на той час щороку 5362 крб., місто виділяло 1160 крб., від плати за навчання училище мало ще 2209 крб. Кожен учень у 1913 році щорічно сплачував за навчання в училищі 6 крб., 5 крб. додатково доплачував за вивчення іноземних мов, які стояли в навчальному плані. У тому році в училищі навчалося 229 хлопчиків і 203 дівчинки. Закінчило повний курс навчання того ж року 25 хлопчиків і 26 дівчаток.

Новоград-Волинська міська дума своєю постановою від 19 листопада 1902 року визнала за необхідне клопотатися про відкриття у місті 6-класної прогімназії.

У 1907 році були відкриті три приватні навчальні заклади. 30 серпня колезький радник С.І. Теодорович у найманому будинку на свій кошт відкрив чоловічий навчальний заклад, що складався з одного підготовчого та трьох перших класів. Тут навчалося 76 учнів. 1 вересня Є.Й. Жуковська відкрила жіночий навчальний заклад 1-го розряду, що складався з одного підготовчого та 6 перших класів. Тут навчалися 132 учениці, які носили сукні темно-бордового кольору з чорними, в святкові дні — з білими фартушками. Їх щоденний розпорядок був суворо регламентований, порушниці училищних правил негайно отримували покарання аж до виключення з навчального закладу. Також 1 вересня Г.І. Терлецька у власному будинку відкрила приватний жіночий навчальний заклад 1-го розряду. У п’яти класах тут навчалося 108 дівчаток, класними наглядачками були Любов Павлівна Портянко та Надія Георгіївна Лавренчук.

Приватні навчальні заклади, як правило, користувалися такими ж навчальними програмами, що і міністерські училища.

Проте наявних навчальних закладів у місті не вистачало для отримання повноцінної середньої освіти звягельською молоддю, особливо тими, хто бажав здобувати вищу освіту. Для цього доводилося їхати далеко за межі повіту, де були відповідні навчальні заклади, зокрема гімназії та реальні училища, що давали право вступу до університетів та технічних інститутів.

19 листопада 1902 року (ст. стиль — автор) на засіданні Новоград-Волинської міської думи було прийнято рішення щодо клопотання перед царським урядом про відкриття у місті шестикласної прогімназії або іншого навчального закладу, на облаштування якого відпускалося 25 тис. крб. міських (або казенних) грошей одноразово і до 3 тис. крб. щорічно.

Проте відповідне подання не знайшло на той час підтримки у міністерських коридорах. Оскільки у Новограді-Волинському вже були міністерські початкові школи, то в Міністерстві народної освіти вирішили, що місто не в змозі буде утримувати власними коштами гімназію, тому змушене буде просити у держави додаткових грошей. Відомо, що у той час Росія, переозброюючи армію, швидкими темпами готувалася до війни, тому, звичайно, ніхто не планував виділяти кошти на освітній заклад у заштатному місті.

Через десять років була здійснена ще одна спроба щодо відкриття у місті повноцінного середнього закладу (гімназії). 14–15 лютого 1912 року (ст. стиль — автор) у Новограді-Волинському відбулися надзвичайні земські збори, які розглянули 42 питання соціально-економічного, духовного і культурного характеру. Серед цих питань на увагу заслуговують дев’яте (Про асигнування коштів для заснування у місті Новоград-Волинський учительської семінарії) та вісімнадцяте (Про асигнування коштів на утворення у місті Новоград-Волинський чоловічої гімназії). Щодо останнього питання, зборами було ухвалено виділення 25 тисяч царських карбованців на створення у місті чоловічої гімназії.

На цей раз зусилля не були марними. 12 червня 1912 року (ст. стиль — автор) тодішньому Новоград-Волинському міському голові Йосипу Людвиковичу Мєчніковському було надіслано із Санкт-Петербурга через попечителя Київського навчального округу телеграму такого змісту: «Кредит отримано, гімназія відкрита, приготуйте приміщення».

Коментуючи цю неординарну для Новограда-Волинського подію, губернська газета «Волынь» відзначала наполегливість міського голови, який неодноразово, декілька разів за власний рахунок, їздив у Київ до попечителя навчального округу і в Санкт-Петербург до міністра народної освіти клопотати про відкриття у місті чоловічої гімназії, де мали б навчатися схильні до наук (обдаровані — автор) діти.

Водночас міська дума вирішила провести одноразове асигнування 15 тисяч карбованців за рахунок міських коштів з метою спорудження двоповерхової будівлі для діючого міського двокласного училища.

Доки не було власних приміщень, гімназія орендувала їх у місцевих жителів Фінкеля та Рудницької, кошти на оплату приміщень виділяла міська дума. Вона ж доплачувала водовозу Л. Штейнбергу, який возив у гімназію воду. Проте гімназія потребувала власного приміщення.

Тому на засіданні педагогічної ради, яке проводилося 28 лютого 1914 року (ст. стиль — автор) було заслухано «информацию об отводе в натуре участка земли мерой три десятины под постройку здания для Новоград-Волынской мужской гимназии. Постановили: Ходатайствовать перед г. Попечителем Киевского учебного округа о распоряжении совершить установленную законом передачу означенного участка в собственность Новоград-Волынской мужской гимназии».

30 квітня 1914 року (ст. стиль — автор) на своєму засіданні міська дума уповноважила Новоград-Волинського голову підписати акт про безкорисливу передачу Міністерству народної освіти трьох десятин землі в районі Олександрівської дороги під обійстя та будівництво місцевої чоловічої гімназії. Проте не всі гласні (депутати) міської думи погодилися із місцем розташування майбутньої гімназії.

Зовнішній вигляд гімназиста

Будівництво планувалося розпочати у 1914 році. Для цього місто асигнувало 3800 крб. та ще 1000 крб. на канцелярські потреби. Місце під будівництво знову було змінено: для цього планувалося використати частину секвестрованої (відчуженої — автор) садиби міського жителя Генріха Христофоровича Льоге, який мешкав на вул. Корецькій, німця за національністю, що його було вислано у зв’язку з Першою світовою війною. Незважаючи на викликані війною труднощі, цегляне приміщення чоловічої гімназії було побудовано досить швидко, впродовж одного року. Частина коштів на побудову гімназії надійшла від грошей, виручених від продажу майна висланих в глиб Російської імперії німецьких громадян, що мешкали у місті та повіті. Ця будівля, що нині на вул. Урицького (тодішня назва — вул. Рибакова) під номером шість, дожила до сьогоднішнього часу. Вона є одноповерховою, висота поверху дорівнює 3,7 м. Загальна площа складає близько 574 кв. м, пізніше була добудована невелика кімната розміром 22 м². Будинок досить добре зберігся; так, у 1972 році вся будівля була оцінена в 34621 радянський карбованець. Неподалік було згодом придбано будинок під гуртожиток для іногородніх гімназистів.

Приміщення, в якому розміщувалася чоловіча гімназія по вул. Урицького. Фото 1990-х років

Дещо раніше (1908 року) місцевий меценат і депутат повітової земської управи Германн Райнгольдович Шульц, відомий у всій губернії різник і ковбасник, німець за національністю, збудував у центрі міста Г-подібний будинок загальною площею 676 квадратних метрів і вартістю 40 тисяч царських карбованців, що виходив вікнами на вулицю Садову (нині Івана Франка). Землю під забудову на вулиці Корецькій він купив ще 1906 року за власні кошти у міщанки Д. С. Красноборової. Цей будинок Г. Шульц подарував навчальному закладу Є. І. Жуковської, що в 1914 році дістав статус приватної шестикласної жіночої прогімназії. Вказана будівля на вул. Івана Франка збереглася до цього часу, хоча й суттєво перебудована (у ній нещодавно розміщувалося ательє «Військторгу № 65»).

Приміщення, в якому розміщувалася жіноча прогімназія по вул. І. Франка. Фото 2006 р.

Отже, з 1913 року, за свідченням «Памятной книжки Волынской губернии», у місті діяли класична чоловіча гімназія під керівництвом статського радника Лева Петровича Максимова і приватна жіноча шестикласна прогімназія під керівництвом Єлизавети Йосипівни Жуковської, що згодом отримала статус гімназії. Бажаючі вчитися в гімназії подавали такі документи: засвідчений витяг з метричної книги про народження, нотаріально засвідчений документ про місце проживання батьків, їх соціальний стан і віросповідання, свідоцтво лікаря про щеплення від віспи та власноруч написану батьками заяву. Після цього призначався час вступних екзаменів з російської мови, арифметики і Закону Божого в об’ємі початкової школи, іспити приймали вчителі гімназії і члени комісії, куди входили й представники батьківського комітету. Навчання в гімназії було платним; від 25 крб. щорічно він поступово зріс до 50 крб. від одного учня. На навчання євреїв у вищих і середніх спеціальних закладах існувала квота, тому у гімназію відбирали найздібніших дітей із єврейських родин міста і довколишніх містечок. Керівники обох гімназій в адміністративному відношенні підкорялися попечителю Київського навчального округу, ними опікувалося також керівництво Київського університету Святого князя Володимира (нині Національний університет ім. Тараса Шевченка — автор)

У чоловічій гімназії двокласне навчання змінилося незабаром на трикласне, що давало змогу учням глибше засвоїти предмети. У першому класі викладалися математика, російська та німецька мови, Закон Божий, природознавство (ботаніка), чистописання, малювання, гімнастика та співи. У другому класі — російська, німецька та французька мови, Закон Божий, історія, математика (геометрія), природознавство (біологія), географія, креслення, гімнастика. У третьому класі — російська, німецька, французька мови та латина, алгебра, історія, природознавство (елементи фізики), гімнастика. У загальну кількість годин російської мови входила російська література; читалася також зарубіжна література. Гімназійна форма, підручники і письмове приладдя були платними. При гімназії існувала власна невелика бібліотека, книги з якої видавалися учням безкоштовно.

Міські гімназисти в теплу пору року носили учнівську форму встановленого зразка, черевики й кашкет з кокардою, взимку — шинель, шапку і кашне; черевики дозволялося під час морозів замінити валянками. Учням заборонялося знаходитися на вулиці у пізній час і відвідувати вечірні вистави в місцевому театрі, кіносеанси, заходити в «питейные заведения», висловлюватися нецензурними словами, битися і курити. За порушення правил учня карали аж до виключення з гімназії. Гроші, сплачені за навчання впродовж року наперед, сім’ї в такому разі не поверталися.

За свідченням архівних джерел, перед Першою світовою війною у міській чоловічій гімназії навчалося 88 учнів. За соціальним станом 13 учнів були із дворянських сімей, 19 — із сімей чиновництва, 6 — із сімей служителів культу, 28 — із міщан, 11 — із селянських сімей, 2 — із козачих і 9 належало до інших соціальних прошарків. За ставленням батьків до релігії 57 гімназистів вважалися православними, 15 — католиками, 13 — іудеями і 3 — лютеранами.

Директор місцевої чоловічої гімназії Л. М. Максимов був ще й головою педагогічної ради у приватній жіночій прогімназії, яку опікала Єлизавета Йосипівна Жуковська. Частина викладачів чоловічої гімназії працювала водночас і в жіночій прогімназії, оскільки відстань між обома навчальними закладами була невелика — 8–10 хвилин пішки.

У 1913 році на базі міського вищого початкового училища створено чоловіче та жіноче вищі початкові училища. Чоловіче училище мало чотири класи і отримувало від казни в 1914 році 7940 крб. та із спеціальних коштів 210 крб. У ньому в зазначений період навчалося 112 хлопчиків, плата за навчання складала 10 крб. в рік. Училище розміщувалося у приватному будинку. У 1915 році, незважаючи на війну, ні розмір фінансування, ні розмір посадових окладів педагогів у навчальному закладі не змінилися.

На жіноче училище було відпущено від казни близько 6000 крб., у ньому навчалося 105 дівчаток, плата за навчання складала 10 крб. Училище мало також чотири класи і розміщувалося у приватному будинку. Виконувала обов’язки завідувачки училища Олександра Семенівна Дилєвська, законовчителем був священик А.О. Бичковський, історію та російську мову викладала Римма Олексіївна Казанська, математику і фізику — Арсеній Петрович Зерницький, російську мову і географію — Ольга Климентіївна Смоленко, малювання — Т.Ф. Березовець, рукоділля — О.О. Ключко, співи — І.В. Бєлєцький, гімнастику — Ксенія Іванівна Зерницька.

Хоча наступного року фінансові видатки на утримання обох училищ збільшилися (наприклад, жіноче училище стало отримувати від казни 8620 крб., та 499 крб. 53 коп. мало за рахунок спецкоштів; відповідно більшою стала і сума асигнувань на чоловіче училище), плата за навчання, як і платня педагогів, залишилися незмінними.

Перед Першою світовою війною в місті було організовано ще два початкових державних училища, що підпорядковувалися міській владі. Чоловіче училище було засновано 7 листопада 1913 року (ст. стиль — автор), воно розміщувалося в найманому будинку в Ковальському провулку (знаходився в єврейському кварталі «Нідер», нині частина вул. Щорса з однойменним провулком — автор), господар будинку — Солтик. 1 жовтня 1913 року було утворено Друге жіноче початкове училище, що (за архівними документами) розміщувалося у найманому будинку місцевого провізора Йони Хаїмовича Толбіна (правильно Товбіна — автор) на вул. Корецькій (нині вул. Шевченка — автор). Навчалося в означеному початковому училищі 112 дівчаток та 36 хлопчиків. Академічний урок тривав 45 хвилин. На вимогу громадськості при двокласних міських, двокласних і однокласних сільських училищах відкривалися вечірні класи для навчання бідних дорослих громадян віком від 16 до 45 років. Навчальні предмети викладалися в межах курсу початкової школи (Закон Божий, читання, арифметика, письмо, історія, географія, російська мова (обов’язково) і за бажанням співи. (В деяких сільських класах вчителі на свій страх і ризик розучували з дорослими і співали на уроках українських народних пісень, за що потім змушені були відповідати перед своїм керівництвом. — автор). Діяльність таких вечірніх класів, прообразів майбутніх вечірніх шкіл для дорослих, фінансувалися більшою частиною за рахунок коштів місцевих громад.

Таким чином можна вважати, що на 1913 рік припав час реформування освіти у місті. Разом з тим аналіз фінансових видатків показує, що жіночі училища майже при однаковій з чоловічими кількості учнів фінансувалися гірше, заробітна плата викладачів у жіночих училищах була загалом меншою. (Деякі викладачі чоловічого училища здебільшого читали ті ж самі предмети і в жіночому училищі — автор) Проте можна помітити і деякі позитивні сторони: розширено найменування обов’язкових для вивчення учнями навчальних дисциплін, фізична культура, мистецтво та співи стали обов’язковими предметами в чоловічих та жіночих училищах. З’явилися династії педагогів — окремі подружжя, батьки і діти. Натомість послабилася участь громадськості в управлінні навчальним процесом і господарською діяльністю навчальних закладів, наприклад, вакансії почесних наглядачів обох училищ залишилися вакантними. Це можна пояснити насамперед тими несприятливими чинниками, які принесла із собою світова війна.

Контроль над справами освіти в місті Новограді-Волинському та у по-віті здійснювався надалі повітовою училищною радою у складі місцевого предводителя дворянства колезького асесора В. С. Уварова, інспектора народних училищ статського радника Михайла Олександровича Ніколаєвського, почесного мирового судді графа Станіслава Мар’яновича Чапського, священика Івана Костянтиновича Карпінського, надвірного радника Івана Павловича Мелєнєвського, губернського секретаря Павла Максимо-вича Дунаєвського та міського голови І.Л. Мєчніковського — людьми багатими, авторитетними, загалом прихильними до самодержавства.

Новоград-Волинські вчителі брали активну участь у роботі різних культурно-освітніх товариств і заходах, що проводилися в місті та повіті. Наприклад, Є. О. Жуковська, К. Ф. Королевська, М. О. Ніколаєвський, І. І. Павловський були дійсними членами Товариства дослідників Волині. Одним із засновників у місті організації «Просвіти» став вчитель історії чоловічої міської гімназії Б. П. Бабич.

У 1884 році були видані нові Правила, які регламентували діяльність церковно-приходських шкіл (ЦПШ), у 1888 році — Правила про повітові відділення єпархіальних училищних рад, і в 1891 році — Правила про школи грамотності; термін навчання в останніх був розрахований на один рік і служив для підготовки до вступу в ЦПШ.

Для керівництва діяльністю ЦПШ у повіті в м. Новограді-Волинському було створено повітове відділення єпархіального училища у складі: голови — протоієрейного священика Данила Клоковського та членів: протоієрея Федіра Лонткевича, повітового справника Антона Андрійовича Острейка, мирових посередників Михайла Степановича Єрємєєва, Миколи Львовича Захаревського, казначея Якима Федоровича Домбровського, який був на той час штатним наглядачем міського двокласного училища та діловода священика Леоніда Завалича.

У 1890–1891 навчальному році в парафіяльних школах Новоград-Волинського повіту навчалося 1519 хлопчиків та 205 дівчаток, у школах грамоти — 1811 хлопчиків та 165 дівчаток, здебільшого православного віросповідання. Того року на парафіяльні школи і школи грамоти Новоград-Волинського повіту надходили такі кошти: від церков — 119 крб. 68 коп., єпархіальної училищної ради — 2455 крб., приходських попечительств — 10 крб., сільських громад — 94 крб., від волосних громад — 8736 крб., від меценатів — 12 крб. 35 коп. Щодо розміщення, то 95 шкіл мали власні будинки, 12 розміщувалися у найманих, 3 — у приватних, 12 — у церковних сторожках; зручними будинками для проведення занять визнавалося 38, 84 — визнавалося незручними; 17 шкіл мали сад або город.

Йоель Сорін

Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. у місті створено декілька як релігійних, так і світських єврейських навчальних закладів. Талмуд-тора була відкрита 1896 року, вже через три роки у ній навчалося 130 учнів. У 1901 році заснована єшива (вища талмудична школа) «Ор Тора» під керівництвом рабина Йоеля Соріна (?-1927), у якій в окремі роки навчалося до 300 учнів. Спочатку вона знаходилася в єврейському кварталі Нідер (район нинішньої вулиці Щорса), потім — на Гутинській вулиці, близько 1910 р. переселилася в новий будинок на Корецькій вулиці. 1906 року засновано приватне єврейське жіноче училище ІІІ розряду, в якому навчалося 48 дівчаток (1915 рік), у 1914 році єврейське змішане училище ІІІ розряду, в якому навчалося 15 хлопчиків і 11 дівчаток. У 1912 році під керівництвом педагога і просвітителя Яакова-Йосефа (Янкеля Мордковича) Вола була створена нова талмуд-тора (релігійне єврейське училище для сиріт і дітей бідняків) з викладанням ряду предметів на івриті. В ній працювали єврейські вчителі Шльома Шмульович Літвак та Іос-Сруль Пейсахович Бицюк, навчалося 115 хлопчиків. Навчання проводилося на ідіш та на івриті. Проте російська мова викладалася обов’язково в усіх вказаних навчальних закладах. Перед Першою світовою війною понад 150 єврейських дітей відвідували чоловічу і жіночу гімназії та інші державні навчальні заклади міста.

Яаков-Йосеф Вол

Учнівська плата в єврейських приватних закладах була дещо нижчою, ніж у державних міністерських школах. Так, учениці Новоград-Волинського приватного жіночого училища ІІІ розряду Шейни-Хави Меєрівни Шморгун, де навчалося в 1914 році 70 дітей, платили від 1,5 до 2 крб. в місяць, згодом від 2 до 5 крб. Вчителем приватного єврейського жіночого училища працював Михлій Фроїмович Сундельзон.

Значного розвитку в Новоград-Волинському повіті набула освіта в німецьких поселеннях, де майже у кожному була початкова школа. Спершу вона утримувалася винятково за рахунок сільської громади. Предмети в школі викладалися німецькою мовою, але й вивчалася російська мова. З 1866 до 1886 року кількість початкових німецьких шкіл на Волині зросла порівняно із 1-ю пол. ХІХ ст. удев’ятеро, причому 80% таких шкіл були сконцентровані у чотирьох повітах: Житомирському, Луцькому, Новоград-Волинському та Рівненському.

Для порівняння, у 1891 році в Новоград-Волинському повіті було 22 російські школи та 71 німецька. Практично всі німецькі школи мали власні будинки та городи із садом; за рішенням сільських громад вчителі наділялися землею, яку вони могли обробляти, використовуючи отриманий врожай на прожиття, або здавати в оренду. Проте ця земля і будинок не закріплювалися за вчительською сім’єю довічно.

До 8 жовтня 1867 року (ст. стиль — автор) школи в німецьких колоніях були у підпорядкуванні духовного відомства Міністерства внутрішніх справ. Після опублікування у вказаний час урядового указу німецькі школи перейшли у відання Міністерства народної освіти, яке з метою реорганізації навчально-виховного процесу почало насамперед ретельно слідкувати за вивченням учителями і учнями російської мови задля кращої інтеграції колоністів у суспільне життя.

Пастор Рудольф Дерінгер (1869–1964)

При Новоград-Волинському пастораті діяла недільна релігійна німецька школа, організацію якої взяв на себе пастор Рудольф Дерінгер. Він же постійно інспектував колоністські школи, надаючи її вчителям практичну допомогу. Більша частина дітей із сімей міських жителів німецької національності відвідували міністерські школи у місті Новограді-Волинському.

Під час Першої світової війни, у 1915–16 рр., за допомогою військ і поліції була проведена депортація німецького населення Волині в глиб Російської імперії. Німецькі школи на території губернії були ліквідовані. 18 серпня 1916 року цар затвердив «Положення Ради Міністрів про заборону викладання німецькою мовою», внаслідок чого був порушений навчальний процес у чоловічій та жіночій гімназіях м. Новоград-Волинський, початкових вищих міських чоловічому і жіночому училищах, де викладання німецької мови серед інших іноземних мов знаходилося на чільному місці.

Після примусового виселення волинських німців частину вивільнених шкільних будівель навесні 1916 року було пристосовано під школи-інтернати, де навчалися діти російських і українських православних біженців із Західної Волині, Галичини та Холмщини. Зокрема, у м. Новограді-Волинський на території колишнього німецького пасторату на вул. Чеховській (нині Чехова — автор) була влаштована початкова школа інтернатного типу № 5 для 65 хлопчиків і дівчаток, у Новоград-Волинському повіті таких початкових шкіл-інтернатів було 12. Ці школи засновувалися Волинським відділенням Всеросійського Товариства піклування про біженців. За діяльність шкіл-інтернатів, розміщених у місті Новоград-Волинський і повіті, відповідав уповноважений Волинського губернського комітету Всеросійської земельної спілки, заступник голови губернської земської управи В.Е. Кандиба. Від духовного відомства школи-інтернати опікав депутат земських повітових зборів священик І. В. Янкевич. Від громадськості над школами-інтернатами шефствували члени Новоград-Волинського Дамського комітету.

Феєрберг Мордехай Зеєв (1874–1899)

З письмової інформації керівництва шкіл-інтернатів відомо, що при кожному інтернаті розміщувалися «…детские спальни, где есть деревянные топчаны, матрацы из соломы, две простыни, одеяло. Едят дети по двое из одной металлической мисочки деревянными ложками. Каждый имеет нож, вилку и эмалированную кружку с (чайной — автор) ложечкой. Утром чай, в 11–00 обед, в 16–00 чай, в 19–30 ужин. В меню: суп с салом, каша, клецки, горох, оладьи, вареники. Белье сменяется каждую неделю. Выдаются книги и письменные принадлежности».

З інформації також відомо, що голова Новоград-Волинського Дамського комітету Ольга Анатоліївна Мєзенцева передала для Новоград-Волинської інтернатної школи 15 костюмчиків для дівчаток. Після закінчення початкової школи-інтернату її випускники переходили до вчительських шкіл-інтернатів, що розміщувалися в Житомирі та Бердичеві. Курс вчительських шкіл-інтернатів прирівнювався до курсу дворічних вчительських шкіл з навчанням різним ремеслам та сільському господарству.

Царською владою в другій половині ХІХ ст. здійснювався планомірний наступ на культурно-національні традиції польського населення Правобережної України, на його освіту. У 1861 році римсько-католицькій церкві було заборонено відкривати школи, викладати і давати дітям освіту польською мовою. Як наслідок, до кінця ХІХ ст. на Волині польських шкіл практично не залишилося.

Кончак Ернст Карлович (1903–1979)

Проте у 1905–1907 роках на території Польщі утворилася низка таємних і напівлегальних товариств культурно-освітнього характеру, зокрема на Волині діяла організація Мацєж Польська (Polska Macierz Szkolna — Польська Вітчизняна Освіта — автор). Нею до 1917 року була створена мережа підпільних релігійно-світських початкових шкіл з викладанням навчальних предметів польською мовою. У містах Житомирі і Новограді-Волинському були проведені вчительські курси, перепідготовку на яких пройшло понад 200 осіб, які стали вчителями для польських шкіл всієї губернії.

Після Лютневої революції на Волині розпочалася низка демократичних змін щодо стану освіти серед корінного населення. Уже 4–9 квітня 1917 року (ст. стиль — автор) у Житомирі відбувся з’їзд вчителів народних шкіл Волинської губернії. Учасники зібрання, серед яких були учителі міста Новограда-Волинського та однойменного повіту, розглянули питання українізації освітньо-виховного процесу, питання соціально-економічного устрою на селі, про що в інформації сказано таким чином: «...З’їзд виніс в шкільних, політичних і економічних справах ось які постанови:

3. Земельну справу вирішити справедливо, щоб нікому не було обидно. А через те Установча Рада (Учредительне Собраніє) повинна разом відібрати такі землі та ті, з которих мав дохід царь і всякі великі князі». (Збережено стиль викладу друкованої інформації — автор)

Зецер Шмуль-Цві (1876–1962)

У кінці квітня в губернському центрі проведено з’їзд волинського духовенства і віруючих, під час якого піднімалося питання переведення церковного життя на український національний ґрунт. Було ухвалено введення вивчення української мови, історії України та Волині, історії української літератури, історії західно-руської церкви, вітчизняної географії та етнографії, зокрема рідного краю в духовних і єпархіальних школах, у тому числі жіночих, з початку нового навчального року.

7 березня 1917 року (ст. стиль — автор) в Житомирі відбулися збори товариства «Просвіта», які оголосили про відновлення своєї діяльності. Через місяць-півтора відновлена діяльність товариства у Новограді-Волинському. У липні активіст «Просвіти» вчитель історії В. П. Бабич став представляти Звягельщину в складі Української Центральної Ради.

Освальд Бургхардт (Oswald Burghardt) – Юрій Клен (1891–1947)

Із середини 1917 року в м. Новограді-Волинському та повіті у початкових школах різного рівня, в чоловічій та жіночій міських гімназіях за допомогою української національно-свідомої громадськості здійснюється поступовий перехід на українську мову навчання. Так, 8 листопада 1917 року (ст. стиль — автор) газета «Громадянин» сповіщала таке: «Звягель. Місцева хлоп’яча гімназія потроху наближається до життя України. Ще до розпорядження генерального секретаря народної освіти вона ввела обов’язковий курс української історії, вирішила повісити в залі на місці портрета Миколи ІІ портрет Шевченка, вирішила зробити при своїй бібліотеці український відділ. Гурток українських середнешкільників проводить працю самоосвіти, на гімназіальному вечорі улаштовує вистави, концертний відділ... матиме цілком український характер. Звягельська «Просвіта» реорганізована й жваво береться до просвітництва». Ця невелика інформація була підписана криптонімами Н.А. і М.Ч.

У Новоград-Волинському повіті в цей час збільшилася кількість шкіл для навчання єврейської і польської молоді. Окремі початкові школи (наприклад, у містечку Полонному — автор) отримали вищий статус: з початкових перетворилися у вищі початкові. Проте українська школа і тут зазнала перешкод у своєму розвитку, насамперед через втрату на війні значної кількості чоловічої частини кваліфікованих кадрів працездатного українського вчительства. Як наслідок, на кінець 1917 року в школах Новоград-Волинського повіту усіх типів різко збільшилася кількість педагогів-жінок, які мали загалом гіршу кваліфікаційну підготовку.

З початком громадянської війни розпочалася смуга занепаду освіти на території України та, зокрема, в краї.

Лисін Борис Савелійович (1883–1970)

Разом із тим слід відзначити, що попри відчутні негаразди на освітній ниві, у Новограді-Волинському в місцевих навчальних закладах та за допомогою домашніх учителів навчалися того часу відомі вчені, громадські діячі та літератори, якими пишається Звягельщина. У тому числі:

— уродженець м. Новограда-Волинського Михайло Петрович Косач — Михайло Обачний (1869–1903, м. Харків), вчений, письменник і перекладач.

— уродженка м. Новограда-Волинського українська поетеса Лариса Петрівна Косач — Леся Українка (1871–1913, м. Сурамі, Грузія);

— уродженка м. Новограда-Волинського, українська письменниця Ольга Петрівна Косач-Кривинюк — Олеся Зірка (1879–1945, м. Аугсбург, Німеччина);

— уродженець м. Новограда-Волинського, академік АН УРСР, лауреат Державної премії СРСР Лисін Борис Савелійович (1883–1970, м. Київ);

— уродженець с. Сербинівки Остропольської волості Новоград-Волинського повіту український і німецький поет, літературознавець Освальд Бургхардт (Oswald Burghardt) — Юрій Клен (1891–1947, м. Аугсбург, Німеччина);

— уродженець м. Новограда-Волинського єврейський поет Мордехай Зеєв Феєрберг (1874–1899, м. Новоград-Волинський);

— уродженець м. Новограда-Волинського єврейський письменник Шмуль-Цві Зецер (1876–1962, м. Тель-Авів);

— уродженець с. Івановичі Новоград-Волинського повіту німецький письменник Ернст Карлович Кончак (1903–1979, м. Талгар, Казахстан).