Валентин Вітренко,
член Національної спілки краєзнавців України

Леонід Коган,
краєзнавець

З історії власників міста Новограда-
Волинського та прилеглих до нього земель

На початку ХІХ ст. царська адміністрація на Волині була ще малочисленою і відзначалася певною інертністю. На керівних посадах у багатьох повітових містах перебувала шляхта, яка користувалася поблажливим ставленням імператора Олександра І до Польщі. Чимало конфіскованих раніше великих маєтків роздробилися внаслідок їх продажу і стали знову надбанням польських дворян. Проте процес заміни польського землеволодіння у краї російським продовжувався, доповнившись згодом землеволодінням з боку німецьких та чеських колоністів.

Проникнення російського землеволодіння у Правобережну Україну відбувалося й шляхом укладання приватних угод з польськими поміщиками, куди входили купівля, обмін, спадщина, дарування тощо. Так, у 1806 році графиня Марія (польське ім’я Маріанна) Федорівна Зубова (1773–1810) під тиском з боку царя Олександра І подарувала своєму чоловікові, відомому російському генералові Федору Петровичу Уварову (1769–1824) Звягельський, Ємільчинський та Сербівський ключі (маєтності) у Новоград-Волинському повіті, проігнорувавши при цьому доньку від першого шлюбу.

Загальна площа подарованих землеволодінь становила понад 20 тисяч десятин. За ревізією 1816 року графу Ф. Уварову належало 62 населених пункти, де було записано близько 10 тисяч душ місцевих кріпаків. До 1917 року родина Уварових вважалася однією із найбагатших на Волині, її представники зіграли помітну роль в історії міста Новограда-Волинського і Звягельщини, та й Волинської губернії загалом.

Більшість росіян, які придбали у краї великі землеволодіння, продовжували жити у Санкт-Петербурзі, ближче до царського двору, та в інших містах Росії. Керували маєтками від їх імені повірені управителі, здебільшого місцеві шляхтичі, які виявили ознаки вірності царській владі.

Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона повідомляє, що Любомирські належали до польського князівського роду, що бере свій початок із ХVІ ст. Остання власниця Звягеля княжна Марія (Маріанна) Любомирська була не тільки гарною жінкою, але й власницею великих земельних наділів. Її батько князь Каспер Любомирський (1724–1780) мав чин генерал-лейтенанта російської армії, володів містечками Полонне, Ланьцут, був старостою у місті Хмільник.

Уваров Федір Петрович (1769–1824)
Уваров Федір Петрович (1769–1824)

Маріанна Любомирська після смерті другого чоловіка Валеріана Зубова вийшла заміж втретє за одного із фаворитів російського імператора Олександра І генерала Ф. П. Уварова. Ф. Уваров ще молодим офіцером спільно із Кутузовим у 1792 і Суворовим у 1794 роках брав участь у придушенні польських повстань. Так, за особисту хоробрість під час бою 6 квітня 1794 року за клопотанням Суворова отримав чин прем’єр-майора, а через рік став при його ж сприянні підполковником. У 1798 році Уваров став полковником і був переведений в імператорську кінну гвардію. Згодом, офіційно зійшовши на російський трон, Олександр І всіляко демонстрував своє дружнє ставлення до Федора Уварова, який постійно супроводжував імператора під час прогулянок і подорожей. Під час битви у 1805 році під Аустерліцом генерал декілька разів водив свій полк в атаки на французів, за що отримав від імператора орден Святого Георгія Победоносця третього ступеня. Ще один орден Св. Георгія другого ступеня отримав у 1810 році за участь у битві проти турків біля Батина. Як командир кавалерійського корпуса брав участь під час Вітчизяної війни в битвах біля села Бородіно, під Тарутино, Вязьмою та Малоярославцем, у закордонному поході російської армії 1813–14 рр. відзначився в «Битві народів» біля міста Ляйпціг, за що отримав орден Святого Володимира першого ступеня. Після закінчення війни з Наполеоном довгий час виконував обов’язки старшого генерал-ад’ютанта при імператорському дворі у Петербурзі, при цьому користувався повною довірою і дружбою російського імператора. З 1821 року Ф. П. Уваров командував гвардійським корпусом, у 1823 році став ще й членом Державної ради при Олександрі І; нагороджений орденом Андрія Первозваного.

Голеніщев-Кутузов Михайло Іларіонович (1745–1813)
Голеніщев-Кутузов Михайло Іларіонович (1745–1813)

У книзі О. Михайлова про нього сказано так: «Федор Петрович Уваров был храбрым рубакой. Но он никак не мог разобраться в диспозиции, нанесенной на нескольких листах, с трудными названиями селений, озер, рек, долин и возвышений, и столь запутанной, что запомнить все не было никакой возможности».

За переказами членів сім’ї, що збереглися у «Сімейних хроніках роду Уварових», свого часу (ймовірно у вересні 1816 року) до Ново-Звягеля заїжджав у гості до Федора Уварова російський імператор Олександр І, який разом із власником маєтку посадив у його обійсті пірамідальну тополю. Частково на користь тези щодо перебування російського імператора у місті свідчать спогади князя Сергія Григоровича Волконського (1788–1865), який 1815 року проходив службу у Новограді-Волинському.

Волконський Сергій Григорович (1788–1865)
Волконський Сергій Григорович (1788–1865)

Князь С. Г. Волконський — генерал-майор, учасник Бородінської битви, один із активних членів Південного товариства декабристів. Разом із полковником Василем Львовичем Давидовим (1784–1839) очолював Кам’янську управу Товариства. Засуджений за участь у повстанні до смерті, заміненої царем Миколою І (1796–1855) на довічне заслання. Відбув тридцять років у Сибіру разом зі своєю дружиною Марією Миколаївною Раєвською (1805–1863), донькою героя Бородінської битви генерала Миколи Миколайовича Раєвського (1771–1829). Сергій Григорович перебував також у родинних зв’язках з Уваровими завдяки своїй матері княгині Рєпніній Олександрі Миколаївні (1756–1834), яка була впливовою статс-дамою при імператорському дворі. С.Г. Волконський є автором відомих «Записок» (декабриста), що побачили світ у 1901 році в Санкт-Петербурзі. У них він, зокрема, пише про цей час так: «Вскоре я был назначен командиром 1-й бригады 2-й уланской дивизии и отправился в Новоград-Волынский, где были дивизионные и моя бригадная квартиры…». Далі він згадує про свою поїздку до Житомира на зустріч імператора Олександра, який відправлявся на з’їзд польського сейму.

Давидов Денис Васильович (1784–1839)
Давидов Денис Васильович (1784–1839)

Відомий герой Вітчизняної війни 1812 року і поет Д. В. Давидов так писав про Уварова: «Федор Петрович Уваров, отличавшийся рыцарским благородством и мужеством, пользовался всегда полным благоволением государя». Знаходимо також у Давидова підтвердження досить теплих товариських стосунків Ф. П. Уварова із відомим генералом Олексієм Петровичем Єрмоловим (1777–1861): «Ермолов… и Уваров… были в близких между собой сношениях…».

Ф. П. Уваров помер 20 листопада 1824 року, залишивши за своїм заповітом 400 тисяч карбованців сріблом на спорудження пам’ятника російській гвардії. На ці кошти було споруджено і урочисто відкрито через десять років Нарвські Тріумфальні ворота в російській столиці.

Власних дітей у Ф. П. Уварова з М. Ф. Любомирською не було. Тому всі його маєтності, отримані внаслідок шлюбу, перейшли згідно із заповітом його двоюрідним братам Аполлону, Андрію, Степану і Федору, причому Ново-Звягель та села на схід від Новограда-Волинського відійшли генерал-майору Степану Івановичу Уварову (17??–1848) — учаснику Вітчизняної війни 1812 року та війни з Турцією 1828-29 років. Його донька Євгенія Степанівна Уварова (1846-??) успадкувала усі маєтності, оскільки інші діти Федір та Марія померли у молодому віці від туберкульозу. Вона вийшла заміж за Сергія Михайловича Мєзенцева (1838–1902), полковника, багатого царського чиновника. С. М. Мєзенцев народився у Москві, виховувався у сім’ї свого родича, генерала і члена Державної Ради Олександра Єгоровича Тімашова (1818–1893), який у 1869-78 рр. очолював Міністерство внутрішніх справ Росії. Вихованням Сергія займалася дружина Тімашова Катерина Олександрівна Пашкова (1838–1899).

У Ново-Звягелі С. М. Мєзенцев оселився в 1865 році, перевівши на Волинь свій дворянський титул із Смоленської губернії і записавши його в шостій частині іменної дворянської книги Волинської губернії. Відомо, що у подружжя Мєзенцевих були діти Борис, Олександр і Марія. Історія поселення німців на землях, відкуплених у Мєзенцевих біля Новограда-Волинського, сповіщає, що німецькі колонії Борисівка, Олександрівка і Марушівка названі були так на честь його дітей. Борис Сергійович Мєзенцев був повітовим предводителем дворянства, почесним попечителем Новоград-Волинського міського і Корецького єврейського училищ, почесним мировим суддею. Після смерті С. М. Мєзенцева (похований у родинному склепі у Новограді-Волинському), більшу частину помістя і довколишніх земель успадкувала його донька Марія, яка одружилася у 1907 році з морським офіцером Михайлом Сергійовичем Рощаковським (1876–1938).

Башта будинку Б.С.Мєзенцева. Фото 2006 р.
Башта будинку Б.С.Мєзенцева. Фото 2006 р.

Слід згадати і представника «ємільчинської гілки» Уварових, Сергія Аполлоновича Уварова (1847–1900). У 1872 році він став почесним наглядачем Новоград-Волинського двокласного училища, у 1880 році — Новоград-Волинським повітовим предводителем дворянства. У 1881 році обійняв посаду голови з’їзду мирових суддів Новоград-Волинського повіту, у 1882 році став предводителем дворянства Волинської губернії. За його сприяння побудовано шосейний шлях від Ємільчиного до Новограда-Волинського; він клопотався про розширення місцевого народного училища та відкриття у місті гімназії, збільшення в губернії мережі лікарень та сирітських притулків, будівництва водогону і спорудження трамвайних ліній у Житомирі тощо. У 1894 році С. А. Уварову та Б. С. Мєзенцеву рішенням Новоград-Волинської міської думи присвоєно звання «Почесний громадянин міста Новограда-Волинського». С. А. Уваров був відзначений високими чинами та орденами, його син Володимир Сергійович на початку ХХ ст. був повітовим предводителем дворянства.

Повертаючись до історії з присвоєнням царицею Катериною ІІ назви Новоград-Волинський древньому місту Звягелю, слід сказати, що впродовж існування нової назви міста місцевими жителями неодноразово робилися спроби здійснити його зворотне перейменування. Так, у 1910 році чиновником з особливих доручень у селянських справах Григоренком був поданий генерал-губернаторові рапорт, у якому йшлося про необхідність повернення місту колишньої назви. Григоренко, зокрема, зазначав: «Ввиду того, что первоначальное предложение императрицы Екатерины ІІ-й об образовании из Новограда-Волынска губернского города не были осуществлены, что название «Новоградволынск» употребляется главным образом при официальных сношениях, среди же местного населения до сих пор сохранилось связанное с историческими преданиями древнерусское название «Звягель», я полагаю, что ходатайство пред Государем Императором о возвращении городу древнего названия отвечает желаниям местного населения». Рапорт супроводжувався історичною довідкою дослідника О. Левицького про минуле Звягеля та причини перейменування його свого часу у Новоград-Волинський.

Ця ініціатива знайшла позитивний відгук серед частини місцевого дворянства, чиновників, інтелігенції та міщан. Виступаючи 5 травня 1910 року на засіданні Новоград-Волинської міської думи, її гласний (міський депутат) Г. В. Львович висунув пропозицію розглянути на черговому засіданні думи питання щодо повернення місту його старої назви. При цьому ним цілком слушно було наведено такі аргументи:

— Усі міста, містечка і навіть малі села Волині носять свої споконвічні назви.

— Нещодавно царським указом місту Заславлю Волинської губернії повернуто його стародавня назва Ізяслав.

— Під назвою «Звягель» місто відоме від перших століть існування Руської держави.

— Новоград-Волинським його названо тому, що він згідно із задумом імператриці мав стати центром новоутвореної Волинської губернії, але цього не трапилось.

Міська дума на своєму засіданні відхилила пропозицію Львовича.

Волинський губернатор, демонструючи свої вірнопідданські почуття, висловився з цього приводу у своєму офіційному листі генерал-губернаторові таким чином: «Новое переименование сего города едва ли соответствовало бы как воспоминаниям о государственной деятельности императрицы Екатерины ІІ-й, так и об эпохе воссоединения древних российских областей с империей».

Проте стара назва міста залишається досить популярною і нині серед його жителів та регіону в цілому, про що свідчать не лише найменування однієї із міських газет, деяких підприємств і комерційних фірм, громадських та спортивних об’єднань, але й широке вживання назви Звягель у побуті.

Джерело: Вітренко В. Новоград-Волинський у складі Російської імперії / Валентин Вітренко, Леонід Коган // Новоград-Волинський. Історія міста. — Новоград-Волинський: НОВОград, 2010. — С. 85–218.