Комунальне господарство

Електростанція

Одним з найважливіших об’єктів Новограда-Волинського була електростанція, підпорядкована управлінню «Головенерго» Міністерства комунального господарства УРСР. Перша гідроелектростанція була побудована у 1929 році на базі млина Івана Івановича Селіванова і мала потужність у 150 кВт. У 1936 році поряд побудували приміщення для дизельної станції з двома дизелями потужністю 600 кінських сил. У 1941 році потужність електростанції досягла 1300 кВт. Під час військових дій електростанція була зруйнована. Одразу після визволення міста почалися відновлювальні роботи. Проте навіть після її запуску, наявної потужності не вистачало ні на побутові потреби, ані для виробництва. Часті перебої у постачанні електроенергією дратували споживачів. Невдоволеними були і жителі міста. На пивоварному заводі порушувався технологічний цикл виробництва хмільного напою, що призводило до погіршення якості продукту. На машинобудівному заводі зупинялися верстати. Керівництво електростанції виправдовувалося недостатньою потужністю.

Крім цього, виробництво електроенергії суттєво залежало від рівня води в річці Случ, яка обертала гідротурбіни.

Перша Новоград-Волинська електростанція. Фото 1960-х років

Для поліпшення ситуації у 1946 році почались роботи з відбудови гідроелектростанції, що велися силами її працівників, без допомоги з боку міста. На будівництві щоденно працювали 30–40 осіб. Міська влада розпочала пошуки місця для розміщення нової паротурбінної електростанції. Ще навіть не було остаточно підібрано виробничого майданчика, але вже на два роки наперед було розписано енергобаланс місцевої промисловості. Зокрема у 1948 році він становив 900 кВт, а у 1950 вже 1360 кВт.

На початку 1948 року розпочалися роботи з будівництва паротурбінної електростанції. Устаткування для першої черги було завезене заздалегідь. Керував будівельними роботами директор Новоград-Волинської ГЕС Я. Мільруд. Станом на 1949 рік відновлена потужність становила 466 кВт, що майже втричі поступалося довоєнному рівню.

Місцева преса полюбляла критикувати міську електростанцію. Лікарі раптове вимикання струму називали «Нічними сюрпризами електростанції», особливо обурювало, коли це ставалося під час складної операції, від якої залежало життя людини.

Водогін

Під час війни очисні споруди міського водогону були частково виведені з ладу, тому насоси першого підйому, обминаючи очисні споруди, закачували воду з річки в резервуари чистої води. Обеззаражування води проводилося безпосередньо в самому резервуарі розчином хлорного вапна, таку обеззаражену воду подавали в мережу міста.

У 1945 році відремонтували та ввели в експлуатацію насосну станцію водогону. У 1946 році за рахунок коштів міського бюджету були встановлені три роздавальні пункти води — водорозбірні будки на вул. Чернишевського (в районі сучасного стадіону), на розі вул. Кірова і Червоноармійської та на вул. Рози Люксембург (у 1980-ті роки там містилася слюсарна майстерня) З цих будок вода наливалася в пересувну тару (бочки на тачках) і розвозилася за певну платню. До 1949 року встановили ще шість водорозбірних стояків з пробочними кранами. Потужність міського водогону у 1950 році довели до 1000 м³ за добу.

На водогоні працювало 30 осіб обслуговуючого персоналу, продуктивність праці була низькою, про механізацію трудомістких процесів і мови не було — все здійснювалося вручну за допомогою інструментів — лопат, кайла, ломів. Встановлення хлораторних балонів, обладнання, вивантаження і завантаження фільтрів також здійснювалося вручну.

Насосів для відкачування на водогінній мережі не було, воно здійснювалося з колодязів і траншей вручну відрами як у літній час, так і взимку. Морози шкодили водозабірні стояки, і для забезпечення безперебійного подавання води споживачам їх щоденно відігрівали. З такими труднощами працівники стикалися щодня до 1955 року, коли почали виділятися невеликі кошти для покращення водопостачання.