Місто в голодоморі

Як і вся Україна, місто пережило голодомор. Голод у районі почався ще з осені 1931 року, закінчився весною 1934-го. У місті та районі голод творила Новоград-Волинська партійна організація комуністів. Робили вони це за страх і за користь. Страху нагнала на них погроза ув’язнення за невиконання рознарядки «викачування» продуктів, користь виступала у вигляді закритих їдалень, розподільчих пунктів, премій та інших подачок, якими щедро осипала їх центральна влада.

Дмитро Миколайович Медведєв (1898–1954)

Чисельність комуністів у районі росла тим більше, чим сильніше мордували село. Тільки за 1932 рік у Новоград-Волинський прибули 222 комуністи «згори», ще 157 прийняли на місці. На 1 квітня 1933 року їх число досягло 700. З них дві третини (475) мешкали у місті. Але для них, як і для сільських партійців головним полем діяльності було нищення селянства. Як заявив керівник ДПУ Д. Медведєв «наша работа в районе исключительно в сельском хозяйстве».

Новоград-Волинська парторганізація була подібна на армію в англійській колонії. Рядову її масу становили місцеві партійці, керівництво було прислане «зверху», чуже, щоб було безжалісним і нещадним до народу.

Впродовж десятка років у місті працювали 8 секретарів, з яких тільки один був українцем, та й той не свій, а з верхів.

Тоді секретарював Бур’янов Борис Якович, аптекар з Брусилова. Освіту мав нижчу («учень аптекаря»). У 20-х роках служив у політвідділах червоного війська, згодом очолив спілку «Харчовик» у Житомирі, далі — «Харчтрест». З нього був призначений у міський партком Києва, звідти 2 липня 1932 року його перевели у Новоград-Волинський секретарем замість Меєрталя. Головою райвиконкому з 26 січня 1933 року став Йонов-Хінкіс, присланий з Погребища з такої ж посади. На посту начальника ДПУ 20 березня 1933 року І. Г. Савицького замінив посланець Постишева і Балицького Д. М. Медведєв, спеціаліст з боротьби з українським повстанським рухом. 20 березня міським суддею став Полторак, присланий з Києва. Замість Турбаївського на посаду прокурора з 28 березня прибув Ханюрис.

8 липня 1932 року начальником міліції став Г. М. Петров разом з Бур’яновим. Тоді ж прибув сюди і Г. В. Гарбуз — завідувач фінансовим відділом. Оргвідділ райкому очолив Л. Г. Виговський, відділ агітації і пропаганди — К. І. Опанасюк.

У своїх злочинах ці люди керувалися не ідеалами або переконаннями, а страхом кари за невиконання сталінських наказів й жадобою наживи. Як показала партійна чистка, багато з них мали туманне уявлення навіть про партію, до якої належали. У с. Орепи Сірий називав Сталіна генеральним секретарем комсомолу, Якимчук не знав, як його партія зветься. Йонов не знав про що писали Ленін і Сталін.

Освітній рівень партійної маси рідко сягав вище початкової школи, часто був нижчим за неї. У центрі не переймалися ідейністю заготівників і не питали, де, у кого і як взяли — головне, аби побільше «викачали».

Москва їм дала високі оклади. Бур’янов одержував у місяць 280 карбованців, тоді як заробіток будівельника становив 40 карбованців.

Для 33 найвищих посадових осіб району були відкриті «закриті (таємні) їдальні», для них діяли закриті «распрєди» (розподільники), звідки одержувалися продукти харчування. У місяць сім’я із трьох осіб одного номенклатурника одержувала 65 кілограмів всіляких ласощів, жирів, консервів та інших продуктів.

Ще більше закритих їдалень та розподільників мало радянське офіцерство, що забезпечувало панування комуністів над краєм. Командний склад 14 кавалерійської дивізії, 131 Таращанського полку та 99 УНР, створеної для будівництва «лінії Сталіна», харчувалися у 10 закритих їдальнях й отримували їжу з 12 «распрєдів».

Окрім усього цього радянське начальство ще й крало. Бур’янов до Новограда-Волинського прибув з особистим шофером Яшкою, який своїм автомобілем рейдував регулярно до Києва, везучи на квартиру Бур’янова продукти. Лише для одного із рейсів Гарбуз заготовив 320 кілограмів всілякої їжі.

Голод насамперед вразив село. Він його мучив ще з 31-го, але по-справжньому залютував у березні 1933-го року. Тоді він переріс у голодомор.

Обоз зі збіжжям, реквізованим у селі

Біда у село прийшла із міста, бо саме тут панувала комуністична влада, яка вижимала всі соки з села. Саме з міста їхали у село нескінченним потоком уповноважені, заготівники, прокурор, суддя, ДПУ, міліція, військові.

Катуючи село, місто занапащало джерело, з якого живилося. З того часу, як почалися «викачки» із села (1929 рік), у місті не стало хліба, з’явилися черги і картки. Ціни на продовольчі продукти за 3 роки зросли у 30 разів. Все більше продуктів одержували тільки через картки, й нарешті прийшов час, коли за картками стали видавати навіть дрова.

Картки забезпечували життя на грані голоду. Та і видавались вони лише працюючим на підприємствах та установах. Більшість же населення не мали карток. Особливо страждали діти, які жебракували «у місті і по багатьох селах». Бур’янов доповідав в обком, що «це діти одноосібників, іноді з ліквідованих, також часто у місті діти низькооплачуваних категорій, чорноробочих, кустарів. Фондів допомоги дітям і дорослим не утворено».

23 березня 1933 року партбюро розглядало питання про організацію у місті дитячого будинку для безпритульних дітей. Скоро тут зусиллями ДПУ з’явилось дитяча колонія імені Балицького. У надії на дитбудинки безліч голодних матерів кинулись везти у місто дітей, які переповнили вулиці.

Тоді влада оголосила голодним дітям війну. Її розпочав Постишев виступом у часописі «Коммунистическое просвещение» № 1 за 1933 рік. Він писав, що голодних дітей до міст навмисне підкидають куркулі, й тому наказав голодних дітей до міст не пускати. Розлючене начальство Києва накинулось на районну й сільську владу області, вимагаючи не випускати голодних з місць голодовок, бо скупчення голодних дітей у містах загрожує епідеміями. Київ вимагав карати батьків, які приводять голодних дітей у міста.

29 травня 1933 року Новоград-Волинський райком теж наказав сільрадам дітей до міста не пускати «ні в якому разі, самим шукати їм їжу».

1-го травня 1933 року влада дозволила продати своїм прихильникам у Києві і районах святкові пайки: 150 тисяч у Києві і 80 тисяч у периферії, при цьому пайок у периферії становив 75% київського.

У Новограді-Волинському пайок важив близько 8 кілограмів. Ще 3 кілограми дозволяли купити на дружину і 1 кілограм на дитину. Загалом на всіх дітей області (біля 2 млн. осіб) відпустили 100 тисяч пайків.

Збір урожаю 1933 року послабив, але не усунув голоду. 29 січня 1934 року райком звернувся до обкому з проханням виділити хліб для району. Він інформував, що у місті й районі мешкає 13486 робітників і службовців та їх сімей, які не постачаються хлібом й просив виділити муку на цей хліб.

На 1 травня 1934 року, як і у 33-му, продавали «своїм» святкові пайки.

Тільки 4 грудня 1934 року Раднарком СРСР скасував карткову систему на хліб.

Скільки у місті людей померло від голоду — важко визначити, адже був значний механічний приріст населення за рахунок приїжджих. Але голод тут був. Новоград-Волинський розділив долю усіх міст і сіл України.

Як і люди, місто в ці дні виглядало злиденним, похмурим і непривітним. Кругом була біднота й тіснота: на одного жителя припадало 3,9 м2 житла. Сім’я у 5 осіб тулилась у помешканні менше 20 м2.

Начальство теж не дбало про житло: знали, що завтра їх перекинуть до іншого місця. «Нема контролю над правильним використанням і бережним відношенням до житла, до квартир», — резюмує документ. Нове житло зводилось мляво. Простий народ жив у халупах, критих соломою, місто скидалось на велике село з роз’їждженими ґрунтовими дорогами, якими у негоду неможливо було пройти. Весною 1933 року через непролазну грязюку й розбиту бруківку центр виявився відрізаним від залізничної станції.

У місті з 39,5 кілометрів вулиць тільки 12,6 було забруковано, та й на них брук весь був у вибоїнах, не ремонтувався з 1915 року. Від міської ради (тепер телеграф) до машинобудівного заводу пройти було неможливо. Непроїзним було шосе на виїзді в Ярунь та на Житомир. Це ускладнювало вивіз із сіл награбованого збіжжя, тому партбюро воліло постійно думати про дороги й за всяку ціну привести їх у належний стан. Для цього потрібні були працездатні люди й підводи, але від голоду народ і коні знесиліли. Тому до зими вдалося лише прокласти дорогу до залізничної станції, забрукувати півкілометра вулиці до машинобудівного заводу і частково відремонтувати шлях біля Романівки.

Місто перебувало у занедбаному, антисанітарному стані, який «не забезпечував мінімального задоволення потреб і вимог людини». Не було ні лазні, ні водогону, ані каналізації. Вулиці і двори були брудні і засмічені, тому що взимку сміття і помиї просто викидали за паркан.

Міська електростанція мала неналежну потужність. Її вистачало лише для Чижівської паперової фабрики. Тому з заходом сонця місто поглинала темрява — вулиці не освітлювалися. У травні 1933 року партбюро наказало міській раді, щоб до 1 жовтня було побудована гідроелектростанція (ГЕС) не менш як у 500 кіловат, та на вулицях горіли 120 ліхтарів. Прийшла зима, але ГЕС так і не побудували.

У роки голодомору в місті й районі велося значне промислове будівництво: зводилися хлібозавод, машино-тракторна майстерня, машино-тракторна станція (МТС), ГЕС, реконструювався й розширювався машинобудівний завод, істотно наростила виробництво цегельня.

У 1932 році введені в експлуатацію фабрики ім. Косіора та «Стандарт», які виробляли меблі. У 1933 році збудували лазню з пропускною здатністю 75 людей на годину. Розпочато будівництво водогону. Розширювалися маслозавод і гуральня. За 5 років у промисловість міста було вкладено 1200 тисяч карбованців. Число робітників зросло з 492 до 1246. На підприємствах були створені власні сільськогосподарські бази, що допомагало робітникам виживати під час голодомору.

Та виробничі плани більшовиків провалилися. План випуску продукції у місті за 1932 рік був виконаний на 64,5%, за І квартал 1933 — на 52,3%. Усюди зросла собівартість продукції.

Обсяг будівництва і виробництва у місті визначала центральна влада, насамперед воєнно-промисловий комплекс СРСР. Тому все будівництво було підпорядковане війні («обороні») і армії.

Найпотужнішими новобудовами у ті роки були «Лінія Сталіна», залізниця Фастів — Новоград-Волинський і військові містечка за містом.

Житловий будинок у військовому містечку, зведений у 30-ті роки, в якому у 1940-1941 році проживав командир 9 механізованого корпусу К.К.Рокоссовський з родиною. Фото 2009 року

Починаючи з 1931-го року, розпочалося зведення потужного комплексу укріплень — так званої «Лінії Сталіна». Вона була найбільшою і найдорожчою з усього, що будувалось при соціалізмі. Довжиною вона перевершувала «лінії» Мажіно, Зігфрида і Манергейма разом взятих і уступала тільки найбільшій споруді світу — Великій Китайській стіні. Тягнулася ця «лінія» із півночі на південь на 1200 верст, важким залізобетонним ланцюгом передавлюючи горловину Європи вздовж західного кордону СРСР, складалася із 24 укріплених районів (УРів).

Складовою її частиною був Новоград-Волинський укріплений район (УР). Він складався з 216 довгочасових вогневих точок (ДВТ), що розташовувалися від Варварівки під Ємільчином до Коростків біля Любара. У 1938–39 роках на захід від них збудували ще один вузол з 55 ДВТ.

Три десятки ДВТ йшли попід Звягелем з націленими на місто амбразурами.

К.К.Рокоссовський з дружиною Юлією

На будівництво найменшої 1-кулеметної ДВТ вимагалося 350 тон залізобетону — суміші високоякісного цементу й заліза. За вартістю вона дорівнювала школі у 10 класних кімнат або великому заводському цехові.

Середня ДВТ являла уже комплекс приміщень, де жив і служив значний колектив у десятки людей. Він скла-дався із комори для продовольства, кімнати санчастини, їдальні, червоного кутка, комунального вузлу, каналізації, кімнати для відпочинку, складів зброї та боєприпасів. Зверху знаходився спостережний та командний пункти.

Найважливішою була наземна частина ДВТ з трьома кулеметними амбразурами для кулемета «максим» й двома капонірами для гармат.

На будівництво такої ДВТ йшло кілька тисяч тон залізобетону. Його амбразури і капоніри були захищені віконницями з броньованої сталі, дахом служили гранітні брили. Бокові і верхні стіни ДВТ були товщиною в метр, передні — у півтора.

Вузлова ДВТ була міні-містечком із боковими відгалуженнями, зв’язаними з центром залізобетонними переходами, довжелезними тунелями, виходами до річки, у тил і т.д. Така ДВТ нараховувала десятки приміщень та декілька наземних бойових майданчиків. Усі відсіки, приміщення, ходи були вирубані у скелі на глибині 10 і більше метрів. Аби заготовити місце для будівництва приміщень, треба було висікти і витягти нагору тисячі тон скельної породи. Будівництво було для людей справжньою мукою. Всі вантажі переміщували руками, вручну готувався і заливався бетон, монтувалася залізна арматура і рейки.

Залишки ДВТ на єврейському кладовищі. Фото 2009 року

Уже готові підземні бункери начинялися засобами стеження, зв’язку, освітлення, сигналізації, обігріву, вентиляції, водогону, каналізації, заповнювалися меблями, сейфами, посудом, продуктами харчування, боєприпасами, зброєю, ліками. Зверху, на бойовому майданчику, ставилися гармати і кулемети.

Дослідники стверджують, що лише один УР коштував 100 мільйонів карбованців. Й це при тому, що в’язні працювали безоплатно. Коли ж додати і вартість їх зусиль, то вартість УРу зросте удвічі. У середньому для суспільства одна ДВТ обходилася майже в 1 мільйон карбованців. Усі руйнування часів війни не принесли місту стільки збитків, скільки будування ДВТ.

ДВТ не стали «довгочасовими». При безглуздому керівництві вони виявилися лише нагромадженням заліза й бетону. Те, що створювалося роками, німецькі війська подолали за кілька днів. Поодинокі постріли з ДВТ не зупинили їх армії. Горя, болю і втрат ДВТ завдали не німцям, а українцям, бо вимагали затрат, що призводило до ще більшого пограбування людей і голоду. ДВТ поглинули багато нив трударів, на яких вже не ріс хліб. Зважаючи на таємність військового будівництва, сотні сімей місцевих селян насильно вивезли на схід.

У січні 1934 року було розпочато спорудження залізниці із міста в Житомир. У різний час на ній працювало 900–1700 осіб.

Будівельний трест, як і влада, не дбав про робітників. Вони жили у бараках, які навіть не усі мали покрівлю. У дощову погоду люди мокли і мерзли. Приміщення не обігрівалися, і взимку робітники потерпали від морозу. У них не було взуття, теплого одягу. Усі роботи велись вручну, без механізмів. При розрахунках людей обраховували, при купівлі продуктів у ларьках і їдальнях тресту обважували. Понад 3 місяці не платили заробітної плати.

На залізниці, як і всюди в більшовиків, не виконувались плани. Її мали пустити у 1935-му, запрацювала колія тільки у 1937 році. Однією з причин такого запізнення був брак робочої сили. Колгоспник, як колись раб, чи кріпак, сам не розпоряджався собою — за нього все вирішували голова колгоспу й райком, які на свій розсуд допускали чи не допускали колгоспника до роботи.

Вже найняті робітники перевірялися відділом НКВС, ненадійні заарештовувалися. У 1934 році 97 будівельників було знято з робіт, як прихованих ворогів, що «скрилі свойо ліцо… Ето раскрито і прінімаются мєри».

У комплексі з «лінією Сталіна» і залізницею будувались військові містечка біля станції і в Новозвягелі за мостом. Зводилися багатоповерхові казарми, будинки для офіцерів, гаражі й накриття для техніки, навчальні класи, плаци, склади, штаби і т.д. Розширювалося військове містечко на вул. Полонській (нині — Червоноармійська).

У 1932 році понад 10 тисяч гектарів землі віддано військовим. На цих землях будувалися полігонні споруди, сховища, гаражі, склади, житло, їдальні для обслуговуючого персоналу тощо.

За кілька років навколо міста виросло ще одне місто. Військові містечка зводила будівельна дільниця № 118, у якій працювали 1,5 тисячі працівників. Більшість із них були селянами з навколишніх сіл, які шукали на будівництві порятунку від голоду. Наймали їх на базарах і на станції. Третину із них звільнили через виснаження — вони втратили здатність і силу до праці.

Будівельникам платили 40 карбованців на місяць, за які вони мали право їсти у дільничних їдальнях й купляти у день 800 грамів хліба. Жили вони у бараках і сараях, спали на дощаних настилах. «Питание рабочих скверное. Нередки несчастные случаи на производстве».

Робітників грабувала влада. 1 червня 1933 року зарплату 1050 працівників відрахували на державну позику.

Чиновники, що керували будівництвом, нещадно крали. За півріччя вони розікрали 4 тони борошна, списали цукор, крупу. Розікрали і списали будівельних матеріалів на півмільйона карбованців. Як і всюди у більшовицькій імперії, тут процвітали приписки, зв’язані із розтратами. Так, план 1932 року дільниця виконала на 75%, будівельних же матеріалів витрачено 100%. Тому керівництво звітувало про виконання плану на 100%. У 1933 році довелося латати прогалини. Замість повноцінних матеріалів купляли дешевий брак і непотріб. Будови з них падали від вітру. У 1932 році обвалилися 5 бараків. 5 червня 1933 року завалився каркас казарми на території Дубровського полку.

Трактор СХТЗ 15/30 Харківського тракторного заводу

У 1931 році став до ладу Харківський тракторний завод (ХТЗ), який виробляв танки. Планувалося, що Новоград-Волинський машзавод буде поставляти для них поршні, тому військові відводили йому чільне місце у своїх планах. Завод розширили, кількість працівників зросла. У 1932 році їх було 71, у 1933 — 99, у 1934 — 135.

Поршні для ХТЗ завод почав виробляти у 1932 році. План 1-го кварталу не було виконано, це змусило владу вкласти у завод додаткові кошти, розширити й модернізувати його. На заводі запровадили електричну та автогенну зварку, у ковальському цеху встановили приводний молот.

У 1933 році завод запрацював на повну потужність. Було вироблено 40 льономолотарок, елеватор для «Востоккокса», проведено ремонт інвентарю для колгоспів, головне ж — замість 3000 поршнів за планом на ХТЗ поставили 7433. Підприємство дало продукції на 1033 тисячі карбованців. План на новий рік становив уже 1400 тисяч.

Восени 1932 року в місті організована МТС, у якій нараховувалося 19 машин: 15 тракторів виробництва ХТЗ і 4 вантажні машини «Фордзон». Для їх ремонту відкрито машино-тракторну майстерню (МТМ) у приміщенні розливного цеху колишньої гуральні.

На МТС і МТМ робота організовувалась погано, трактори не ремонтувалися. Тому 18 лютого 1933 року директора МТС Хохберга зняли з роботи, агронома Лівшиця заарештували.

У перший же день весняних робіт на трьох тракторах розтопились підшипники. Медведєву було наказано негайно розслідувати справу і вчинити над винними показовий суд.

Протягом 1933 року МТС одержало ще 6 тракторів, але справи від цього не покращились — тракторами було зорано 1167 га замість 3540 за планом — менш ніж 50 га на трактор. Взимку 1934 року робітники МТМ потай від начальства розукомплектували на запчастини 3 трактори. У січні 1933 року при МТС було створено політвідділи — своєрідне ДПУ з питань колективізації, які душили опір селян колективізації та механізації. Вони поєднували повноваження райкомів, ДПУ, судів, міліції.

Новобудовою воєнного значення був у місті механічний хлібозавод, який будувався у 1932–33 роках та був одним з найбільших у місті та області. На ньому працювали 106 робітників. Тістомісильний цех займав площу 500 м2. За одну зміну випікалося 7 тонн паляниць.

Хліб із заводу постачався військовим і для начальства. Навіть робітник хлібозаводу не мав права купити більше 800 грамів хліба для себе і сім’ї. Якість хліба не пильнувалася, і в паляницях часто знаходили скло, гвіздки, марлю й навіть мишей.

Голод тяжко відбився на освіті. Діти і вчителі голодували. 2 лютого 1933 року партком дозволив відділу народної освіти «певну кількість вчителів прикріпити до нової закритої їдальні», відділу районного постачання забезпечити мінімальним хлібопостачанням 7 шкільних техпрацівників. Друга закрита їдальня відкрилася 9 березня 1933 року для вузького кола «своїх» вчителів. Решта голодували.

У 1933 році у місті діяли 7 семирічок (додалася російська школа № 7 у Новозвягелі). Жодна зі шкіл не мала свого спеціального приміщення. Діти вчилися у 15 розкиданих у місті пристосованих приміщеннях. Заняття проходили у 2–3 зміни. Класи були вкрай переповнені. Якщо в Україні на одного учня припадало 1,35 м2 площі, то в Новограді-Волинському — 0,70.

На шкільне будівництво у місті у 1933 році було виділено 64 тисячі карбованців, але використано тільки 13. У цей же час почався перехід до середньої освіти — у деяких школах відкрилися 8-і класи.

Продовжувалися переслідування вчителів, довіряли лише комуністам і комсомольцям. Друге півріччя 1933/34-го навчального року в районі не було завідувача районного відділу народної освіти, бо вимагалося, щоб він був комуністом.

Новоград-Волинський театральний гурток. Фото 1931 року

Завідувач відділу культпропаганди райкому Євтух побивався, що у районі з 450 педагогів лише 5 комуністів, що «вчителів не вистачає, але 30 з них виженуть, бо не підходять». Звільнили більше. У травні 1934 року в школах лишилося 397 педагогів. Але серед них було вже 9 комуністів і 113 комсомольців. Райком намітив вигнати ще 48 педагогів.

У жахливому стані була охорона здоров’я. Палати у лікарнях не отоплювалися, хворих не годували, лікарі голодували, палати й коридори не прибиралися, всюди панувала антисанітарія. Лікарі кидали роботу, тому зривалася боротьба з епідеміями, що розразилися від голоду. Молодим фахівцям не надавали квартир, вони тікали з міста. Траплялося, що не виходили провести термінову хірургічну операцію. Були відсутні рентген, кварцові лампи. Палати і кабінети розміщувалися у пристосованих приміщеннях. У 1933 році на охорону здоров’я не виділено жодних капітальних вкладень. За 9 місяців 1933-го року лікарні були профінансовані всього на 38,4%. Лікарі, як могли, рятували хворих. Намагалися власними силами організувати рентгенівський та фізіотерапевтичний кабінети, обладнати їх необхідним приладдям, дезінфекційними камерами, запустити банно-пральне обладнання.

20 лютого 1933 року райком наказав відпустити харчів для медперсоналу, дров для опалення лікарні та білизну для хворих. Головному лікареві порадили завести городи і ферми для утримання лікарні (у лютому!).

Голод збіднив і витіснив із побуту народні свята й обряди. Великдень і Трійця пройшли непомітно, без пасок і крашанок. Церкви стояли мовчазно без дзвонів, які пустили «на індустріалізацію». Зникли колишні обряди весілля і поховання. Людей ховали будь де, без трун і оплакування. Зів’яв інтерес до сценічного мистецтва — голодним було не до естради. У місті тоді популярним було кіно, і діяли 2 стаціонарні кіноустановки.

У повсякденному побуті режим намагався впливати на свідомість людей через радіо. Міський радіовузол обслуговував 1000 точок. Через перебої з електроенергією він працював з перервами.

Влада змушувала людей підписуватися на свої газети. Але народу було не до газет. На фабриці ім. Косіора з 80 працюючих було лише 11 передплатників, на машзаводі — 43.