Звягель у час НЕПу

Проголосивши нову економічну політику (НЕП) у 1921, його впровадили тільки у 1923-му році. Він означав цілу низку нових змін.

7 березня 1923 року влада оголосила про ліквідацію повітів і заміну їх округами, волостей — районами. 28 березня Новоград-Волинський повіт розформували, натомість на його землях постали 6 районів, у тому числі й Новоград-Волинський, що увійшов до Житомирського округу. Місто перейменували у Звягель. З центру одного з найбільших повітів воно перетворилося у центр невеликого віддаленого від окружного центру району, який до того ж лишився без промисловості, що відійшла до інших районів. У квітні 1923 року секретар парткому Логвинов повідомляв у Житомир, що найбільшими у місті підприємствами є млини.

У місті розпочалось роздержавлення та передача в оренду частини господарських об’єктів. 1 травня видали 4 дозволи на торгівлю пивом і 1 на торгівлю вином. На баланс комунгоспу передали колись націоналізовані електростанцію, муніципальні будівлі, бійні, торгово-промислові приміщення, які здавалися в оренду. Ще раніше здали в оренду колишньому власнику Балону броварню, де працювали 3 робітники. Ставала на ноги майстерня Пагеля з 13 робітниками.

У липні 1923 року розвернулася денаціоналізація будинків. Власникам повернули 1468 маєтків. 135 будівель лишилось у власності комунгоспу, відомств та установ. У вересні 1923 року здали в оренду млини. У місті і поруч діяли міський, Лубчицький і Олександрівський млини. Найважливішим об’єктом, зданим в оренду міською владою, була Чижівська паперова фабрика, що запрацювала 8 листопада 1923 року.

За браком робітників більшовики у пошуках опори звернули увагу на ремісників і почали об’єднувати кустарів у всілякі товариства, надаючи їм привілеї і відкриваючи клуби. У звіті до окружкому 20 грудня 1923 року Новоград-Волинський райком повідомляв, що при міській споживспілці організована чоботарня (30 осіб) та артіль кравців (15 осіб).

Траурний мітинг у Новограді-Волинському з нагоди смерті В.І.Леніна. Фото 1924 року

На початку 1924-го року Сільгоспбанк відкрив кредитування селян. Окрім того держава зменшила ціни на промислові товари. Це сприяло росту попиту на них. Тому весною 1924 року ожила майстерня Пагеля, запрацювала деревообробна майстерня, що виробляла меблі для організацій та установ.

У 1925 році почала працювати столярна артіль. Колектив механічної майстерні зріс до 21 людини, Олександрійського млина — до 15, Лубчицького й міського млинів — до 14. Найбільшим підприємством була паперова фабрика, де працювали 146 робітників. Всього ж у місті діяли 15 підприємств і працювали 303 робітники. За об’ємом виробництва місто перевершило довоєнний рівень. У місяць воно виробляло 75 тисяч пудів борошна, 565 пудів чавуну, 1 тисячу відер пива, 13 тисяч пудів картону, обробляло 100 шкур і т.п.

Крім орендованих діяли артільні й приватні підприємства: кузні, цегельні, круподерні, олійні, стельмашні, миловарні й т.п.

Ожило будівництво. У місті зводилося 94 новобудови.

Все ще стояли винокурні заводи: діяв антиалкогольний режим.

Але непевне становище орендарів гальмувало технічний прогрес: ніхто не ризикував вкладати кошти у модернізацію підприємств. Машини спрацьовувалися, ламалися. До того ж, бракувало електроенергії, всю поглинала Чижівська фабрика.

Лебединою піснею НЕПу в промисловості був 1926 рік. Тоді орендовані підприємства досягли найбільшого успіху.

Саме у роки НЕПу утвердила свої позиції в місті організація комуністичної партії. Запрацювала партійна школа, що готувала кадри майбутніх керівників.

Літо, особливо липень, 1923 року райком комуністичної партії використав, аби всюди поставити своїх людей. У цьому всіляко допомагав окружний партком, де на чолі відомчих відділів вже скрізь стояли комуністи й могли переставляти кадри на місцях. Почалося наполегливе проникнення комуністів у профспілки. Вже у вересні 1923 року з 18 галузевих профспілок лише до 4-х не були прикріплені члени партії.

У листопаді секретар Новоград-Волинського райкому доповів у Житомир, що райком повністю охопив усю роботу в районі. На середину 1925 року позиції партії при владі зміцнилися остаточно. На середину 1926 року в районі нараховувалося 244 комуністи — більше, як колись у всьому повіті, головне ж — вдалося навербувати у комуністи українців: їх було 157. З усіх членів міської партійної організації тільки 10 мали середню освіту, 216 — початкову, 18 — не мали ніякої освіти. Мислення їх не сягало далі буденних гасел керівництва. Вони вважали, що як утворять колгоспи, то буде комунізм.

Росли й лави комсомолу. Організація нараховувала 522 особи, з них 322 — у місті, 307 були українцями. Письменність у комсомольців була така ж, як у комуністів.

Партія проникла у школу. Введені у педагогічні колективи комсомольці вербували учнів до більшовицької піонерської організації. У 1926 році в місті було вже 8 піонерських організацій. Були організовані 3 перші групи жовтенят.

Щоб утриматися при владі, комуністи вдавалися до залякування виборців репресіями. Влада давала їм панування і необмежений простір для наживи. У березні 1924 року один з комуністів у звіті писав: «…разгульная жизнь…, проявление неизжитых еще эксплуататорских замашек… — все вместе взятое является почти главным фундаментом, на почве которого проявляется… подчас даже враждебное отношение рабочих к советской власти». Саме заради цього і вступали до партії багато з українців.

Працюючій людині жилося тяжко. У травні 1924 року райком визнавав: «матеріальне становище робітників незадовільне». Фабзавкоми (фабрично-заводські комітети) на виробництві дбали лише про «своїх». Тому робітники вступали до партії. Голова фабзавкому на фабриці почувався начальником, пиячив.

Ще важче жилось безробітним, яких нараховувалося 300 осіб — на роботу приймали за протекцією.

Важко було з житлом. Як звітували партійні секретарі, робітники селилися по 5–7 осіб в одній кімнаті, яку взимку за браком грошей не опалювали.

Так само бідно жили вчителі, заробітна плата яких складала 6 карбованців у місяць. Це вартість двох мішків зерна. Голод, який трапився навесні 1925 року, ще більше погіршив становище людей. Восени 1924 року пуд хліба коштував 1 карбованець, у лютому 1925 року — 2, у червні — понад 5 карбованців. Це при зарплаті у 25 карбованців.

Колишні гімназії, училища й школи скрізь були реорганізовані у трудові школи. У 1923–24 навчальному році у місті діяли чотири семирічні (№ 1, 2, 3, 5), одна п’ятирічна (№ 4) школи та школа при залізниці.

У всіх школах обов’язковою була російська мова. Найбільшими були школа № 2, де навчалися 316 учнів та № 3 — 279 учнів. Усього у школах вчилися близько 1400 дітей і працювали 48 педагогів. У 1924 році всі 6 шкіл стали семирічними.

Приміщення, в якому у 20-ті роки ХХ ст. розміщувалася німецька трудова школа. Фото поч. 2000-х років

Програми й статути шкіл вирізнялися між собою. Німецька школа скоріше нагадувала гімназію, єврейська (№ 5) була подібна до шкіл РРФСР з ухилом на трудове навчання та прищеплення навичок громадського активіста.

Окрім шкіл у місті працювали трирічні вищі педагогічні курси, професійна технічна школа, педагогічний технікум, медичні курси, радянська партійна школа (радпартшкола), 4 школи з ліквідації неписьменності.

Із школою і НЕПом в Україні була пов’язана українізація, що стала упроваджуватися з кінця 1923 року. Радянське чиновництво ворожо зустріло курс переходу до української мови. Як повідомляв у 1926 році райком у Житомир, «ціла низка працівників РПК і РВК не знайома з українською мовою. Майже ніякої роботи з українізації не проводиться».

З великими труднощями пробивала українська мова дорогу до школи, бракувало українських підручників, українських вчителів. Влада з підозрою ставилася до слухачів курсів української мови. 30 травня 1924 року ДПУ доносило в райком: «имеющийся кадр учащихся пропитан шовинистическим (тобто, патріотичним, українським — авт.) духом… Учительский персонал этих курсов петлюровских убеждений… Большинство учащихся политически неблагонадежны…»

Міське вчительство неоднозначно поставилося до українізації. Вчителі-росіяни заявили, що вона в них збудила «антагонізм» (ненависть, ворожнечу — авт.) до України. Українські вчителі палко вітали її, але не вірили в успіх, бо українізацію проводили комуністи. Єврейське вчительство симпатизувало сіонізму і не сприймало українізації.

За часи НЕПу зазнала змін і армія. З 1924 року почала діяти територіально-міліцейська система комплектування частин, коли солдат мав обробляти своє господарство та служити в армії одночасно. Людей щороку на місяць-два притягали на військові збори на власній їжі і у власному одязі. Новоград-Волинський був місцем збору такого війська в окрузі. Ці збори були тяжкими для солдата і для його сім’ї. Солдати спали на голій підлозі, дах протікав, вікна у казармах були розбиті. Армійські командири люто ганяли хлопців, піддавали жорстокій муштрі, яка виснажувала в людини і тіло, і душу. У лютому 1925 року виснажені голодом, холодом і муштрою хлопці стали втікати додому. Над втікачами вчинили суд. Судили 30 вояків. На другий після суду день втекло 160 чоловіків.

У регулярних частинах солдати масово подавали заяви на відпустку, вдавалися до самокаліцтва. 6 козаків 10-го полку 2-ї кавалерійської дивізії «затеяли волинку» (вийшли із послуху). Вони покинули казарму й пішли хатами Новограда-Волинського просити милостиню. Ті, кого вже демобілізували, писали товаришам з домівки: «Великий голод на все… У нас хто живе добре, то це тільки партійці: мають всі кращі посади, решта все з голоду мре». Усе це обурювало солдат, і вони похвалялися, що як почнеться війна, то замість фронту спочатку в тилу повоюють.

Тривалий опір окупантам чинили повстанські загони, що діяли на Волині. Навколо міст до середини 20-х років рейдували загони Омеляна Заїки (Дідовичі), Тимофія Чечета й Петра Чекалюка (Гульськ), Сильвеструка (Жолобне), Гордія Шуляка (Авратин), Андрощука (Красностав), Середи (між Житомиром і Звягелем), Бичковського (Любар), Сороки (Житомир) та інші.