Віртуальний музей міста Звягель
Головна сторінка
Карта сайту
Контакти
Іван Тригуб,
викладач промислово-економічного технікуму

Пора «воєнного» комунізму

Створений політорганами Червоної армії Новоград-Волинський повітревком був генетичним відгалуженням органів влади Російської Федерації. Його очолювали особи, поставлені «згори», від більшовицької влади в губернії чи революційного військового командування.

Змістом діяльності ревкому було обслуговування інтересів панівної у Росії політичної сили — Комуністичної партії. Ці інтереси ревком забезпечував шляхом обмеження інтересів місцевого населення, чим провокував протест і опір Москві.

У своїй діяльності ревком спирався на радянські силові структури — армію, ВНК, міліцію, продзагони.

Щоб реалізувати свої наміри, ревкомам треба було вербувати собі помічників з місцевого населення; у першу чергу, створити серед нього осередки компартії, комсомолу, профспілок.

Створення цих структур розпочалося насамперед всередині силових ланок: продовольчої комісії, всеросійської надзвичайної комісії (ВНК), військовому комісаріаті, прикордонному батальйоні. Сталося це впродовж зими і весни 1921 року.

Влітку вони були організовані і в цивільних організаціях: виконкомі, споживчому товаристві, райкомі партії.

Найнадійнішою опорою комуністів була повітова надзвичайна комісія (НК), очолювана політбюро на чолі з Книжником. Вона нещадно нищила усіх, хто вимагав незалежності України, боронив селян проти обирання їх продзагонами, піднімався зі зброєю в руках проти окупантів.

Таких мордували і розстрілювали у катівнях НК та міської в’язниці.

Приміщення в’язниці (сучасний вигляд). Фото початку 2000-х років
Приміщення в’язниці (сучасний вигляд). Фото початку 2000-х років

В’язниця у Новограді-Волинському була символом нової влади. У ній могли розміститися півтисячі невільників, у розгул арештів — кілька тисяч. Це на той час була найбільша і найвідоміша установа у місті. Вулиця, де вона стояла, мала назву Тюремна (нині — Волі). У 1921 році на цій вулиці розташувалася така поважна й грізна установа, як штаб 130-ї Богунської бригади (буд. № 4) та мобілізаційний відділ військкомату (буд. № 9).

Тюремна вулиця виходила на Радянську (колишню Житомирську, К.Маркса, нині — Соборності) — головну вулицю міста, на якій оселилися установи, що уособлювали сутність радянського режиму: арештантська особого відділу ВНК (буд. № 24), начальники гарнізону і військкомату (буд. № 53), військова комендатура і гарнізонна гауптвахта (буд. № 32), резерв міліції (буд. № 9), школа курсантів (буд. № 30), відділ робітничо-селянської інспекції (буд. № 10).

У період комунізму формою відносин людей і влади були не домовленості чи угоди (як це ведеться у цивілізованому світі), а військові накази, які підлеглі мали беззастережно виконувати під страхом жорстокої кари. Владних осіб ніхто не обирав — їх призначали, й про свої повноваження та посаду вони повідомляли підлеглих наказом. Так повідомили про себе Семенов, Книжник, заввідділом робітничо-селянської інспекції Гуназов, начальник місцевого гарнізону Лісевич і т.д.

Карою за непокірність був здебільшого розстріл. 1 січня 1921 року голова повітової НК Книжник оголосив, що розстрілу підлягають усі, хто заговорить про війну з Польщею й можливе повернення поляків. Розстріл здійснювався на місці без будь-якого слідства і суду. Накази чіпляли на парканах, й курці за браком паперу відривали з них на цигарки. За це також вбивали на місці без суду і слідства, розстрілювали бездомних дітей, які крали, грабіжників, мародерів, хуліганів, відвідувачів нічних казино.

Радянська влада змінила умови й режим життя людей. Усім новоград-волинцям було наказано пройти реєстрацію у відділі праці, який був на вул. Суслівській, 10. Зареєстрованих, згідно з законами РРФСР, відправляли до трудової армії. Там панував жорсткий армійський режим, жили у казармах, ходили строєм, але не воювали, а виконували важкі роботи. Годували погано.

Втеча з трудармії прирівнювалася до дезертирства й каралася ДОПром (Дім примусових робіт), який у місті діяв з лютого 1921 року.

Реєстрацію належало пройти за 5 днів, за більший термін теж карали ДОПром.

У місті на облік взяли усіх фахівців-управлінців, лікарів, залізничників, офіцерів, теслярів, ковалів, кріпильників, осмольників, конопатників, ветеринарів. Зареєстрували й мобілізували усіх технічних спеціалістів «без различия пола и возраста ... под страхом привлечения к ответственности при всей строгости революционных законов». На облік поставили усіх юнаків 16–18, згодом і 15 років, й змусили їх щодня проходити військову муштру (всеобуч).

Молодь вчинила бойкот насильницькій муштрі і мобілізації. У відповідь військкомат застосував звичну для більшовиків тактику кругової поруки: за новобранця, що не прибув на призовний пункт, підлітка, що не з’явився на всеобуч, карали сім’ю. Втікачі і ті, в кого вони знайшли притулок, підлягали «суду военно-революционного времени как враги советской власти». Втікачів ловила спеціальна служба — комдез (комісія з боротьби з дезертирством). У березні 1921 року з війська у межах повіту втекло 117 людей.

Органічною складовою комуністичного режиму була система тотального шпіонажу. Радянські органи влади прагнули кожного поліщука поставити під неусипний нагляд, знати, що він робить, каже і навіть думає. Вербовкою інформаторів займалася НК. Одних до цього схиляли страхом, других провокували, підкуповували, грали на найнижчих інстинктах людей. Інформатори служили за плату, й як тільки їм переставали платити, вони припиняли «стукати». Іноді до «стукацтва» запрошували відкрито.

Побоюючись повстань, органи радянської влади всіляко вилучали у населення зброю, жорстоко караючи тих, хто не бажав здати її добровільно.

Дух комунізму проймав і освіту. Про набір до вищих навчальних закладів оголошували не освітні структури, а повітовий військовий комісар. За явку абітурієнта на навчання головою відповідали його опікуни.

Реєструвалися й ставали державною власністю човен, велосипед, тачка, віз. Ними тепер розпоряджалося транспортне відомство (УТРАМОТ), за викликом якого власник візку чи тачки мав негайно з’явитися й виконати вказану роботу.

Власністю відомств ставали будинки, готелі, квартири й будь-яке інше житло, яким розпоряджалися нині управління комунального господарства (комунгосп), будинкоуправління та інші чиновники й установи, що були частиною ревкому.

На облік ставилася худоба, птиця і все, що годилося в їжу. Власник корови мав щодня нести молоко у приймальний пункт, де йому видавали про це квитанцію. Спеціальний чиновник регулярно обходив двори власників корів, й у кого квитанції не було, забирав корову на так звану «общественную ферму». Свиню дозволялося забивати лише на міській бійні під наглядом контролера, м’ясо можна було продати лише представникам більшовицької влади за символічну ціну. Продаж на ринку жорстоко карався.

Ще тяжче було із житлом. Знищуючи у 1919 році місто, таращанці не сподівалися більше сюди повернутися. Тепер же їм ніде було оселитися, бо окрім них сюди взимку 1921 року наїхало безліч всіляких військових частин, які обслуговували кордон.

Військовий начальник повіту Семенов розпорядився частину воїнів вселити у приміщення ревкомівських служб. Це викликало гнів голови повітревкому Ворожейкіна. Закінчилось тим, що «ущільнили» мирне місцеве населення. Червоноармійців масово вселили на постій у приватні будинки. Господаря не питали, прийме він їх чи ні, не цікавилися, де сам житиме. Солдати у його будинку велися як господарі, брали усе, що до смаку. Господарі мусили їх не тільки терпіти, а ще й обпирати. Захиститися від постою, не пустити у рідне гніздо чужинців було неможливо: спочатку вони відбивали двері, потім же нутрощі господарю.

Війна й комунізм спричинили жахливий соціально-економічний стан міста. З 15 його підприємств половина стояли. Адже більшість із них (8) переробляли зерно, яке центральна влада майже все вивозила, нічого не лишаючи на помел. Підприємства були дрібними, найбільшим з них була електростанція, де працювали 18 осіб.

Націоналізація позбавила підприємства не тільки господаря, але й спонсора, нерідко і фахівця.

Весну очікували з тривогою. Губернська виборча комісія констатувала: «Волинь переживає важку продовольчу і паливну кризу. Лікарні і дитбудинки погано опалюються. Діти терплять голод і холод. У лікарнях буває, що нічим варити їжу хворим». За браком продуктів наближалася страшна примара голоду з його супутниками — хворобами та епідеміями.

Безпритульні діти. Фото початку 1920-х років
Безпритульні діти. Фото початку 1920-х років

На життя міста суттєво впливав кордон. Ще у жовтні 1920 року Москва і Варшава розпочали торги за українські землі. 18 березня 1921 року був підписаний Ризький договір, за яким Західна Україна відійшла до Польщі, Східна — до Москви. Своєму володінню в Україні радянська влада надала назву «Украинская Советская Социалистическая Республика (УССР)» і призначила туди своє намісництво у складі партійного — ЦККП(б)У, господарського — РНК УСРР та законодавчо-адміністративного — ВУЦВК. Столицею УРСР призначено не історичний центр України Київ, а Харків, що лежав на самому кордоні з Російською Федерацією і був завжди досяжний для радянських військ.

Звягель увійшов до УСРР та опинився при цьому біля кордону з Польщею, який проліг за 30 верст західніше міста та почав діяти 2–4 квітня 1921 року. Місто стало прикордонним, тут розташувалися війська охорони кордону та митна служба.

Кордон жив напруженим життям, й ця напруга боляче відбивалася на житті Новограда-Волинського. Тут насаджувався дух підозри, ворожнечі й доносительства, тотального стеження за людиною, постійні перевірки, арешти підозрілих. У місті діяла комендантська година, під час якої без перепустки виходити на вулицю заборонялося. Кіносеанси, вистави, концерти проводилися тільки з дозволу комендатури й мали закінчитися до комендантської години. На в’їзд і виїзд із міста теж вимагалась перепустка. Українці, вихідці з Корця, мусили постійно реєструватися як іноземці. Незареєстровані відправлялися у ДОПр як і ті, хто виходив на вулицю без перепустки.

Москва через кордон перекидала тисячі своїх шпигунів і диверсантів, що грубо суперечило усім міжнародним угодам і нормам. Тому у Кремлі поліщуків боялися, як свідків цих злочинів, і намагалися знищити.

Згодом біля кордону і міста стали зводити лінію довготривалих укріплень — так звану «Лінію Сталіна», й в зв’язку з її будівництвом населення Звягеля було піддано найжорстокішим «чисткам» і переселенням.

Через близькість кордону місто було перенасичене військами, сотням сімей довелось жити на задвірках через військовий постій.

Понад 10 тисяч гектарів полів вилучено у селян для улаштування полігонів, господарів же вивезли у Казахстан і Архангельськ на голодну смерть. Брак полів, зокрема, здебільшого спричинив голод 1933-го року.

Землі військового відомства так стиснули Новоград-Волинський, що місту важко було розвиватися, рости. Через близькість кордону тут не будували великих підприємств. Статус прикордонного міста на десятиліття загальмував його розвиток.

Продрозверстка
Продрозверстка

Але була у кордону і добра сторона: за ним люди ховали від продовольчих служб збіжжя й худобу. Тут рятувалися від в’язниці та служби у Червоній армії, виселення до Сибіру та розстрілів. У голодні роки західні українці, ризикуючи життям, через кордон допомагали східним братам, рятували їх від голодної смерті. Кордон був тією стіною, за якою закінчувалася продрозверстка, колективізація, голодомор, вбивства 1937 року. Жителям Звягеля було ближче до нього, аніж тим, хто жив над Дніпром.

Війна, революція та окупація краю внесли жорсткі корективи у структуру людності міста. Зміни проходили під знаком посилення колоніального статусу Полісся й нищення його корінного населення.

Напередодні Першої світової війни, у 1912 році у місті проживало 21 тисяча мешканців. 52% з них становили євреї, 31% — українці, 12,5% — поляки, 3% — німці й трохи більше 1% (244 особи) — росіяни.

Ці пропорції й людність мало змінювалися у наступні роки. Усе змінилося 18 серпня 1919 року після розгрому Звягеля таращанцями. Частина людей загинула, частина ж покинула місто. Згодом дехто повернувся, але небагато. Натомість понаїхала велика кількість радянських чиновників з домочадцями, які хоч і не заповнили до кінця спустошену нішу в людності, однак суттєво змінили національну палітру міста. На середину 1922 року тут жили 12858 осіб. З них євреїв — 47%, українців — 17,6%, поляків — 8,8%, німців — 0,5%, росіян — 25,3%, майже стільки, як українців з поляками разом.

В абсолютному виразі число українців зменшилося у 2,8; євреїв — у 1,8; поляків — у 2,3; німців — у 10 разів. Натомість число росіян зросло у 14 разів, їх доля у національній структурі — у 23 рази. Місто стало єврейсько-російським. Ці дві нації становили понад 72% людності міста, й хоч доля ця згодом впала, вона не опускалася нижче рівня абсолютної більшості.

Сталися зміни й у структурі етносів. Росіяни, як і колись, зберігали становище панівної нації, усвідомлювали цю перевагу, бачили себе представниками нації-завойовника на окупованих землях й постійно відчували могутню підтримку з боку центральних радянських структур. Вони себе тут почували як вдома, у місті панувала російська мова, якою розмовляли й євреї. Їх становище у Звягелі зміцнилося.

Дещо впала вага єврейства. Воно вже не мало тут абсолютної більшості. Багаті євреї втратили підприємства, банки, готелі, магазини, млини, будинки та інше майно, які радянська влада націоналізувала.

Але ці втрати єврейство компенсувало у політиці: з безправної воно перетворилося у панівну націю нарівні з росіянами. Найважливіші силові й економічні структури у місті очолили євреї: ВНК (Книжник), особий відділ (Чорнобильський), продовольчу комісію (Турецький і Левін), в’язницю (Барак). У подальшому в їх руках опинились споживча кооперація, торгівля, профспілка, на правах оренди повернуті націоналізовані підприємства. Вага єврейства у більшовицькій системі була така велика, що часто народ радянську владу звав «жидівською», ненависть проти більшовицької влади оберталася проти євреїв, збуджувала хвилю антисемітизму.

Відчутні втрати понесла польська громада. Зник важливий елемент суспільства — польське дворянство, яке до війни володіло чималими землями й мало великий вплив на громадське життя у місті. Польська людність зменшилась.

Та у ході визвольних змагань поляки здобули перевагу, якої не мали ні українці, ані євреї: поряд з ними з’явилася польська держава, яку вони мали за Батьківщину. У них був костьол, що об’єднував церкву і школу. Він гуртував поляків, надихав на боротьбу проти більшовицької тиранії. Костьол оберігав від забуття рідну мову поляків, їх святині, традиції, цінності, почуття національної гідності.

Гідно зберігали себе як народ німці та чехи. Навіть будучи депортованими царським урядом до Росії, німці після війни повернулися до своїх дворів, аби відродити та продовжити в них життя, свій дух.

Всі ці народи: росіяни, євреї, поляки, німці, чехи — цінили свою громаду, відстоювали свою мову, культуру, плекали почуття національної гідності, завжди допомагали один одному в скрутну годину.

Найобездоленішою нацією, як і раніше, лишалися українці. Серед них не було єдності. Одні, не шкодуючи життя, воювали за вільну Україну, інші ставали на службу до її ворогів. Цей розбрат чужинці всіляко розпалювали і цькували українця на українця. Це було однією з причин загибелі української держави — УНР. Вороги її знищили, армію розбили, українські партії заборонили.

Українці — єдиний етнос, який від змін, що сталися у краї, більше втратив, аніж здобув. Аж до самої революції українці не мали своєї школи. Лише героїчна боротьба патріотів впродовж визвольних змагань змусила Москву терпіти українські школи, відкриті за часів УНР. Українці не мали своєї церкви й ходили молитися у чужинську чужому Богові. Українцям припав найважчий вид праці — сільське господарство, яке нещадно мордувала одна з найстрашніших у світі система поборів — радянська продрозверстка.

Українців нікому було захистити. Тих, хто намагався їх згуртувати, допомогти вибороти свої права і свободу, радянська влада жорстоко нищила, на жаль, нерідко українськими руками.

Але під товщею неволі і тяжкої праці жеврів український дух — рідне слово, українська пісня, українські свята і обряди. Дух цей жив у селі, бо у містах українці мешкали у меншості й піддавались русифікації. Цей дух берегла українська інтелігенція, „Просвіта», вчительство. Цей дух живили спогади про недавню визвольну війну, про свою власну державу, яка пробудила у народі потяг до волі і незалежності.

У завойованих землях чинили опір ревкомам, бо бачили в них владу чужої, ворожої держави, й це утруднювало владі експлуатацію краю й вивіз з нього багатств. Тому вирішено було вдатися до макіяжу — придати владним органам видимість місцевих, обраних самим населенням — поміняти призначуваний зверху ревком на обрану на місці раду.

Певне, за організацію виборів у Новограді-Волинському взялися відразу після з’їзду ревкомів, бо вже 4 січня 1921 року Новоград-Волинський повіт мав виборчий номер — 18-й, а Мацута допитувався у Житомира, коли починати вибори. Ймовірно, що вони стихійно пройшли вже у лютому поза контролем губернської влади, бо 1-го березня розгублені повітові чиновники констатували: «в волостях прошли массовые перемены в личном составе ревкомов», й що повітова влада про це не знає. Однозначно, що результати виборів були небажаними для центральних органів влади. Тому через тиждень з губернії надійшов ультиматум: «Такие выборы до 25 марта прекратить, а избранные советы не утверждать». Натомість наказувалось провести повторні вибори, аби вони проходили «под непосредственным руководством избирательных комиссий... Вторично предлагается мобилизовать имеющиеся в уезде партийные и профсоюзные силы».

Радянські чиновники дуже хотіли, аби саме вони, а не народ, визначали, кого обирати. Для цього поставлений Кремлем у Житомир І. Ніколаєнко, призначив губернську виборчу комісію, до якої ввів свого заступника (завідувача губернського відділу управління), завідувача сільського відділу губернії, губернських керівників комсомолу та профспілок, начальника політвідділу 44-ї дивізії. Все це була більшовицька номенклатура, призначена із Москви. Були організовані відділи губернської виборчої комісії (видавничий, інформаційно-інструкторський, зв’язку, господарський та ін.) Ця комісія зі свого складу призначила голів повітових комісій, які їхали у повіти й створювали повітові виборчі комісії з керівників повітових ревкомів, комсомолу, профспілок та ін. У Новоград-Волинський з Житомира головою повітової комісії прислали Несенюка Івана Гавриловича, якому влада довіряла. Він створив повітову комісію, яка призначила голів волосних виборчих комісій, що так само організовували свої комісії, вони ж розсилали голів первинних комісій (сільських, заводських, селищних, полкових і т. п.).

Первинні комісії були ключовими, бо саме на них проходило голосування. Саме на рівні первинних комісій відсікалися від виборів найбільш свідомі учасники українського громадського життя. Повноваження позбавляти людей виборчого права виборчим комісіям надавала Конституція УСРР. Цей документ ставив стільки перепон на шляху до виборів, що в межах Новограда-Волинського позбавити цього права можна було майже кожного — адже тут величезна більшість людей брала участь у визвольних змаганнях, за що, згідно з Конституцією УСРР, належало не допускати до виборів.

Та бути обраним у депутати чи делегати, ще не означало ними стати. Кожен обранець мав заповнити анкету на 40 питань про своє минуле, які цікавили НК. Окрім цього, виборча комісія писала на нього рекомендацію, за яку відповідала. Анкета і рекомендація надсилалися до повіту і губернії на затвердження, й лише там вирішували: бути чи ні обранцеві депутатом чи делегатом.

Але й обраний до ради у селі чи волості депутат нічого не вирішував: закони приймалися у Харкові Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом, який обирався Всеукраїнським з’їздом Рад. З’їзд складався із делегатів, обраних на місцях. Але на з’їзді було створено таку норму представництва, що українці на ньому завжди були у меншості. Щоб обрати одного депутата від робітників, достатньо було 10 тисяч голосів, від селян же потрібно було 50 тисяч. Більшовицька влада таку нерівність виправдовувала класовим підходом до норми представництва. Мовляв, перевага надається робітникам.

Певне, у Кремлі смертельно боялися, аби Україна не відпала від Москви, тому солдатам на виборах забезпечили небачений привілей. 1000 червоноармійців могли послати у Харків свого делегата. Більш як мільйонна радянська армія в Україні послала у Харків більше делегатів, ніж усе українське селянство разом.

15 квітня 1921 року, о 18.00 годині, у Новограді-Волинському відкрився Перший Новоград-Волинський повітовий з’їзд рад. У президії сиділа відряджена сюди більшовицька номенклатура: Несенюк, Ворожейкін, Семенов та ще кілька чиновників. Несенюк оголосив про обрання до своєї президії ще й імперської верхівки: Леніна, Троцького, Калініна з Москви та Раковського і Петровського з Харкова. Потім він «прівєтствовал» Раднаркоми Росії і України та губревком, що «утвердили владу совєтів на Волині». З’їзд обговорив 8 питань, кожне з яких обмірковувалось довго і нудно — з доповідями, обговореннями, рішеннями, «прівєтствіями» усім трудящим світу й погрозами усій буржуазії.

Коли делегати уже зморилися й чекали, аби все швидше скінчилося, Несенюк виніс на розгляд головне питання, заради якого й зібрали з’їзд: вибори повітової ради та делегатів на з’їзди в губернію і до Харкова. Всі вже налаштовувалися на вихід, було вже не до обговорювання кандидатур. Тому список Несенюка пройшов блискавично. Увечері 19-го Несенюк доповідав у Житомир, що обраний повітвиконком весь складається з комуністів, і що делегатами на губернський та республіканські з’їзди рад теж обрані у більшості комуністи.

Джерело: Тригуб І. Новоград-Волинський між двома світовими війнами. Встановлення радянської влади у краї / Іван Тригуб // Новоград-Волинський. Історія міста. — Новоград-Волинський: НОВОград, 2010. — С. 317–376.


Коментарі


Ви можете залишити свій коментар до цієї сторінки



Ваше ім'я:         Код (введіть число 68):

   

Увага! Всі коментарі публікуються лише піcля перегляду модератором.
Це не є цензурою, це лише захист від спаму. Сподіваємося на розуміння 😉