Віртуальний музей міста Звягель
Головна сторінка
Карта сайту
Контакти
Олександр Провоторов,
член Національної спілки краєзнавців України

Місто у 1648–1795 рр.

Після смерті 29 січня 1654 р. у Польщі Анни-Алоїзи Ходкевич (Острозької) розгорнулась нетривала, але дуже запекла боротьба за її спадщину між єзуїтами та небожами покійної. У результаті перемоги, як з’ясувалося, більш впливових, ніж навіть єзуїти, небожів, новим господарем Звягеля того ж року став київський воєвода Ян Замойський.

Але національно-визвольні змагання тривали. В той же час наше, вщент спалене, прикордонне місто знаходилось на території, контрольованій Військом Запорозьким (тогочасна назва Української козацької держави). Козацькі залоги стояли західніше Звягеля — у Корці, Острозі, Рівному, Степані. Лише у 1657 р., з початком майже десятирічного періоду громадянських війн в Україні, козаки почали поступово втрачати контроль над містом. Під час цих подій, у 1658 р., звягельські полковники І. Донець, М. Тиша і Г. Яцкевич ще раз зійшлися разом — у лавах опозиції гетьману І. Виговському.

Єжі Себастіан
Любомирський (1616–1667), син Софії Острозької
Єжі Себастіан Любомирський (1616–1667), син Софії Острозької

Після смерті бездітного Я. Замойського у 1659 р. Звягель відійшов до інших небожів А.-А. Острозької, рідних братів — Єжі Себастіана й Олександра Міхала Любомирських. Кожний отримав півміста.

Але на першому місці у них були військові справи. Адже тривала війна між Росією та Річчю Посполитою, яка розпочалась у 1654 р., у першу чергу за Українські землі, та ще і війна між Річчю Посполитою та Швецією 1655–1660 років. Під час війни зі шведами Єжі Себастіан став гетьманом польним коронним (з 1658 р., друга особа в коронному війську). Більш зайняті своїми неспутошеними «козацькою руїною», татарами, шведами, росіянам, угорцями і власною шляхтою, маєтками (таких на той час залишалось дуже мало), вони мало уваги приділяли спустошеному Звягелю і його окрузі. Існують тільки досить «глухі» відомості (у візитних описах звягельського костела початку ХІХ ст.), що саме вони після пожежі 1649 р. відродили костел у місті (дерев’яний).

У податкових документах 1662–1663 років і за декілька наступних зазначено однаково: «З Звягеля, містечка пустого…».

До цього ж, ще і Єжі Себастіан, заслужений воїн, був ображений королевою Марію Людовикою — її надмірною пихою (бо була «надто пихатою навіть для польки»). В свою чергу, після образи з боку королеви, він теж «віднесений надмірною пихою», вдався до різних інтриг проти неї. Це мало несподівані наслідки не тільки для Звягеля, але певною мірою фатальні для Правобережної України в цілому.

Герб князів Любомирських
Герб князів Любомирських

У 1664 р. за ці інтриги Єжі Себастіан був позбавлений усіх своїх посад і маєтностей, після чого вчинив бунт вже проти короля. Цей бунт переріс у справжню «войну домову» Усі конфісковані маєтності були надані його брату — Олександру Міхалу, у т.ч. він став одноосібним володарем Звягеля. Ця «війна домова», яка охопила значну частину Польщі, змусила Речь Посполіту 30 січня 1667 р. укласти з Російською державою Андрусівський договір про перемир’я. Згідно з цим договором Звягель, як і вся Правобережна Україна, знов відійшли Речі Посполитій, значну частину досягнень перших етапів національної революції 1648–1676 рр. було скасовано.

Наступного дня після підписання Андрусівського договору Єжі Себастіан помер, встигнувши перед смертю помиритися з королем. Тому на елекційному сеймі 1669 р. маєтки Єжі Себастіана були повернуті його синам. Звягель знову був поділений навпіл, його другим співволодарем став переяславський староста Олександр Любомирський.

Але що ж було ділити, якщо на момент смерті того ж Олександра у 1675 р. у Звягелі мешкало всього 200–250 осіб.

Юзеф Кароль
Любомирський (1638–1702)
Юзеф Кароль Любомирський (1638–1702)

У 1677 році помер і Олександр Міхал. Новим співвласником міста став його син Йозеф Кароль, надвірний коронний маршалок з 1692 р.

У 1676 р., між цими двома подіями, спустошене, виснаженне місто знов дуже потерпіло від нападу чотирьох тисяч татар Ураз-мурзи.

У 1693 р. було підтверджено важливе у стратегічному плані розташування Звягеля. У грудні у місті діслокувалалась штаб-квартира польського регіментаря Дружкевича, який збирався завдати вирішального удару полковнику Семену Палію, про що той повідомляв у листі від 26.12.1693 гетьману Івану Мазепі. «У Звягелі Дружкевич висить вже з готовим людом… Вони вирішили нагло знести до ґрунту Фастів разом з нами, бо зі Звягеля та з Полонного кіннота може за одну ніч мене оточити». Побоювання С.Палія справдилися у лютому 1694 р. В «Історії міст і сіл Української РСР. Житомирська область» саме на цей лист зроблено посилання як на документ, який свідчить про те, що під час повстання Семена Палія 1702–1704 рр. «жителі Звягеля поповнювали його загони».

Згідно зі знайденим в 2006 році місцевим краєзнавцем Леонідом Коганом у Національному історичному архіві Білорусі у м. Мінську інвентарем, у 1699 році Звягель зусиллями, в першу чергу, його мешканців тільки починав потроху відроджуватись після «козацької руїни». У міста було двоє володарів, але інвентар містить відомості тільки про ту частину, яка належала переяславському старості (1696–1714 рр.) Міхалу Олександру Любомирському.

Карта Звягельської волості (1668 рік)
Карта Звягельської волості (1668 рік)

Воно було погано захищене: невеликим валом, дубовими палями і частково полісадом, замок був занедбаний, не мав озброєння, крім однієї залізної гармати без боєприпасів (мабуть, та сама, про яку згадується в інвентарі 1620 року); передзамче (в інвентарі 1620 р. — пригродськ) не мало жодної огорожі; триповерхова башта, де колись зберігалася панська скарбниця, була вже без даху і значною мірою являла собою руїну.

В’їзд до міста був через дві брами з тесаного дерева — Корецьку і Полонську. Відразу за Корецькою брамою, на Корецькому гостинці (гостинець — велика проїжджа дорога, якою їздили чужі гості (купці)), там, де зараз знаходиться міський парк, у той час був великий панський фруктовий сад. Але загальна «руїна» позначилась і на ньому — фруктові дерева були вже старі і тому давали малий прибуток.

Дворів на половині Олександра було 108, з них 18 єврейських. Населення на цій половині складало 600–650 осіб. Тут мешкало 16 ремісників: замковий бондар, два ковалі, слюсар, перевізник, винник, бортник, лазебник (банщик), три мельники, два кушніри, три шевці. Однак, слідів цехової організації не знайдено.

Індикатором відродження міста була торгівля. У місті проводилось уже три ярмарки на рік, не тільки на день Св. Дмитра, ще й на день Св. Петра й Водохреще. Товар на них привозили на той час ще нечисленні купці з Дубна, Острога, Полонного, інших міст Волині й Червоної Русі.

У місті діяло два млини: один з двома борошнянними колами на Случі, другий, з одним борошняним колом — на Смолці. Млин на Случі мав кола зі «стемпами і фалюшем» для товчіння проса і валяння сукна.

Серед чисельних повинностей мешканців міста були: толоки (толока — загальні термінові або трудомісткі роботи) в разі потреби; панщину відбували: тяглові, під час польових робіт один раз на тиждень, піші — також, на будь-яких роботах (крім обов’язкових) під час жнив і сінокосів. Шарварки (шарварок — додаткова повинність на будування і ремонт шляхів, мостів, панських будівель) були до млинів на Случі і Смолці і до інших гребель, виходили ремонтувати мости і «болотяні дороги» біля міста.

Для відновлення і утримання полісаду навколо міста мешканці повинні були привезти і поставити по три палі, спорохнілі — перев’язати (на своїх дільницях). Серед інших повинностей були: брати участь в облавах, «там, де звіра обходять», наймати сторожа до замку (охороняти в’язнів) чи самим за чергою сторожувати.

Ті, хто на свята, весілля, хрестини і похорони варили пиво і гнали горілку (тобто канон), платили князівському орендарю в залежності від об’єму. Крім того, раз на рік платили «пофурщину» — 12 возів меду або 600 злотих, за вибором замкової адміністрації. Євреї чинш платили загалом 130 злотих (20 битих талерів).

Двірські (фільварка «під містом») й міські лани за сорок років «руїни» так позаростали «грубим деревом», що для сівби їх доводилось з великими труднощами «прочищати».

У замку розміщувались нові господарчі та інші будівлі. Був збудований новий панський дім в одинадцять вікон з чотирма дверима, але ще без внутрішнього оздоблення (печей, шибок та ін.)

В інвентарі згадується про існування у місті двох храмів: православної церкви Вознесіння Святого Спаса (інакше Преображення Господня) Луцького уніатського єпископату і костелу Воздвиження Чесного Хреста Луцької діоцезії. Поруч з ними на ринковій площі знаходились ратуша і шинки.

Моста у місті не було. Паромний перевіз утримували обидва володарі. Він знаходився наприкінці сучасної вул. Щорса.

Цей інвентар містить першу відому письмову згадку про наявність у Звягелі ратуші, а також, крім війта, ще й бургомістра. Про магдебурзьке право зазначено: «місто з давніх часів за правами, колись йому наданими, вважається магдебурзьким. Але жодних прав як давнішніх, так і новітніх — міщани… не надали».

Питання про ратушу у Звягелі й досі є загадковим. Вона існувала (у перебудованому в другій половині XIX ст. вигляді) до 1919 р. Свого часу В. Б. Антонович описав її як будівлю, побудовану у тому ж стилі, що і Звягельський замок — пізнього Ренесансу (ХVІ ст.). Ратуша мала дуже незвичне для подібних споруд архітектурне рішення: кутові круглі башти (замість однієї — центральної, пожежно-сторожової), внутрішній двір, дві брами, кріпосну товщину стін (за описом того ж В. Б. Антоновича — 4 аршини, тобто 2,8 м).

Тогочасне місто було оточене густими лісами і пущами. Їх склад був різним. Росли сосни, дуби, вільха, осики, берези, липи, клени. Різним було і використання: одна деревина йшла як основний будівельний матеріал, інша деревина використовувалась як паливо, з берези курився дьоготь, широко було розвинуто бортництво.

У навколишніх лісах і пущах було багато різноманітної дичини: кабани, лосі, відмеді, вовки, лисиці, рисі, зайці, сарни. Особливо цінними були бобри, горностаї, куниці й видри. Їх шкури та шкурки високо цінувались у Європі й були експортним товаром. Для боротьби з браконьєрством і, в першу чергу, незаконним курінням дьогтю певні категорії мешканців відбували ще т. зв. «стрілецьку» повинність.

Невідомо, з якою метою складався інвентар 1699 р., але його знахідка саме в архіві Радзивилів (у 1701 р. Радзивіл «пошарпав» Звягель) — свідчить про наявність якогось застарілого майнового конфлікту між родичами Любомирськими і Радзивіллами, нащадками Острозьких.

Навесні 1706 р. на шляху з Гродно до Києва через Звягель проходили російські війська під проводом Меншикова і Шереметьєва.

Досі нез’ясованим є питання про долю міста під час Північної війни. Взагалі, в історичній літературі слабо висвітлені події, пов’язані з боротьбою проти шведів на Волині, в першу чергу, українських козаків. Зазначимо тільки, що три події, пов’язані з боротьбою проти шведського корпусу генерала Крассау й союзних йому польських військ С. Лещинського, трапились всього за півроку в радіусі 70 км від Звягеля.

Перша: восени 1708 р. на північ від міста — запекла сутичка за Губківський замок Семашків з українськими козаками. Друга — взимку 1709 р. на південь — під Любаром авангард Задніпровського корпусу об’єднався з союзними Росії польсько-литовськими військами. Третя — у лютому 1709 р. на південний захід — цими союзними військами в Острозі був знищений шведський гарнізон. Нез’ясованим питанням є наявність на терені Тупалецької сільради Новоград-Волинського р-ну урочища «Шведські могили» з курганними могильниками.

Януш Олександр Сангушко (1712–1775)
Януш Олександр Сангушко (1712–1775)

Життя у Звягелі стало налагоджуватися, коли співволодарем Звягеля став Єжі Олександр Любомирський, сандомирський воєвода. У 1726 році був відбудований костьол, який згодом знову згорів під час чергової пожежі. У 1730 році була також відбудована після пожежі і дерев’яна Спаська церква (Преображенська, з 1799 — соборна) на дубових підвалинах. Церква знаходилась на розі сучасних вулиць Замкової і Шевченка, напроти «дому шпітального» (лікарні).

У 1731 р. свідоцтвом відродження міста став представлений місцевими ремісниками на затвердження і затверджений Єжі Олександром цеховий статут. Про це свідчить і склад ремісників (і, відповідно, цехів): слюсарі, ковалі, мечники, шкіряники, котляри, бондарі, римари, гончари, сідельники, ткачі й музиканти.

Цеховий статут звягельських ремісників був типовим для тогочасної Волині. Кожний ремісник повинен був мати «…добрий мушкет для захисту замку, міста і себе». Цехмайстером мав бути лише «богобоязний» ревний католик, а на свята ремісники зобов’язані були давати до костьола по дві пари півторафунтових свічок. Крім того, ремісники брали на себе й соціальні обов’язки — піклування про сиріт, хворих, в’язнів, поховання за свій рахунок ремісників й членів їх родин (які померли у бідності) та інші. Нові ремісники приймались до цеху після відроблення випробувального терміну у рік і шість тижнів та пригощення колег обідом. Варити мед цехам дозволялось тільки як канон — напередодні Різдва і Святої неділі (Великодня), горілку брали тільки у князівського орендаря. Уставом ремісникам заборонялось кривдити один одного під загрозою штрафу.

Відомостей про участь у відродженні й розвитку міста інших співволодарів міста — Олександра Домініка (з 1702 р.), з 1720 р. — його рідної сестри Маріанни (в шлюбі — Сангушко) та її сина Януша Олександра (з 1729 р.) бракує.

Станіслав Любомирський
(1704–1793)
Станіслав Любомирський (1704–1793)

Після смерті Єжі Олександра у1735 р. співволодарем міста став Станіслав Любомирський. У березні 1749 р. він відкупив у Януша Олександра Сангушка, мечника литовського, його половину Звягельських маєтностей і став одноосібним володарем міста.

При Станіславі замок став мисливським. Пам’ять про це до середини ХХ століття зберігалась у назві однієї з вулиць міста. Вулиця, на якій народилась Леся Українка, мала назву Звіринська, у пам’ять про те, що на цьому місці за часів Станіслава знаходилось урочище «Звіринець» — княжі мисливські угіддя.

Згідно з певними, але досить «глухими» відомостями, біля 1740 р. був отриманий дозвіл литовського канцлера на будівництво у місті синагоги.

Біля 1750 р. була побудована церква в ім’я св. Трійці — чудовий зразок «волинського» типу сакральної дерев’яної архітектури, тридольна з розвиненою об’ємною зовнішньою площинною ритмікою ярусів. Підкреслена заломами, великими восьмигранними шоломоподібними головками, опасанням з трьома конусами (крита галерея вздовж усіх фасадів). Рік закладення невідомий, скоріш за все ще при Єжі Олександрі. При ньому були закладені ще декілька дерев’яних церков у навколишніх селах, деякі збереглися до наших часів. Її дзвіниця була закладена у 1758 році, один із дзвонів вилитий у 1755 році. Церква була збудована із дерева соснового на підвалах дубових. Приєднана із унії до благочестія 10 вересня 1794 року. Вона знаходилась по сучасної вул. Воїнів-інтернаціоналістів. На узвозі до пішохідного мосту, праворуч. Розібрана на дрова у середині 30-х років XX ст.

Церква Св. Трійці (фото з колекції Леонтовича)
Церква Св. Трійці (фото з колекції Леонтовича)

У 1753 році почалось будівництво нового вже мурованого костьолу. У грудні 1765 р. С. Любомирський, тоді воєвода Брацлавський, дозволив розібрати частину замкового муру для його будівництва. Костьол був побудований на тому ж старому, хрестоподібному в плані, мурованому фундаменті. Освячений у 1778 році.

Костьол на честь Воздвиження Чесного Хреста Господнього
Костьол на честь Воздвиження Чесного Хреста Господнього

Новий мурований костьол Воздвиження Чесного Хреста вважався одним з найгарніших храмів на Волині. Він поєднував в собі древню візантійського типу форму фундаменту з барочним рішенням фасадів, готичним завершенням та інтер’єрами в стилі рококо. Чотири високі трикутові фронтони, барочні аттіки, вісім пучків вертикальних пілястрів надавали урочистості та піднесеності всьому вигляду костьолу. Висаджений у середині 30-х років XX ст.

Таким чином, у ті часи почала формуватися вулиця, яка проходила крізь ринкову площу та у другій половині ХІХ ст. отримала символічну назву — Соборна (нині — площа Лесі Українки) — на неї виходили фасади головних храмів трьох основних конфесій.

За інвентарем 1766 р., незважаючи на значний ріст ремісництва, місто за кількістю будівель не досягло рівня 1620 р. — у ньому нараховувалось 379 дворів. З цих дворів було 205 православних і 74 єврейських. Населення складало трохи більше двох тисяч осіб. Прибуток міста складав 11 082 злотих польських.

Місцеве господарство було змішаним — 205 городян займались сільським господарством. Вони мали 115 будинків у старому місті й 91 — у новому. Панщину вони відробляли по-різному: тяглові — два, піші — один раз на тиждень. Серед інших повинностей були один шарварок на місяць, заорки, зажинки, обжинки, обкоски, закоски та дві толоки на рік. Усі інші сплачували чинш. Від чиншу були звільнені панська (замкова) прислуга: дев’ять козаків, двадцять два пахолки (пахолки — у мирний час — батраки, наймити, у військовий час — зброєносці, брали участь у битвах) і один гуменник, а також міські службовці — війт, два присяжних, два десятники, два мельники, пасічник і два трубочисти.

Згідно зі складеним у 1766 р. «Описом будівль у замку…» в’їзд до замку був від міста через кам’яну браму (тобто вона знаходилась в осьовій частині південно-західної стіни — автор), до брами вів міст. За брамою — «прямо, усередині замку — палац із соснового дерева у зруб, оббитий ззовні дошками, покритий гонтою. Флігель великий та флігель малий, дерев’яні, кухня, три кам’яні льохи, стайня, возовня, кордегардія (в’язниця)».

Після 1766 р. С. Любомирський відступив Звягель своєму далекому родичу — генерал-лейтенанту російської служби Касперу Любомирському (1724–1780).

У 1775 р. під час великої бури трапилась страшна пожежа. Після неї у місті залишилось тільки 234 будинки. Ця страшна пожежа змусила магістрат міста наступого року створити власну пожежну команду.

У 1777 р. була закладена дерев’яна дзвіниця Преображенської церкви.

Маріанна Любомирська-Потоцька
(1773–1810), остання володарка Звягеля
Маріанна Любомирська-Потоцька (1773–1810), остання володарка Звягеля
Антоній Протацій Потоцький
(1761–1801)
Антоній Протацій Потоцький (1761–1801)

Останньою володаркою Звягеля була Маріанна Любомирська (померла 1810 р.), дочка Каспера, за хрещенням у православ’я — Марія Федорівна. Вона була тричі одружена. Вперше — з воєводою Київським графом Протом Потоцьким (1761–1801), з яким навесні 1793 р. у Звягелі розділили майно. Після розлучення з Потоцьким вона була одружена з Валеріаном Зубовим, братом останнього фаворита Катерини ІІ — Платона Зубова. Серед інших причин, і як наслідок цього родичання, Звягель у 1796 році був проданий до казни, а місто 1795 р. перейменоване.

У новій назві міста — Новоград-Волинський, відчувається, в першу чергу, — рука самої Катерини ІІ, яка хотіла з міста зробити нову, російську столицю Волині. Ні Житомир, ні Луцьк, як столиці польських Київського і Волинського воєводств (до розділів Польщі), для цієї мети не годилися; рука П. Зубова, відомого своїми «химерними проектами», відчувається, в першу чергу, у покупці міста в казну.

Джерело: Провоторов О. Новоград-Волинський — місто: Звяголь у складі Великого князівства Литовського і Звягель під владою Речі Посполитої / Олександр Провоторов // Новоград-Волинський. Історія міста. — Новоград-Волинський: НОВОград, 2010. — С. 41–84.


Коментарі

Веніамін
05-02-2013 00:07

Цікаво було б дізнатися, хто був архітектором ратуши. Чи не міг це бути Павел Гроздицький? Якщо порівняти - вежі ратуши дуже схожі на вежі монастиря в Межиріччі. До того ж замовником був Януш Острозький. Можливо це якимось чином пов'язано. http://www.castles.com.ua/mez.html

Ви можете залишити свій коментар до цієї сторінки



Ваше ім'я:         Код (введіть число 19):

   

Увага! Всі коментарі публікуються лише піcля перегляду модератором.
Це не є цензурою, це лише захист від спаму. Сподіваємося на розуміння 😉