Віртуальний музей міста Звягель
Головна сторінка
Карта сайту
Контакти
Олександр Провоторов,
член Національної спілки краєзнавців України

Національний визвольний рух на теренах Звягельщини (1648–1654 рр.)

Літо 1648 р. стало моментом найвищого підйому народного повстання. Усе, що ми знали до цього про події того літа на Звягельщині — з публікації нашого першого краєзнавця В. І. Пероговського у 1867 р. (тоді повітовий суддя): «Під час війн Б. Хмельницького і Звягель випробував жахів цієї війни від козаків, татар і поляків. Загони відомого своєю жорстокістю Кривоноса, який був «грозою» поляків і жидів, літом 1648 р. з ним на чолі напали на Полонне, взяли його і зробили страшне кровопролиття, тільки євреїв загинуло до 10 тисяч. Звідти козаки кинулися на Звягель, захопили його та добряче спустошили, спалили костел і передушили жидів».

Богдан (Зиновій) Михайлович
Хмельницький (1595–1657)
Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький (1595–1657)

Що трапилось насправді? Ніяких козаків М. Кривоноса не було, костьол у 1648 р. ніхто не палив (це сталось рік потому, під час штурму). А ось чи «передушили жидів» — у цьому сумніву немає, з 19 ринкових домів — 7 були єврейськими (для них існував один спосіб порятунку — вихреститися).

Хто, якщо не козаки М. Кривоноса, здобули Звягель у липні 1648 р. (полковник Топига, який перед цим здобув Коростишів і Житомир, рухався в іншому напрямку)? Здобули його місцеві повстанці, у ті часи усіх повстанців називали однаково — звісно, «козаки».

У середині липня 1648 р. на терені Яруня і Малого Молодькова вибухнула саме збройна збродня (повстання). Цікавим є те, що вибухнула вона на терені Корецького маєтку, адже кордон між Звягельським і Корецьким маєтками проходив по р.Церем аж до її устя.

Козаки, тобто повстанці, спалили шляхетські і жидівські будівлі, здобувши Звягель, добре «пошарпали» замок і костьол, спалили рахункові книги та інші документи (чи не в цьому таємниця зниклої грамоти про надання місту Магдебурзького права?). Але замок вони не штурмували — він був порожній, без залоги.

B інших містах і містечках оборонці просто втекли після звістки про взяття міста Полонного та його «зачистку» 22 липня. З нашим Звягелем сюжет цікавіший. Ось як описує у 1886 р. відомий краєзнавець Л. Рокосовський рідну Юрковщину (відносилась до Звягельського маєтку): «На полях села — численні кургани з кам’яними хрестами, свідки нещасливої для польської зброї битви у 1648 р. з козаками на чолі з М. Кривоносом». Вочевидь, залога вийшла придушити «хлопське свавілля» та разом з шляхтою попала в засідку.

Ці кургани з хрестами взагалі є найбільшою загадкою в історії подій червня-липня 1648 р., вони простояли аж до 1962 р., коли їх знесли. Колишній голова колгоспу, показав, куди в зрошувальний канал було скинуто два останні хрести, але знайти їх не пощастило.

Чому в усіх цих відомостях присутній саме М. Кривоніс — «суперзірка» на небосхилі козацької слави, яка яскраво засяяла лише у травні 1648 р. і згасла у середині листопада цього ж року, і так засяяла, що пам’ять про нього живе у віках? Невже справа тільки в жаху, який він наводив?

Справа в тому, що поки Б. Хмельницький у Чигирині займався влаштуванням своїх хатніх та особистих справ, у першу чергу — одруженням з давньою коханкою Чаплинською, усім повстанням на Правобережній Україні керував саме М.Кривоніс.

Саме він та його правобережні полковники займались відмобілізуванням неорганізованих повстанців до козацького війська, утворюючи свої самостійні відділи. Існувала інституція спеціально висланих, до яких, як показали подальші події, можливо, відносився і Михайло Тиша (Тишик, Тишко), наш місцевий кушнір.

Помітна організація: повстання, вибухнувши на терені Корецького маєтку, розгорталося однак на терені Звягельського; козаки (повстанці) були озброєні, крім вил та сокир, ще й вогнепальною зброєю. Звідки? Крім захоплених у шляхетських маєтках ще й особиста зброя місцевих ремісників. Зброя коштувала дорого, але ремісники вже тоді повинні її мати для захисту замку.

Тому стають зрозумілими і подальші події: після здобуття Звягеля дуже швидко був сформований боєздатний козацький ватаг, на чолі якого став М. Тиша, ватаг мав і озброєння, і коней.

Чи було то завдання самого М.Кривоноса, чи когось з наближених до нього з козацької старшини (це міг бути Іван Гиря, білоцерківський полковник), але ватаг звягельських козаків швидко виступив у рейд, у напрямку на Луцьк, «лупити» Західну Волинь.

У 1651 р., після нещасливої для козацької зброї битви під Берестечком, суди були забиті скаргами на козацьке «шарпання» з вимогами про компенсацію матеріальну і моральну. Один з парадоксів тієї війни — для українців вона була національно-визвольною, Річ Посполита вважали її війною «домовою», тобто громадянською, так вважають і сучасні поляки. Дякуючи цим позовам, деякі з котрих збереглися, ми можемо спостерігати за бойовим шляхом ватага наших козаків.

Ця «шарпаніна» міст і містечок, точніше, відношення до неї, дуже яскраво характеризує відносини між Хмельницьким і Кривоносом. Коли Б. Хмельницький заборонив М. Кривоносу робити «шарпаніну і лупаніну», він відповів йому у листі: «Ти нам (тобто козакам — автор) не присяглий гетьман, як так саме ним може бути я і ти, і тебе слухати не буду».

Залишки Клеваньського замку
Залишки Клеваньського замку

Рухаючись на Луцьк, вони обійшли Корець, де сиділа залога Самійла-Кароля Корецького, Гощу, де також сиділа залога православного Адама Киселя, і здобули для початку місто Рівне. Після Рівного наступила черга Клевані, де «… якийсь Тишик, пулковник Звягельський з гультяйством до міста Клевані добровольно впущчоний». Впустили його клеванські міщани, які відразу покозачились. Чому? А Клевань просто відчинявся — у 1632 році князь Чарторийський віддав Клевань єзуїтам, які зробили в ньому колегію (колегіум). Українці дуже не любили єзуїтів за їх гоніння на православ’я, і їх, як тоді казали, «ненаситну жадобу». Обмежившись конфіскацією гармат, рушниць, ну і, звісно, золота та срібла, наш ватаг вирушив до Олики.

Місто Олика, Луцька брама
Місто Олика, Луцька брама

Олика була маєтністю литовського канцлера Альбрехта Радзивіла, оликського князя, одруженого на онуці Олександра Острозького. небозі Анни-Алоїзи — Христині Любомирській. Добре укріплена, з чудовою новою мурованою брамою, вона, тим не менш, була здобута 29 серпня 1648 року.

Захопивши багато зброї, коней, дуже вирісши за рахунок вступивших на шляху до ватагу місцевих «покозачених» мешканців, на підході до Луцька під Жидичиним (нині село Ківерцівського р-ну) наш звягельський козацький ватаг досить легко розгромив 11 сотен кінноти посполитого рушення (тобто шляхетського ополчення) Волинського воєводства, які вийшли з Луцька їм назустріч.

Зненацька «впавши» на околиці Луцька, здійснивши їм добрячу «лупаніну», козаки пішли на Володимир (нині м. Володимир-Волинський). Добряче «пошарпавши» Західну Волинь, вочевидь виконавши завдання — розширення бази повстання (покозачення нових теренів) і відвертання посполитого рушення Волинського воєводства, навантажені здобиччю (похід проходив неспустошеним війною краєм, цим маршрутом татари пройшли лише у 1650 році), добре озброївшись, захопивши багато коней, козацький ватаг повернувся до Звягеля. Тим більше, що на Західній Україні почалася епідемія чуми, від якої помер і сам М. Кривоніс.

У рейд ішла «сотня», а повернувся «полк». Звісно, в полк був призначений командир — запоріжський козак (низовець) полковник Іван Донець, Михайло Тиша став сотником. У той же час на зимівлю до Звягеля прийшли окремі сотні Лубенського і Чернігівського полків. Чисельність козацького гарнізону склала чотири тисячі козаків. Очолив гарнізон гетьманський намісник полковник Герасько Яцкевич.

Розташування міста на кордоні між Волинським і Київським воєводствами, наявність сильної козацької залоги зробили Звягель у той час центром розгортання національно-визвольних змагань на Волині, особливо в її центральній і північній частинах. Важливе було і розташування міста з точки зору оборони терену, це показали події наступного року.

Такі були буремні події 1648 р., пов’язані зі Звягелем і звягельськими козаками, коли із хаосу народної стихії почали пробиватися паростки майбутньої держави, але, на жаль, їх забив «бур’ян» тогочасних чвар і розбрату між українською старшиною.

Другий рік національно-визвольних змагань (1649) став найбільш важким для Звягеля. Важким як для міста, так і для звягельських козаків — у цьому році закінчилася недовга, але славетна історія Звягельського полку, а Звягель було вщент спалено.

Адам Григорович Кисіль (1600–1653)
Адам Григорович Кисіль (1600–1653)

Після тріумфального в’їзду Б. Хмельницького до Києва у грудні 1648 року перед ним знову, але більш гостро, постало питання — що робити далі? Адже він чітко розумів, що довго стримувати народний гнів проти «клятих ляхів» не вдасться. З іншого боку Б. Хмельницький бачив майбутню Гетьманщину з кордоном по річці Сан. Тож мріяв позбутися «головного болю» і загасити народний гнів. Думав про це і польський уряд, нажаханий подіями 1648 року і їх наслідками. Польський сейм 1 січня 1649 року направив до Б. Хмельницького послів на чолі з брацлавським (невдовзі київським) воєводою А. Киселем. Ця комісія мала повноваження укласти угоду з усіх спірних питань.

На кордоні двох воєводств — Волинського і Київського — у нашому місті 21 січня комісію А. Киселя зустріли полковник Донець і сотник Тиша з 400 козаками. Вони проводили їх за Звягель. За Случчю був уже суто козацький терен. Один з польських комісарів у своїх нотатках засвідчив про Звягель: «замок чарівний, а костел стоїть спустошений».

Гетьманські клейноди: булави, перначі, бунчук
Гетьманські клейноди: булави, перначі, бунчук

Така церемонія зустрічі, крім інших (головних) причин, була пов’язана ще і з тим, що А. Кисіль віз Б. Хмельницькому гетьманські клейноди (предмети, що служать ознакою влади). До цього жодного гетьмана Війська Запорізького Річ Посполита за гетьмана не визнавала.

Цікаво, що крім головних політичних причин, була і суто психологічна: пихате панство ніяк не могло зрозуміти, як якийсь сотник реєстрового козацтва б’є та бере у полон гетьманів Корони.

Але до Києва польських комісарів не пустили (з вагомих причин), переговори проходили у Переяславі. Вони завершилися підписанням перемир’я до «трави» (православних зелених свят).

За цією угодою Звягель опинився на нейтральному терені — кордон між Річчю Посполитою і «козацьким панським уділом» (козацькою Україною) був встановлений по р. Горинь. Між річками Случ і Горинь встановлювалась демілітаризована зона, в яку заборонявся в’їзд шляхти, а ті, хто вже знаходилися в ній, повинні були сидіти по своїх житлах.

На зворотному шляху значно збільшена за рахунок шляхтичів-вигнанців і бранців комісія 2 березня прибула до Звягеля. Туди ж прибули і козацькі полки, які йшли за нею тією ж дорогою. Історія зберігає курйозне і водночас дуже важливе свідчення про це: «Дружина кушніра Тиші, полковника у Звягелі, пригощала посланців пана воєводи на сріблі, за столом, чудово прибраному і бранила Хмельницького за те, що він живе не пишно».

Важливість цих свідчень полягає у тім, що Тиша вперше згадується як звягельський територіальний полковник. Тобто, Звягель став полковим містом — не тільки військовою, але й адміністративно-територіальною одиницею молодої української держави, Гетьманщини.

На той час козацький гарнізон у Звягелі складався з окремих сотень Чернігівського і Лубенського полків і козаків нашого полку. Очолював гарнізон не територіальний (на той час) полковник Г. Яцкевич.

Козацькі шаблі
Козацькі шаблі

Можна побачити, що ні А. Киселя, ані самого М. Тиші на банкеті не було. За А. Киселя можна лише здогадуватися — мабуть, «рвонув» попереду комісії у рідну Гощу. Але про М. Тишу відомості ми маємо: з 500 козаками він погнався за звягельським старостою Вонсовським («колись був його старостою») до Острога. Мешканці Острога, на який він напав у ніч з другого на третє березня, впустили його до міста. Пошуки старости нічого не дали — він встиг втекти до Межиріча, звідки його видавати не схотіли.

З Межиріча «прибігли» два загони ротмістра Суходольського, і після серйозної сутички з поляками, зазнавши певних втрат, козаки змушені були повернутися до Звягеля. Все, що вони встигли в Острозі, — на старий козацький звичай «пошарпали» місто, «передушивши багато жидів і поляків». Як зазначено в документах, «цей клопіт наробив без дозволу Б. Хмельницького якийсь кушнір Тиша, полковник Звягельський».

Повертаючись, польські комісари записали про нашого сусіда князя Самійла-Кароля Корецького (1621–1651 рр.): «Сам один з панів і повітів відважився повернутися і мешкати там».

Але, повернувшись, він одразу почав «робити порядки» і, в першу чергу, звернувся з листом до першого (наказного) полковника звягельського полку І. Донця і сотника полку М. Тиші. Наші козацькі очільники в листі від 1 січня надали йому достойну відповідь: «Зволиш нас, Ваша княжа Мосте, запитувати, що ми за козаки — реєстрові чи ні? Ми й самі цього не знаємо, бо нас Й.М. пан Гетман й не реєстрував. Знаємо тільки те, що й ми, пане Гетман кожного з нас вважає й не відділює нас від давнішніх реєстровників».

Це було дійсно непросте питання. Воно означало перехід з одного стану — селян і міщан до іншого — козаків і мало дуже суттєві наслідки, тобто звільнення від податей і більшої частини феодальних повинностей. Був й інший матеріальний аспект, оскільки військова служба (головний обов‘язок козаків) вимагала значних витрат, певна кількість покозачених селян і міщан змушені були повертатися у попередній стан, тобто селян і міщан.

Саме тому в іншому, протестаційному листі від 9 травня «намісника гетьманського» Гераська Яскевича і «полковника волинського звягельського» Михайла Тиші, до того ж, С.-К. Корецького, вони писали, щоб перестав збирати побори з козаків: «бо сам знаєш, В. М., що козакам треба на кулі і порох». У цьому листі наші козацькі очільники зробили протестацію С.-К. Корецькому за утоплення у Межирічі сімох козаків на чолі з Листопадом, попереджали, щоб «тихенько сидів», «що він розпалюває вогонь невгасимий».

Але в той же час свій наступ на Волинь почав белзький воєвода А.Фірлей, який замість М. Потоцького (знаходився в козацькому полоні) виконував обов’язки коронного гетьмана. Зачувши про це, на зустріч йому були послані полки І. Донця і М. Табаренка із завданням осісти у Заславі (Ізяславі) нове місто і пильнувати переправи через Горинь.

У свою чергу й А. Фірлей, довідавшись від «язика» про наміри козаків, відрядив проти них ротмістрів Коссовського і Суходольського із значними силами, а сили були не рівні.

Під Сульжинцями, 21 травня, поляки у тумані «з нагла» натрапили на Донцевий табір. Вони вдарили на табір і розірвали його — козаки натиску не витримали. Однією з вагоміших причин козацької поразки стала сестра І.Донця, чарівниця, яка разом з братом «пробувала щастя» в герцях («війна» — автор). Під час бою, гарцюючи на коні, «застрашила серце брата і козаків, голосно пророкуючи їм поразку». Під час бою вона потрапила у полон і була страчена разом зі своєю товаришкою Солохою, «котра, знать, була у Хмельницького від наслання і шкідливих уроків». Але стратили їх по-різному: першій — просто «повтинали на шию», другу — після тортур спалили. Коли вона горіла, вона твердила лише одне: «Отак тобі».

Відразу після битви під Сульжинцями з іншого напрямку до Заслава спробував пробитися М.Тиша (Тишко) зі звягельськими козаками. Зачувши про це, А.Фірлей відрядив назустріч відомого своєю хоробрістю ротмістра Разражевського «з великополяками і львівськими людьми, а також Голуба з аксаками» (аксаки — сокирники, озброєні сокирами — автор). У зустрічному бою козаки бойовище не утримали і були розсіяні. Спроба зачинитися у м. Корчик успіху не мала. Зазнавши чутливих втрат, невдовзі полк зібрався у Звягелі.

Зачувши про такий розвиток подій, гетьманські посли з однією тисячею козаків ескорту — «дуже славної» Чернігівської піхоти під проводом переяславського полковника А. Романенка — з Гощі відійшли до Звягеля. Спроба наздогнати їх (А. Киселем був висланий двохтисячний загін для обзору Звягеля) успіху не мала.

Причини козацьких поразок були об’єктивними. По-перше, погоринські полки виконували роль військ прикриття державного кордону. Їх основне завдання було стримувати противника до підходу головних сил, намагаючись при цьому нанести йому максимальних втрат, прикрити розгортання своїх головних сил і забезпечити їм найбільш вигідні умови для вступу у бій. По-друге, погоринські полки, які виконували цю роль, були нечисленні, а головне, погано озброєні і складалися у переважній більшості з покозачених селян і міщан (поляки таких козаків називали «чернь»). Проти них виступив добре озброєний і навчений, чисельно переважаючий противник. Підхід головних сил Б. Хмельницького затримувало несвоєчасне прибуття до них кримської орди Іслам-Гірея. Звідси стає зрозумілим подальший перебіг подій.

Противник почав методично вибивати козаків з міжріччя Горині і Случі, готуючись до основного — штурму Звягеля, який ще з осені минулого року став головною операційною базою для розгортання повстання на Волині. У той час А. Фірлей писав: «…тільки одне гніздо (повстанців — автор) залишилося на цілій Волині — це Звягель».

На початку червня до Звягеля відійшли розрізнені частини погоринських полків, дуже послаблених у попередніх боях, кількасот «хороших стрільців з Дніпра» полковника А. Романенка. Гарнізоном, як і раніше, командував полковник Г. Яцкевич. Чисельність козацького гарнізону важко оцінити, але польська оцінка — десять, і навіть більше, тисяч — є аж надто зависокою.

Карта Війська Запорізького із зазначенням м. Звягеля на західному кордоні
Карта Війська Запорізького із зазначенням м. Звягеля на західному кордоні

На той час Звягель був дуже міцно «заварований» (укріплений) і мав три лінії оборони. Перша — це обвідний вал навколо міста, частково укріплений полісадом; друга — «пригродськ», тином дубовим оточений з 4 баштами»; третя — власне мурований замок з 3 баштами. Міцність оборони підсилювалася природними перешкодами. Але було і дві вади: місто, крім замку, було побудоване з дерева, і мало у той час малу площу як самого міста, так і «пригродська» і замку. Тобто, місто не мало можливості для розміщення і ефективного використання великої кількості військ.

Штурм міста А. Фірлей доручив регіментарю (полковнику) Кшиштофу Пшиємському. Він передав під команду К.Пшиємського досить значні сили: дев’ять хоругв кінноти (хоругва, корогва — військовий підрозділ, відповідаючий роті), шість драгунських хоругв. Не обійшлося і без сусіда — С.-К. Корецького. Той прийшов з 6 озброєними сотнями добровольців з Волинського воєводства та з чотирма гарматами. Одну хоругву надіслав співволодар Острога, сандомирський воєвода Владислав-Домінік Заславський (певних відомостей про його особисту участь у штурмі не маємо). 13 червня почався штурм.

Підійшовши до міста, поляки зупинилися. Побачивши противника, козаки почали виходити з міста. І тут поляки схибили. Побачивши, у свою чергу, «випадаючих» з міста козаків, противник завчасно розгорнувся у бойові порядки, визначив свої, явно переважаючі, особливо у кінноті, сили. Оцінивши своєчасно сили противника, зрозумівши, що у полі бойовища їм не утримати, козаки «пішли спішно», повертаючи до міста. Польській кінноті не вдалося «на плечах» козаків, що відходили, «впасти» на вулиці передмістя (нагадаємо, із двох існуючих тоді передмість, найбільше — Запружовське — нараховувало біля сотні дворів).

Тоді у бій пішли драгуни (драгуни — вид кінноти, призначений за озброєнням та прийомами дій до бою як у кінному, так і в пішому строю). Коли до бою з резерву були введені ще дві хоругви драгунів, їм удалося вибити з передмістя козацьку піхоту, яка зачинилася у місті.

Але полякам це не дало значного полегшення. Отримавши передмістя, вони побачили, «що місто добре укріплене, бо багато веж і паркани дуже міцні й пересипані землею». Розуміючи, що подальший штурм може дорого коштувати і навіть привести до поразки, поляки вирішили скористатися… погодою.

Перед штурмом міста погода декілька днів була сухою та безвітряною. Раптово піднялася сильна буря, яка наштовхнула поляків на думку підпалити місто, «вчинивши повстанцям вулкан».

Противник запалив передмістя. Вітер швидко розносив вогонь, який, звісно, перекинувся на саме місто. Козаки, побачивши, що при такому вітрі, під обстрілом противника, вогонь загасити неможливо, як і неможливо утримати палаюче місто, вже самі вдалися до підпалу.

Під прикриттям диму і вогню разом з обозом козаки організовано вийшли з міста, залишивши у замку невелике прикриття. Перейшовши Случ по мосту, вони почали відхід на Несолонь. За ними з палаючого міста вийшли його мешканці, які розібрали за собою міст. Це позбавило можливості відійти прикриттю із замку, і воно потрапило у полон.

Коли ж поляки схаменулись, відсутність переправи затримала їх на тривалий час. Після відновлення переправи хоругва Заславського разом з «волинськими добровольцями» кинулись навздогін. За цей час козаки встигли дійти до Несолоні, навіть «легти обозом», але не встигли його «заваровати» (укріпити — автор). Тому табір став легкою здобиччю для поляків. Але основна маса козаків розсипалася у лісах. На «луп» полякам дісталися три гармати та чимало возів з провіантом.

Сподіваючись, що козаки повернуться до табору, К. Пшиємський відрядив до Несолоні (тоді містечка) ротмістера Комаровського і кількасот добровольців. Але той знайшов у ньому лише невеличке прикриття, обмежився спаленням містечка і повернувся до Звягеля. У Звягелі тоді вже розташувалася ставка А.Фірлея. Згідно з «Енциклопедією повщехною» (Варшава,1865 р.) А. Фірлей наказав мешканців, які не врятувались втечею, висікти.

Таким чином, головне завдання А. Фірлея — повне винищення козаків — виконано не було. Козаки ж, відійшовши далі на схід, почали знову збігатися, і невдовзі в Звягельському полку, яким командував вже Г. Яцкевич, зібралися досить значні сили.

Але основна сцена тодішнього театру воєнних дій знаходилася на Поділлі. Вихід на неї головних сил Б. Хмельницького змусив А. Фірлея відступити до Збаража. Він залишив у Звягелі тільки залогу посполитого рушення Волинського воєводства.

Після відходу головних польських сил Звягельський полк брав участь у визволенні Полісся, у подальшому оперував на Волині, у загальному напрямку Дубна. Своє існування полк припинив після укладання 18 серпня Зборівського миру. Саме у цей час Звягель було визволено козаками Овруцького полку.

За умовами Зборівського миру кордон був встановлений вздовж річок Горинь і Случ, міжріччя було оголошене нейтральним тереном. За півроку запеклих боїв Звягель опинився у тому саме становищі, що і на початку, але вщент спалений, без козацької залоги, та ще і на терені Волинського воєводства. Це не був результат воєнної поразки наших козаків — це був результат зради кримського хана Іслам-Гірея при укладанні Зборівського миру.

Але лихо для мешканців Звягеля і округи ще не закінчилося. По укладанні миру козаки, звісно, не пустили шляхту до їхніх маєтків. У середині вересня київський воєвода А.Кисіль з іншими шляхтичами — «емігрантами» вирішили провести сеймик (збір шляхти) Київського воєводства. Але можливості, як звичайно, провести його у Житомирі вони не мали (дозвілу на це Б. Хмельницького чекати не стали). Шляхта під охороною своїх надвірних хоругв у Звягелі переїхала Случ і відправила сеймик у найближчому селі Київського воєводства — Ржадківці, формально вступивши на терен воєводства.

Ця формальність дорого коштувала нашим мешканцям. З Ржадківки шляхта направила послів до короля і Б. Хмельницького з проханням забезпечити безпечне повернення до своїх маєтків — «розігрітися на своїх попелищах» та про відновлення прав власності — «нема де і нема чим жити».

Чекати на відповідь прийшлося майже півтора місяці. За цей час шляхта, яка прийшла зі своїми надвірними хоругвами, грабуванням провіанту і фуражу так спустошила і без цього спустошені Звягель і околиці, що змусило Звягельського старосту А.-А. Ходкевич (Острозької), того ж самого Вонсовського (якого козаки не наздогнали в Острозі) пізніше звернутися до суду.

Останнє лихо прийшло у грудні 1649 р. У той час колишній козацький писарчук Білецький у змові з вільським войтом Водяником «перезвали» біля 500 господарів з містечка Чорниці (нині Барвинівка), сіл Броники, Старики, Немильня, Пилиповичі, Лубчиця й «інші, велю волості Звягельської, до міста Звягеля належних», пообіцяв їм «землю і волю». Вони намовили цих господарів переїхати з родинами і всім майном до містечка Вільськ (нині село Черняхівського р-ну). Коли ж ці родини з усім майном (всього біля 3000 осіб) прибували до Вільська, їх ущент грабували — вози, скрині, навіть посуд, і виганяли з містечка на всі чотири сторони. І знов той же Вонсовський був змушений звернутися до суду.

Звягель протягом дев’яти місяців (тобто з осені 1648 року) був головною операційною базою розгортання повстання на Волині. Цей рік приніс місту знищення, через спалення у наслідок бойових дій і страшне спустошення округи, спочатку через поляків, наприкінці — через українських шахраїв.

Таким яскравим, трагічним і мужнім був останній вихід Звягеля на основну арену національно-визвольних змагань 1648–1658 років.

Джерело: Провоторов О. Новоград-Волинський — місто: Звяголь у складі Великого князівства Литовського і Звягель під владою Речі Посполитої / Олександр Провоторов // Новоград-Волинський. Історія міста. — Новоград-Волинський: НОВОград, 2010. — С. 41–84.


Коментарі


Ви можете залишити свій коментар до цієї сторінки



Ваше ім'я:         Код (введіть число 80):

   

Увага! Всі коментарі публікуються лише піcля перегляду модератором.
Це не є цензурою, це лише захист від спаму. Сподіваємося на розуміння 😉