Перші спроби встановлення радянської влади

Микола Олександрович Щорс (1895–1919)

Згідно з оперативними відомостями газети «Известия Волгубревкома», 20 квітня після бою Червона Армія зайняла Новоград-Волинський. У цей самий день був організований повітовий ревком. За іншими джерелами, в ніч на 23 квітня більшовицький Таращанський полк почав наступ на Новоград-Волинський і на 10.00 годину повністю його зайняв. Більшовики захопили у свої руки ешелон військового спорядження. Командир полку Боженко з однією ротою піхоти на броньовику погнав противника до станції Шепетівка через містечко Ярунь. Тут таращанці мали сутичку з противником, якого вибили з містечка, захопивши полонених і один кулемет. У Новограді-Волинському полк стояв два тижні. Тут була проведена реорганізація військового формування, з якого було виділено два полки: 4-й і 5-й Таращанські. Командиром 5-го Таращанського полку був призначений т. Кабула. Згодом полк отримав номер 392. Боженка призначили командиром 2-ї Таращанської бригади Першої Української радянської дивізії (згодом — 44-ї стрілецької дивізії) під командуванням М. О. Щорса.

Василь Назарович Боженко (1871–1919)

Згадує Й. Фельдман: «После короткой перестрелки, когда последние петлюровцы ушли по Корецкой улице, я вышел на улицу собирать гильзы. На углу, у аптеки, стояла небольшая группа старичков-бородачей, обсуждая положение... Вдруг один из них заметил цепочку вооруженных людей, выходящих с Тамаровской улицы на Соборную. Впереди шел человек в кожанке нараспашку, обнажавшую матросскую тельняшку. За ним боец с красным знаменем. Когда они подошли поближе, мы прочитали: «Мир хижинам — война дворцам!». «Красные!» — закричал кто-то, — «бояться нечего!» — и все остались на месте. Подойдя к Углу, человек в кожанке крикнул: «Здорово, крестьяне!» Его, очевидно, ввели в заблуждение бороды стариков. Старички заулыбались и нестройно ответили: «Здрав... Здоров... Здраст...» «Петлюровцы давно ушли?». — опять спросил человек в тельняшке, которого я сразу окрестил «моряком». Отвечали все сразу и непонятно. Я решил вмешаться и крикнул: «Может уже с час...». «Моряк» улыбнулся мне и хотел сказать что-то, но из Житомирской улицы вышла вторая цепочка «красных», и все они двинулись по Корецкой улице вслед за петлюровцами. Убедившись, что петлюровцы из города ушли, «красные» вернулись и стали размещаться на постой, оставив на окраине «заставу». Я был рад, что на постой к нам, в числе 8 человек попал и мой знакомый, которого я окрестил «моряком». Позже оказалось, что постояльцы все были бойцами Таращанского полка».

26 квітня, на південь від Новограда-Волинського, йшли вперті бої. Але незважаючи на це, залізничний рух на ділянці Новоград-Волинський — Коростень було відновлено.

27 квітня у районі Новограда-Волинського всі атаки петлюрівців були відбиті. Лінія Новоград-Волинський — Коростень була остаточно очищена від білополяків. У руки більшовиків потрапило багато снарядів і санітарний потяг з усім персоналом у 90 осіб.

7 травня із Новограда-Волинського до Житомира прибув радянський працівник, який заявив, що у місті наступив повний порядок. Сформовано революційний комітет більшовиків з 7-ми осіб, головою його призначено Наумова.

День 1 травня більшовиками святкувався найурочистішим чином. Пролетаріат, службовці закладів і червоні війська зі своїми знаменами пройшли центральними вулицями — Житомирською, Корецькою, Тамарівською і іншими. У різних частинах міста відбулися мітинги, концерти і вистави. Урочистості закінчилися о 24.00 годині, причому увечері місто було гарно ілюміновано, а «буржуазия привлечена к общественным работам».

На той момент звягельська більшовицька організація налічувала 60 осіб. Соціальний склад її був дуже різноманітний. Активні робітники: Чернов, Наумов (Кісельгоф), Латипов (Шихер), Кіршанов, Ананьєв, Озеров, Свободiн, Гусєв (матрос — голова НК), Пархоменко (теж матрос — активний співробітник НК) та інші. Секретарі повітового комітету змінювалися дуже часто. З вищеназваних осіб слід відзначити діяльність Чернова, чи як його тоді товариші звали — «Батя». За їх же словами, праця Чернова була дикою й грубою. На першому Волинському губернському з’їзді рад, що відбувся 16 червня 1919 р., Чернов був обраний членом губернського виконавчого комітету, але тимчасово залишався працювати у Звягелi.

Для своїх чисельних канцелярій більшовики конфісковували будинки багатих городян. За спогадами С. М. Проховської, ті, в кого вдома знаходили хоч 5 кг солі, об’являлися «куркулями». Їх доставляли в «надзвичайку» (в колишньому будинку нотаріуса Сеницького по Завадській вулиці), звідки вони вже не повертались. Репресовані були також деякі урядовці та офіцери дорадянського періоду. У села виїжджали продзагони для вилучення «надлишків хліба», всупереч волі селян створювалися комуни.

Досить яскраво висвітлено, як встановлювали радянську владу в нашому краї, в телеграмі, що надійшла на адресу Волинського губернського революційного комітету: «г. Новоград-Волынск прибыл 2 июня 8 часов утра отрядом пополненным Овруче до 50 штыков отборных хлопцев. 11 утра принимал представителей паркома [парткома] исполкома. 12 часов 20 минут провел заседание комитета партии, где выяснилось возмутительное перезирающее [презирающее] отношение к партии исполкома пьянствующего уездвоенкома, издал воззвание населению, провел натуральное обложение буржуазии для Красной Армии, приказ срочно организации комбедов созыв съезда волостных исполкомов и комбедов. Парком начал перерегистрацию членов. Расстрелян офицер Фрид петлюровской дивизии двух бандитов Михальчук Рыжук служивших [в] галицко-петлюровском караульном полку, 10 часов вечер провел торжественное пленарное заседание совета, 12 часов ночи получил известие о появившихся вооруженных бандах под Изяславлем. Если данные подтвердятся, еду отрядом туда для ликвидации мятежа. Предгубревком Кручинский. 3.06.1919». До такої інформації нічого не можна додати. Революцію в краї робили за дві години і їхали далі.

Наприкінці червня до Новограда-Волинського з Житомира, для проведення мобілізації, прибула трійка у складі Лютого, Карпенка (Цiолтана) та Севрука. Вона пожвавила роботу більшовиків, які ще енергійніше запрацювали з вербування населення. Протягом двох днів вони були забезпечені літературою й відповідними документами. До багатьох повітів довелося їхати нелегально. У п’ятницю, в ніч з 3 на 4 липня (можливо, що дата не зовсім вірна), люди прокинулися від сильної стрілянини, що виникла між бандитами і декількома комуністами, які сиділи у заставі за містом біля військового шпиталю. Серед оборонців був i Чернов. Будучи пораненим i не відчуваючи цього, він відбивався з наганом у руках від бандитів, доки не впав без пам’яті, сходячи кров’ю. Його перевезли до приміщення парткому. Негайно скликали засідання партійного комітету й виконавчого комітету та організували вiйськово-революцiйний комітет під головуванням Лютого. Будинок парткому перетворили у штаб вiйськревкому. Зв’язку з Житомиром не було — повстанці зайняли усі шляхи. Війська у місті не було, крім вартового батальйону, котрий складався майже з тих же бандитів та згодом, з єдиним тоді кулеметом, перейшов до повстанців. Нашвидкуруч був сформований загін із комуністів, чекiстiв, членів «комфербанда» (спілки еврейських комуністів), що залишилися у місті. Крім того, затримували всіх червоноармійців, що проїжджали через місто. Гасло — «Усі до зброї» — знайшло відгук у небагатьох. Через два дні, у неділю, 6 липня знову була стрілянина у церкві, викликана сходом громадян, яких запросило духовенство для вирішення питання про початок повстання у місті, бо у селах повіту воно вже почалося. Своєчасно прибувшими комуністами на чолі з Лютим та Карпенком провокаційні промови було припинено. Карпенко був побитий на площі натовпом селян, і його скривавленим перевезли до парткому, який нагадував штаб-лазарет. Негайно було створено надзвичайну трійку з розслідування причин повстання. До неї увійшли Чернов, Лютий і Кіршанов. Трійка засідала два дні, допитуючи затриманих селян, що брали участь у церковному зібранні. У ніч на 8 липня місто було оточено повстанцями-селянами (за іншими відомостями — петлюрівцями).

З двадцяти волостей Звягельського повіту, дванадцять повстали проти радянської влади. Озброєні люди рушили до Новограда-Волинського. Цілком зрозуміло, що 8 липня місто здалося, у бою полягло багато більшовиків, зокрема, Лютий, Чернов, Ананьєв, Карпенко та інші. Ось як описує ці події Мордехай Боне (Бібер): «Воскресенье, 8-го тамуза 5679 г. (6 июля 1919 г.). Из-за выходного дня в городе тихо. Лавки закрыты … И вдруг недалеко от нашего дома, на площади возле церкви, начинается движение … Один знакомый украинец просит меня срочно прийти к нему … Хозяин довёл до моего сведения, что новый декрет советской власти об отделении церкви от государства вызвал сильный гнев у христианского населения. Им ясно: это приведёт к господству евреев над религией. Они утверждают, что дальнейшая регистрация рождений, браков и смертей, которая до сих пор велась раввинами и попами, отныне будет передана ревкому, то есть «Машке» и «Йоське». Состоялось собрание христианского населения, на котором он присутствовал. Приняли решение: если ревком не изменит своего решения, будет пролита еврейская кровь ... В заключении хозяин предложил: вы, евреи, должны повлиять на Ицка, чтобы он отказался выполнять этот указ. Ицко, еврейский парень, которого он упоминал, занимал высокое положение секретаря ревкома … Звягельские евреи избрали делегацию из трёх человек, которая поспешила на встречу с ним. Он встретил их насмешливо и ответил по-русски: «Ничего, несколькими пулемётными очередями мы разгоним их ко всем чертям!» 4 часа пополудни. На площади перед православной церковью и католическим костёлом собираются толпы христиан. Среди них много интеллигенции, подстрекающей массы и обвиняющей во всём евреев ... Издалека появляются Ицик и его компания в сопровождении солдат караула, верхом на лошадях. Через минуту они врываются в толпу, начинается стрельба. Ицик сдержал своё обещание ... Вторник, 10-ое тамуза (8 июля). В западной части города слышны частые выстрелы. Власти отвечают, и стрельба с обеих сторон усиливается. Толпа, которую разогнал Ицик со своей командой, воодушевила крестьян округи, и те начали восстание».

За свідченнями звягельського казенного рабина Янкеля-Сруля Корфа, у неділю, коли більшовикам стало відомо про підготовку антибільшовицького повстання, вони взяли 70 селян заручниками, погрожуючи вбити їх, якщо спалахне повстання, і примусили заручників назвати керівників повстання. До вечора більшовики вже мали достатню інформацію про сили повстанців. Вони встановили гармату на мосту і стріляли по селах, де знаходилися загони повсталих селян, намагаючись таким чином вгамувати їх. У ніч на вівторок почався бій між повстанцями і більшовиками. З обох сторін стріляли кулемети. На світанку на вулицях міста з’явилися повстанці з білими стрічками на рукавах, які називали себе «соколовцями», і більшовики з червоними стрічками. Повстанці перемогли. Було вбито 45 більшовиків і 12 єврейських юнаків. Втрати серед повстанців становили 200 вбитих.

«Советские войска, — пише Пінхас Медведик, — насчитывали 500 человек караульного патруля. Из них 300 христиан перешли на сторону повстанцев, а остальные 200 состояли из евреев, китайцев и около 50 «красных» христиан, не надеявшихся на сострадание повстанцев. Они вели борьбу с 10 тысячами крестьян с 3 часов ночи до 10 часов утра. Крестьяне победили. Около 160 красноармейцев прорвались и убежали из города, остальные были убиты». За спогадами Олександра Хрупенка, навіть коли всі червоноармійці розбіглися, китайський патруль залишався охороняти заклади, відповідаючи на запитання таким чином: «Рада мене поставила, Рада мене і зніме».

До повстанців приєдналися місцеві службовці, гімназисти і лікар Петрулевич, який вказував на тих, хто на його думку, мав відношення до радянської влади. Нова влада на чолі з колишнім царським підполковником Погорєловим (за іншими відомостями — полковником Селівановим) виступила з заявою про те, що вони не проти євреїв, а проти комуністів. Був виданий указ, згідно з яким євреї повинні здати зброю. Під цим приводом повстанці заарештували біля 2000 євреїв-чоловіків віком від 12 до 80 років. Ось декілька свідчень очевидців цих трагічних подій.

Й. Фельдман: «Мы жили тогда в двухэтажном доме на Соборной улице, третьем от Угла. В это летнее утро в городе было тревожно. Несколько винтовочных выстрелов загнали население в квартиры. Мы с отцом наблюдали за Углом, который из окна на чердаке был виден как на ладони. Мы видели, как на Углу стали собираться кучки людей с мешками и корзинками. Какие-то два человека с ломами подбежали к аптеке на углу Гутинской улицы, ломами открыли двери и окно в аптеке и стали подзывать туда людей с мешками. Толпа, ворвавшись в аптеку, начала крушить все в ней... Почему именно аптека была выбрана первой жертвой погрома — непонятно! Но скоро все магазины и склады в городе были взломаны и опустошены. Было очень страшно, но я от наблюдения оторваться не мог. Но папа тронул меня за плечо. «Пойдем вниз», — сказал он, и я не посмел ослушаться. В комнате мама, окруженная детьми, сидела в углу комнаты, как бы боясь собственного голоса. Но страшное началось лишь потом... Когда все в магазинах перешло в мешки погромщиков, начался обход ими квартир. К нам сначала зашли трое: двое мужчин и одна молодая девушка. У всех на рукавах были белые повязки «повстанцев», у всех в руках мешки. Старший мужчина подошел к кроватям и стянул с одной из них покрывало и простыни. «На повязки!» — объяснил он. Второй, помоложе, сделал то же самое на другой кровати. Затем они стали все складывать в мешки. Девушка стала засовывать покрывала в свой мешок. Папа, до сих пор не сказавший ни слова, не выдержал: «Они толстые, на повязки не годятся!» ... Старший сразу вспылил: «Бери все!» — крикнул он девушке. Затем он обернулся к папе и сквозь зубы крикнул: «Пiдеш з нами, жидюга!». Мама попыталась вмешаться. Она кричала девушке: «Бери ... бери!». Но бандит взял отца за плечи и стал выталкивать его на лестницу. Мы все заплакали ... Я попытался подойти к отцу. Но получил сильный удар в грудь и свалился на пол ... Когда я поднялся, папы уже не было — его увели ... После этого к нам заходили другие погромщики, попарно и группами. Они брали всё, что хотели. Мама молчала, оцепенев от горя. Мы, дети, сидели около нее гурьбой ... Погром кончился, когда все было уже растащено, увезено в мешках. Но выйти на улицу мы еще долго не решались. Мы молча сидели около мамы. Мама беззвучно плакала, и мы не знали, как ей помочь. Я думал, что мы никогда нашего папу больше не увидим».

М. Боне: «Повстанцы врываются во все дома, ищут, грабят и разрушают. Наш дом не оставляют в покое. Одна банда уходит, другая заходит. И каждый раз мне нужно оправдываться: я не стрелял по церкви и не свергал Николая с престола, не участвовал в коммуне и не развешивал в их церквях портреты «жидов Левина (Ленина) и Лейбы Троцкого». На всех допросах они направляют на меня револьвер».

М. Клейнфельд-Зукін: «В нашем фруктовом саду в маленьком домике обитала дворничиха, пожилая христианка ... Однажды в наш дом явилась группа молодёжи из окрестных сёл и обвинила отца в связях с «советами». В доме начался переполох. Никакого выкупа они не хотели. С воплями отчаяния мы прощались с папой, которого повели на казнь в направлении моста. Но старая дворничиха услыхала крики и побежала за погромщиками с криками: «Убийцы, ведаете ли вы, что творите? Этот человек — ваш друг. Многих из вас он спас от ГПУ. Я ручаюсь за него и требую освободить немедленно». Услыхав эти слова, те люди пощадили папу. Нашей радости не было предела, и мы не знали, как отблагодарить старушку».

Як розповідав місцевий житель В. Гохман (1905 р. н.), у шевській майстерні його батька учнем був один християнський підліток, який кілька разів був спійманий на дрібних крадіжках. За це батько бив його немилосердно. Коли місто захопили повстанці, батька теж повели на страту. Але раптом прибіг його учень, почав просити: «Вiдпустiть його! Вiн нiякий не коммунiст. Це мiй хазяїн!» — і таким чином врятував його.

Багатьох арештованих повели через міст на другий берег річки Случ. Неподалік від будинку Мєзенцевих їм наказали викопати яму розміром 15–20 аршин і роздягнутися. Одних розстрілювали, іншим відрізали руки і живими кидали в яму. О 14.00 прийшов наказ залишити життя тим, кого ще не вбили, але тримати їх у в’язниці. Не всі повстанці виконали наказ, однак частина людей врятувалася від смерті.

Повстанці вимагали, щоб євреї видали їм злочинця Менделя Китай-Бабу, який служив більшовикам і ховався десь у місті. Вони стверджували, що через нього були жертви серед селян, і погрожували масовим вбивством, якщо Китай-Бабу не видадуть. Євреї прийшли до цадика Шльоми Гольдмана спитати, чи можна його видавати і уникнути тим самим лиха. Рабин їм відповів схвильовано: «У таких випадках ми зобов’язані, згідно з нашим законом, піти на жертви, але не зрадити нікого на смерть, хоча він нас зробив нещасними». Люди були вражені його відповіддю, але послухалися. Врешті-решт повстанці самотужки знайшли Китай-Бабу, привели його на площу поряд з синагогою та почали вимагати, щоб Китай-Бабу вбив цадик Міхеле. Той відмовився виконувати наказ, незважаючи на всі погрози і побої. Становище ставало дедалі небезпечним для євреїв. І тут вантажник Хуна схопив рушницю і застрелив Китай-Бабу.

Згідно з докладом Хвилі, колишнього політкерівника червоноармійців, в організації повстання брали участь Соколовський, Колесниченко, Палієнко та інші. Повстанцями були створені трудові ради, які «складалися виключно з власницьких елементів». На з’їзді «куркулів» повіту було вирішено частину поміщицької землі передати селянам, що боролися проти Червоної армії. На з’їзді стався розкол. Частина селянства заявила, що визнає лише радянську владу, але без «жидів, китайців і надзвичайок». Ця, «ліва» частина залишила з’їзд, бо прихильники «демократичного» управління опинилися в більшості. Спочатку всі селяни були на боці повстанців, але поступово зневірилися у новій владі і почали залишати загони. Повстанці облаштували майстерню з виготовлення снарядів, приступили до формування кавалерійського дивізіону, командиром якого був призначений отаман Палієнко.

Для того, щоб переконати повстанців припинити насильство, до їхнього штабу, який знаходився в будинку Шульця по Корецькій вулиці, направилася делегація з кількох чоловік на чолі з рабином Корфом. Вони несли хліб-сіль і сувій Тори. Штаб був оточений юрбою озброєних повстанців, які вимагали взяти делегатів у заручники, поки вони не розкриють місця переховування більшовиків та їхньої зброї. Делегатам все ж вдалося переконати командира вислухати їх. Вони урочисто обіцяли виступити перед своїми парафіянами, після чого пішли до православного священика і ксьондза. Ксьондз Олександр Кучинський розкрив гостям таємницю: якби не делегація, погромники винищили б усіх євреїв. Він зібрав своїх парафіян у костьолі, заборонив їм займатися насильством і дорікав до того часу, поки ті не покаялись у злочинствах. О 15.00 у Великій синагозі відбулися збори, на яких виступили керівники єврейської громади, рабини і представник військового командування від повстанців з вимогою здати всю зброю. Після цього рабин зібрав гроші й придбав в одного єврея, що торгував зброєю, 5 револьверів, приніс їх у штаб, де йому видали квитанцію за начебто здану єврейську зброю.

Микола Васильович Модестов

11 липня Погорєлов офіційно зупинив погром, але за це вимагав від єврейського населення 50 коней та велику кількість солі і цукру. Євреї все це надали. Для з’ясування кола причетних до більшовицького руху була створена слідча комісія, до складу якої входили авторитетні городяни. Розслідування тривало 8 днів, після чого більшість підозрюваних (переважно, євреї похилого віку) вийшли на волю. На прохання городян, комендантом Звягеля в цей час був призначений колишній член повітової землевпоряджувальної комісії підполковник у відставці М. В. Модестов. Саме завдяки його зусиллям був припинений погром.

11 липня з боку Коростеня до Новограда-Волинського підійшов бронепотяг і обстріляв місто 10–12 снарядами, чим викликав сильний переполох у повстанців. Скориставшись метушнею, Погорелов захопив 10–12 мільйонів радянських рублів і втік з міста, але на станції Чуднів більшовики його впізнали і вбили.

Лише через тиждень після погрому були зібрані тіла вбитих, часто у вигляді шматків м’яса. Чисельні трупи, що валялися тривалий час на Житомирській вулиці та Рогачівському шосе, обгризали собаки і свині. Деякі були вбиті у себе вдома. Кількох жінок спочатку зґвалтували, а потім вбили. Серед жертв, крім місцевих жителів, було кілька десятків мобілізованих з м. Полонного. Рештки загиблих поклали на візки, відвезли на єврейське кладовище і поховали у братських (від 5 до 19 в кожній) та чисельних одиночних могилах. Загальна кількість жертв цього погрому становила 480 осіб, за іншими відомостями — 273 особи.

За свідченням рабина Корфа, у суботу (тобто, 11 липня) повстанці відступили, і в місто ввійшов полк більшовиків. Але наступного ранку останні теж відступили, і протягом двох тижнів у Звягелі не було жодної влади. За іншими джерелами, загін з 200–300 червоноармійців увійшов у місто 16 липня. Міське єврейське населення, яке залишилося у пограбованому місті, знаючи, що більшовики можуть через свою малу чисельність піти з Новограда-Волинського, і бажаючи уникнути чергової різні з боку повстанців, заснували разом з християнським населенням таємний змішаний комітет. Його метою було недопущення кровопролиття. Євреї багаторазово намагалися при більшовицькій владі не вбивати повстанців. Незважаючи на це, у місті тривала шалена антисемітська агітація, що призвело до вбивства близько 100 жителів міста. Становище ставало дедалі небезпечним. Замість вбитого Погорєлова керування повстанцями прийняв на себе Стояновський. Подальші вбивства проходили вже внаслідок його наказів. 26 липня до міста повернулися більшовики, і повстанці відійшли через річку до Чижівки. Згідно з документом облархіву, у період з 28 липня по 10 серпня 1919 р. в Новограді-Волинському були петлюрівці.

3-го серпня, о 01.00 годині ночі, загін 10-х більшовицьких житомирських піхотних курсів виступив у напрямку на Новоград-Волинський. Бойовим завданням загону було зайняти Новоград-Волинський і очистити від ворога містечко Пулин. Наступав загін трьома напрямками: правий кінний загін дорогою Житомир — Турчинка — Соколів — Лагульск — Несолонь — Броники — Новоград-Волинський; середній загін числом біля двох рот піхоти дорогою Врангелівка — Кам’янка — Вільськ — Пулин — Соколів — Лагульск — Несолонь — Броники — Новоград-Волинський і лівий загін, силою біля батальйону при кулеметах і гарматах, дорогою Врангелівка — Адамівка — Улашанівка — Броники — Новоград-Волинський. Наступ підтримувало два бронепотяги, які курсували залізницею Житомир — Коростень і Коростень — Новоград-Волинський. Усі загони повинні були увійти у тісний зв’язок 5 серпня у районі сіл Соколів — Улашанівка і звідти, вже комбінованими діями, вирушити на Новоград-Волинський. Лівий загін виступив у ніч на 3 серпня. Вранці 5-го усі три загони рушили на Броники. З боями заволоділи Романівкою, де був зроблений невеликий привал. Після відпочинку загін вирушив за село, розсипався у ланцюг і заліг. Вислана уперед розвідка ворога не знайшла. Автомобіль спокійно доїхав до Новограда-Волинського. 6 серпня пізно ввечері загін вирушив уперед похідним порядком. Не доходячи приблизно 3-х верст до міста, червоноармійці вислали уперед вартову охорону з курсантів, зупинилися і стали чекати світанку. Зранку, в тумані загін перейшов у наступ, розсипавшись ланцюгом по обидві сторони міста версти на чотири. Не зустрічаючи опору, загін рушив уперед і взяв місто в кільце. Ворог, який відстрілювався на флангах, відступив у напрямку Корця. Опівдні 7 серпня більшовицькі частини вступили у Новоград-Волинський. Під час зайняття більшовиками Новограда-Волинського спіймали отамана Палієнка, якого називали натхненником першого житомирського погрому, і декількох його сподвижників. Їх тут же розстріляли. Розпочалося розслідування подій у Новограді-Волинському.

У Звягелі приступив до роботи ревком, відновлено зруйнований апарат влади. 4-й і 5-й Таращанські полки, а також 7-й і 9-й полки, які називалися Новоград-Волинськими, протягом двох днів свого перебування в місті грабували крамниці й будинки, а потім відступили в бік Житомира. Частина з них окопалася на березі ріки Случ і підірвала шосейний міст. Відступаючи з міста, більшовики намагалися схопити 50 заручників, частина яких була вже захоплена. Однак, вивезти їх більшовикам не вдалося.

Зруйнований міст через р.Случ на Житомирському шосе в 1919-20 рр. (з меморіальної книги «Звіл»)

17 серпня в місто з боку Шепетівки прибув бронепотяг «Вільна Україна», який відкрив вогонь і примусив бандитів рятуватися на протилежній стороні ріки. Українську кавалерію зі Східної Галичини урочисто зустріли городяни. Одразу була висунута вимога єврейському населенню: видати їм протягом 2–3 годин 100 тисяч карбованців, 25 пудів солі, цукор і 100 пудів хліба. У місті було сутужно з провіантом. Почалися переговори, завдяки яким вдалося відкупитися деякою сумою грошей, 15 пудами солі і невеликою кількістю цукру.

Бронепотяг «Вільна Україна». 1919 р.

18 серпня у місто увійшло військове формування Стояновського (за іншими відомостями — командний склад 2-го січового полку). Євреї зібралися на Углу привітати його з оркестром і хлібом-сіллю та просити, щоб у місті була хоч якась влада. На іншому ж березі річки, за містом, у цей час знаходилися більшовики, які спостерігали цю сцену з башти будинку Мєзенцевих. Коли оркестр заграв український гімн, червоноармійці почали обстрілювати центр міста снарядами з запалювальною сумішшю. Почалася жахлива пожежа. Через відсутність засобів і тривалість обстрілу гасити її було неможливо. Протягом 6 годин згоріли центральні вулиці, базар, біля 1000 будинків (в т.ч. колишня ратуша), понад 1000 магазинів і лавок, декілька аптек. Більша частина населення залишилася голою, босою і без даху над головою. Тисячі городян тікали до Яруня і Корця. Мусили також залишити місто вояки Стояновського.

Будинок Штейнделя на розі Корецької та Житомирської вулиць після пожежі 1919 р. (з меморіальної книги «Звіл»)

Ось як згадує події того часу очевидець. «При первых звуках оркестра отец поднялся на чердак, чтобы посмотреть, что на Углу происходит. Но скоро в наш дом попал зажигательный снаряд. На чердаке все загорелось. Папа сбежал вниз, чтобы предупредить нас об опасности. Я в это время лежал в постели больной дизентерией. Когда чердак начал гореть, комната наполнилась дымом. Мама схватила двухлетнего Ионушку и побежала вниз, зовя нас с собою. Старшая сестра Софа, подняла меня с постели босого, в ночной сорочке, потащила вниз, за всеми. Прибежавший папа повел за руку двух других детей. На улице все уже горело с обеих сторон. Мы бежали посреди мостовой. Мне, босому, приходилось часто перебирать ногам, так как камни были уже горячими, даже на середине улицы. Мы повернули на Гутинскую улицу и бежали по ней к квартире дяди по отцу, жившего недалеко. Рядом с нами бежали другие горожане, постепенно бросая все, что успели захватить с собой... Все, кроме самой жизни, потеряло всякую цену. У дяди вокруг нас начали хлопотать, и он, и его жена. Нас покормили, мне подобрали халатик и туфельки из вещей их старшей дочери... Но когда дядя вышел, чтобы узнать обстановку, он скоро вернулся с мрачным известием, что огонь приближается сюда... Обе семьи, захватив с собою самое необходимое, выбежали на улицу и влились в толпу беженцев. К вечеру мы очутились на самом краю города. Увидав в каком-то саду у дороги много народу, взрослые решили там заночевать. Рано утром город неожиданно снова подвергся сильному артиллерийскому обстрелу. Говорили, что это стреляют из бронепоезда на разъезде Вершница. Хотя снаряды летели через головы, не причиняя вреда людям, исход беглецов из сада сразу ускорился. Люди потянулись по дороге на Корец, в 30-ти верстный путь». На все життя запам’ятала С. М. Проховська, як, рятуючись від пожежі, Завадською вулицею, на котрій вона тоді жила, біг величезний натовп збожеволілих людей. Той, хто падав, був розтоптаний насмерть іншими.

Шкільна вулиця після пожежі 1919 р. (з меморіальної книги «Звіл»)

«Центральные улицы города представляют из себя пустыню, — писала згодом газета «Волынская заря». — Всё снесено огнем, ни одного почти уцелевшего магазина в городе не осталось».

21 серпня Звягель зайняла група січових стрільців під командуванням полковника Вольфа. Губернський комісар Сумнєвич видав наказ про призначення Телiховського виконуючим обов’язки помічника Звягельського повітового комісара з 22 серпня. Наприкінці серпня на північ від Звягеля проти січовиків діяв загін червоних партизанів на чолі з А. Петровським. Він складався з волиняків, які не співчували українсько-польськiй угоді. Треба відзначити, що поляки, будучи союзниками України, проводили подвійну політику i дозволяли собі ворожі кроки проти січовиків. Наприклад, 26 серпня вони захопили обоз одного з полків січових стрільців, який розташовувався на схід від Звягеля.

Пам’ятник Гітл Корф на міському єврейському кладовищі

23 серпня українські війська відступили, і місто знов залишилося без влади. Цим скористалися банди, що складалися з місцевих селян і червоноармійців. З боку Лубчиці і Жадківки вони без перешкод переправлялися в місто. Під час погрому, що тривав з 25 серпня до 1 вересня, 47 осіб було вбито у напівзруйнованих будинках, а 23 людини похилого віку — в єврейській богадільні. Більшість євреїв намагалася втікти на окуповану польськими військами територію. За іншими джерелами, всього за ці дні було 83 вбитих і близько 100 поранених. Більшовики хотіли арештувати і стратити рабина Корфа, але його попередив про небезпеку ксьондз Кучинський. Рабин мусив переховуватися в Яруні. Тоді більшовики, не знайшовши рабина вдома, вбили його жінку Гітл.

Як повідомив наприкінці серпня командир 2-го корпусу галицьких військ полковник Вольф, Новоград-Волинський був захоплений поляками, які залишили Шепетiвку. Через декілька днів стало відомо, що «подальший наступ поляків припинився, і вони залишили Звягель, який зайняло українське військо».

З 17 вересня 1919 року велися вперті бої за володіння Новоградом-Волинським, які йшли зі змінним успіхом. Місто декілька разів переходило з рук у руки, поки нарешті після жорстких вуличних боїв корпус січових стрільців не був вибитий за межі міста, залишивши багато вбитих і поранених.

23 вересня у місто увійшли червоноармійці 44-ї дивізії. На єврейське свято Рош-а-Шоне (24–25 вересня), вночі, місто знову пограбоване більшовиками. Було декілька випадків згвалтування жінок. Коли ж оголосили мобілізацію до Червоної армії, то молодь повтікала до поляків.

Звягельські біженці, загальна кількість яких становила орієнтовно 13000–14000 осіб, знайшли притулок у найближчих містечках. Найбільше їх нараховувалось у Корці (4500–5000), Красноставі (1000), Берездові (близько 1000), решта мешкала в Яруні, Тучині, Ємільчині, Городниці та інших місцях. Умови життя були жахливими. Панував голод, не було ні одягу, ні взуття та й взагалі якихось засобів до існування. Тіснота в житлах призвела до поширення епідемиї сипного тифу, що вибухнула в цей час. Щодня вмирало 25–30 осіб.

3 жовтня у Рівному був організований Тимчасовий комітет для надання допомоги всім біженцям з Новограда-Волинського. На засіданні комітету делегатом від Новограда-Волинського був Остромейський. Президія комітету була обрана у такому складі: голова т. Хазанов, заступник голови т. Махан, секретар т. Шлаєн і казначей т. Беріз.