ІІІ поділ Речі Посполитої і утворення Волинської губернії

Принижена другим поділом Польща мріяла про повстання. Воно спалахнуло навесні 1794 року. Визвольне повстання очолив великий патріот Польщі, військовий інженер Тадеуш Костюшко (1746–1817).

Суворов Олександр Васильович (1729–1800)

Царський уряд знову звернувся за допомогою до військового генія Суворова, який розпочав бойові дії проти повстанців на початку вересня під містечком Кобрин. 25 жовтня була взята Варшава, 8 листопада Суворов повідомляв своєму начальнику графу і генерал-фельдмаршалу Румянцеву: «Все скінчено, найсвітліший графе. Польща обеззброєна!» За підкорення Польщі Суворову було присвоєно звання генерал-фельдмаршала, прусський король Фрідріх-Вільгельм ІІ нагородив його орденами Червоного Орла і Великого Чорного Орла.

Третій поділ Польщі, проведений Австрією, Пруссією і Росією у 1795 році, остаточно утвердив Правобережну Україну і Білорусь за Російською імперією. 1 травня 1795 року (ст. стиль — автор) указом Катерини ІІ проголошувалося створення Брацлавської, Волинської і Подільської губерній, які пізніше в царських указах від 22 травня і 3 липня називалися намісництвами. Впродовж певного часу назви «губернія» і «намісництво» вживалися царськими сановниками в однаковому значенні, хоча поняття «намісництво» включає у себе, як правило, декілька губерній.

Тим же указом від 1 травня визначався склад кожної губернії (намісництва), повітові міста і губернські центри; на розбудову адміністративних установ кожній губернії із державної казни виділялося по 14 686 крб. Центром Брацлавської губернії мала бути Вінниця, Заславської (Волинської) — Заславль (Ізяслав — автор), Подільської — Кам’янець-Подільський. Впродовж наступних років території губерній (намісництв) неодноразово перекроювалися.

Тутолмін Тимофій Іванович (1739–1809)

5 липня 1795 року (ст.стиль — автор) Катериною ІІ було підписано указ за номером 17352 «Об учреждении Волынского и Подольского наместничеств (губерний)», у якому йшлося «Всемилостивейше повелеваем Нашему г. Генерал-Порутчику, правлящему должность Генерал-Губернатора Минского, Волынского, Брацлавского и Подольского Тутолмину, исполнить по учреждениям Нашим от 7 ноября 1775 года, в наместничествах Волынском и Подольском, составя первое из 13 уездов: Новоград-Волынского, Лабунского, Дембровецкого, Острогского, Ровенского, Заславского, Овручского, Радомысльского, Житомирского, Чудновского, Луцкого, Володимирского и Ковельского, и второе из 12 уездов: Ушицкого, Зинковского, Летичевского, Староконстантиновского, Базилийского, Ямпольского, Кременецкого и Дубенского. Впрочем, назначение границ сих наместничеств с прикосновенными ему, представляем на соглашение Наших господ Генерал-Губернаторов и правящих ту должность, о чем, так как и о числе душ, из коего сии Губернии и в них округи составлены будут, подать в сенат Наш ведомости и карты». (Збережено оригінальний стиль викладу документа — автор). Як видно, за царським указом Заславське намісництво перейменовувалося на Волинське.

У той же день черговим указом за номером 17353 Катерина ІІ затвердила штати Волинського і Подільського намісництв, у наступному указі за номером 17354 того ж дня, надісланому генерал-губернатору Мінському, Волинському, Брацлавському і Подільському Т. І. Тутолміну під назвою «О разных распоряжениях касательно устройства Волынской и Подольской губерний» вказувалося: «1. Губернскими городами быть: в Волынской губернии Новоград-Волынскому, который устроить при местечке Звягель, приобрести оное покупкою с достаточным пространством выгонной земли и сочинив Новосоздаваемой Губернии план, представить на утверждение Наше; в Подольской — Каменец-Подольску. Города же в Волынской губернии: Житомир, Овруч, Луцк, Володимирж (Володимир-Волинський — автор), а так же казенное местечко Ковель, а в Подольской города: Летичев и Кременец и казенные старостинские местечки: Проскуров, Ушицу и Вербовец учредить уездными городами, обращая на них все те же правила и преимущества, каковые присвоены городам Минской и Брацлавской губерний, по силе рескриптов Вам данных от 3 и 22 прошедшего мая сего года.

Поскольку же в Новограде-Волынском не имеется еще приличных зданий для помещения губернских присутственных мест, то доколе домы тамо не будут построены, учредить на первый случай пребывание оных в Житомире, где и ныне находится Губернское Волынского наместничества начальство».

Адміністративний поділ Волинської губернії

Однією із причин призначення царицею Новограда-Волинського (Звягеля) губернським містом було його вигідне географічне розташування, адже місто знаходилося майже в центрі нової губернії у її тогочасних межах, на перехресті шляхів із сходу на захід та із півдня на північ. Землі повіту простягалися вздовж річки Случ із півдня, де на чорноземних ґрунтах займалися землеробством, в напрямку півночі, багатої лісом, зокрема хвойними деревами; річка Случ у районі Новограда-Волинського служила місцем дешевого і надійного транспортування сільськогосподарської продукції та деревини. Вздовж річки також розміщувалися великі поклади болотної залізної руди, піску і різних глин, що могли стати основою нового промислового виробництва у краї. Через Новоград-Волинський на захід пролягала дорога, яка скорочувала шлях із Петербурга і Лівобережної України до Львова та вела через багаті й неосвоєні території.

У південній і південно-західній частинах повіту були маєтки найбагатших магнатів Волині, частину коштів яких самодержавство планувало залучити на певних умовах до освоєння краю. Катериною ІІ планувалося з цією метою використати можливості іноземних переселенців, майстрових людей і селян, насамперед із Німеччини, Голландії, Франції, Чехії, як це було при колонізації Поволжя, Криму та південно-східної частини України.

Місто було досить добре і компактно розташовано на лівому березі річки, на якому збереглися рештки фортечних мурів, після відновлення яких Новоград-Волинський перетворювався на місто-фортецю. У місті та в довколишніх селах мешкало чимало православних українців і відносно невелика кількість польської шляхти, що передбачало незначний з її боку опір проведенню у недалекому майбутньому русифікаторської політики. Цьому сприяли й історичні традиції, коли 150 років тому місто було взято козаками під час визвольної війни за допомогою місцевих жителів, налаштованих проти шляхти.

Проте юридично землі міста на той час входили до приватної власності, що перешкоджало становленню його губернським центром. Тому «…наконец, по Высочайшему Ея Императорскаго Величества, Государыни Императрицы Екатерины 2-й повелению, данному в 16 день мая 1796 г., на имя его превосходительства генерал-аншефа, сенатора Минскаго, Волынскаго, Брацлавскаго и Подольскаго генерал-губернатора Тимофея Тутолмина, Звягель, по купчей крепости, совершенной 13 октября 1796 г. Волынскаго наместничества в Палате гражданского суда приобретён от графини Потоцкой за 333 579 руб. в казну «для устроения в нём (Звягле), по Высочайшей воле Его Императорского Величества, губернского города НовоградВолынска» (слова купчей крепости). Купчую эту совершали определённые по Высочайшему повелению к имению графини М. Потоцкой опекуны: генерал-майор, правитель Волынского наместничества Василий Шереметьев и князь Йосиф Любомирский, а со стороны казны покупщиком был генерал-губернатор Тутолмин. Звягель продан со всеми землями, к нему принадлежащими, не менее 6 300 десятин, с господским домом, с господскими и крестьянскими строениями, садами, прудами, винокурнями, пивоварнями, корчмами, мельницами, пчелными пасеками, с живущими в Звягле оседлыми и неоседлыми поселянами обоего пола, с детьми их, братьями, племянниками и с новорождёнными после ревизии, с беглыми и пожилыми и заработанными за них деньгами, их крестьянскими строениями, скотом, птицами и прочим имуществом.

По совершении этой купчей генерал-губернатор Тутолмин при предложении, от 9 ноября 1796 г., прислал в Новоградволынский уездный суд копию с этой купчей крепости с тем, чтобы суд прибил у себя на дверях объявление для сведения о том, что Звягель куплен в казну, для устроения в нём губернского города, — донёс вернему земскому суду и правительственному сенату, для припечатания в публичных ведомостях».

Така порівняно висока на той час вартість зумовлювалася декількома причинами. По-перше, Звягель — Новоград-Волинський, порівняно із Дубном, не належав до основних родових міст сім’ї Любомирських, яким не можна було б не пожертвувати. По-друге, Звягель лежав на перехресті декількох важливих торгових і поштових шляхів зі сходу на захід та з півдня на північ, що робило його більш зручним місцем для зв’язку Петербурга і Москви з Молдавією чи важливими територіями Австро-Угорщини, (наприклад, Галичиною) оскільки значно скорочувало відстань. По-третє, місто Звягель являв собою природну фортецю, що була перешкодою для ворогів. По-четверте, призначення міста на Случі губернським центром давало можливість провести усі необхідні роботи для активного освоєння природних багатств краю. По-п’яте, Звягель, з огляду на те, що до складу Волині входили тоді землі Радомисльського і Бердичівського повітів, лежав майже в центрі Волині і був ідеальним місцем для здійснення адміністративного управління.

6 серпня 1796 року (ст. стиль — автор) генерал-губернатор Т. І. Тутолмін урочисто відкрив у Житомирі Волинське намісництво «по образу в высочайших о управлении губерний учреждениях начертанному». А 22 вересня в Житомирі було відкрито присутственні місця (приміщення для роботи виконавчих органів влади — автор).

До 6 лютого 1797 року фельдмаршал О. В. Суворов залишався найстаршим військовим начальником у Царстві Польському і на території Правобережної України, головнокомандуючим Українською армією Росії. За його розпорядженнями були визначені губернські та повітові міста і містечка з метою розміщення у них військових гарнізонів російської армії. До переліку таких міст потрапив і Новоград-Волинський.

12 грудня 1796 року (ст. стиль — автор) російський імператор Павло І видав указ «О новом разделении государства на губернии», згідно з яким ліквідовувалася така адміністративна одиниця як намісництво, а всюди вживалося слово «губернія». У тому числі на Правобережній Україні — Волинська, Київська і Подільська.

22 січня 1796 року (ст. стиль — автор) Новоград-Волинський отримав свій герб, розроблений спеціальною Державною комісією в Петербурзі з питань генеалогії і геральдики; цей герб було схвалено російським сенатом із подальшим затвердженням царським указом за номером 17435. У відповідному документі, яким є подання сенату російській імператриці, сказано таке: «Во исполнение именных Вашего имперского Величества 1795 года мая 3, 22 и июля 5 числа Указов Минская, Волынская, Брацлавская и Подольская губернии учреждаются по образу Высочайших учреждений наместничествами и пожалованные от Вашего Императорского Величества городам грамоты должны иметь гербы, которые утверждаются Императорским Величеством. Поскольку оные утвержденных гербов не имеют, а Сенат поручил исполнение сей Геральдии, собрав гербы старые, а не имеющим оных, сочинив новые и представил их с описанием Сенату, а именно: Новограду-Волынскому, Лабуню, Заславлю, Острогу, Ровно, Домбровице, Овручу, Радомыслю, Житомиру, Чуднову.

При сочинении же оных по примеру прежде конфирмированных гербов городам прочих наместничеств сохранено и то еще правило, что во всяком гербе уездного города в верхней части щита изображены гербы губернских городов их».

Герб Новограда-Волинського з 1796 року

Опис герба для міста Новограда-Волинського передбачав наявність основи у вигляді прямокутного французького щита з полем золотого кольору, що уособлював сонце. У верхній частині щита зображувався двоголовий російський степовий орел під імператорською короною як символ «присоединения и подданства сего края Российской империи»; на грудях орла зображувався старий герб Волині, що існував ще за часів Галицько-Волинського князівства: золотий щит із чотирикінцевим червоним хрестом, що уособлював мужність, хоробрість, незламність у боротьбі з ворогом та належність до християнської віри.

Цей герб губернського міста за правилами тогочасної геральдики Російської імперії був невід’ємною складовою усіх міських гербів на території Волинської губернії, займаючи у них верхню частину; нижня частина гербів несла відповідну символіку того чи іншого міста.

Герб міста діяв до кінця 1856 року і зображувався частково на печатках офіційних установ Новоград-Волинського повіту та Волинської губернії до встановлення радянської влади.

Із включенням Правобережної України до складу Російської імперії царський уряд взяв курс на обмеження ролі католицької церкви на всій приєднаній території і розпочав ліквідацію уніатської церкви, вбачаючи у ній одну із головних перешкод для забезпечення у регіоні російського впливу і зміцнення православ’я. З цією метою за царським указом від 13 квітня 1793 року тут було засновано православне архієпископство під назвою «Мінське, Ізяславське і Брацлавське». Приєднання уніатів і переведення уніатських храмів під омофор РПЦ здійснювалося за допомогою поліцейських чиновників і військових загонів. Велику роль у наверненні уніатів у православ’я відіграв відомий на Волині владика Віктор Садковський, визволений російськими військами з польської в’язниці. Він очолив новостворену Пінську єпархію Руської православної церкви.

На кінець 1796 року в межах Заславського регіону, куди входила і Звягельщина (без врахування Дубенщини і Кременеччини), в уніатів було відібрано 815 церков і 32 приписних, приєднано до православ’я 145 762 парафіян, 767 священиків і 9 протоієреїв. Політика полонізації краю, яку проводила попередня польська влада, змінилася політикою відвертої русифікації з боку нової влади. На культуру, мову, традиції і звичаї корінного українського населення увага не зверталася.

Схема Новограда-Волинського 1798 року

Губернські заклади і установи продовжувалися залишатись у Житомирі до початку ХІХ ст. У державі не знайшлося грошей, аби вчасно побудувати у місті Новограді-Волинському приміщення, необхідні для їх нормального функціонування. Виходячи із ситуації, що склалася, російський імператор Олександр І змушений був видати 27 червня (3 липня) 1804 року іменний указ, згідно з яким офіційним центром Волинської губернії стало місто Житомир. Новоград-Волинський затверджено її повітовим містом.

Існували інші причини, які, на думку автора, опустили Новоград-Волинський до рівня повітового міста. По-перше, Житомир був традиційним центром адміністративного управління ще за часів Речі Посполитої, тут збереглися економічні умови для здійснення функцій адміністративного управління. Звісно, що ці функції обумовлювалися не лише наявністю певної кількості адміністративних приміщень. По-друге, в Житомирі або поблизу нього залишався значний контингент управлінців періоду Речі Посполитої, які не бажали змінювати звичний уклад життя і їхати в глухе заштатне містечко, яким був на ті часи Новоград-Волинський. (Так, в одному з указів російської імператриці в кінці її життя, де йшлося про впорядкування і уточнення поштових доріг та станцій, Звягель іменувався лише містечком, у той час як Корець та Полонне були названі містами — автор). По-третє, в районі Житомира купчилася велика польська шляхта, зокрема родина графів Іллінських, які мали на той час великий вплив на життя краю, вважали Житомир своєю вотчиною і володіли в ньому значною кількістю нерухомого майна, яку граф використовував для здачі в оренду губернській адміністрації. Звісно, що й дорога від Романова, де стояв графський замок, до Житомира була коротшою і кращою, аніж від Новограда-Волинського. По-четверте, згодом на початку ХІХ ст. граф Іллінський подарував казні для здійснення адміністративного управління краєм деякі будинки, що мало неабияку вагу в питанні, чому Житомир залишився губернським центром.

У 1838 р. в російських урядових колах розглядалося питання про доцільність переносу губернського центру з Житомира в інший населений пункт, оскільки Житомир займав невигідне географічне положення, знаходячись майже на самому східному кордоні губернії. Як кандидатури на новий губернський центр висувалися Луцьк, Дубно і Новоград-Волинський. У характеристиці останнього відзначається, що в місті немає зручних приміщень не тільки для губернських, але навіть для повітових «присутственных» місць. Із 522 будинків лише 5 були кам’яними (у їхньому числі: повітове казначейство, будинок «причту» і «присутственні» місця). У місті було 17 вулиць, з яких лише одна була вимощена камінням (Корецька), і дві площі. Його розміри складали 284 десятини 1656 квадратних сажнів, населення — 6 127 осіб. В описі Новограда-Волинського відзначені цікаві подробиці: «При въезде в город по крутой каменистой дороге от самой речки имеется небольшая неправильная площадь, от коей во всю длину проведена одна прямая улица на пространстве полуверсты, вымощенная камнем. Прочие же, поперечные улицы, коих не более четырёх, узкие, весною и осенью грязные и неудобно-проходимые. Домы деревянные, большая часть их принадлежит евреям, построены весьма тесно и некрасиво, большей частью крыты соломой; по неимении в городе колодцев жители довольствуются водою из реки с большим затруднением по причине крутого каменистого съезда к оной и отдалённости жилищ. Вода в реке в зимнее время довольно чиста и годна для употребления в пищу и питье, но в прочее время при стоке в оную нечистот из города вовсе неудобна для употребления. Город не имеет хорошего вида и как бы среди лесов и болот находится».