ІІ поділ Речі Посполитої і реформування адміністративно-територіального устрою на Правобережжі

Прихильники єдиної польської держави на своєму конгресі у 1791 році прийняли нову польську Конституцію. Проти прийнятої Конституції активно виступила частина орієнтованої на Росію польської шляхти, яка організувала на початку 1792 року так звану Тарговицьку конференцію і закликала на територію Польщі російські війська. За наказом російської цариці 6 травня 1792 року (ст. стиль — автор) царським послом у Польщі була вручена нота, у якій різко засуджувалися прийнята 1791 року Конституція, проведені реформи і діяльність польського сейму. Із російських військ, що перебували на території України і Молдавії, була створена 64-тисячна Українська армія у складі чотирьох корпусів під командуванням генерал-аншефа від інфантерії Михайла Васильовича Каховського (1734–1800) для походу на Польщу.

Виконуючи волю російської імператриці, царські війська у ніч із 7 на 8 травня 1792 року (ст. стиль — автор) вступили на Правобережжя України та Білорусі і розпочали роззброєння нечисленних польських гарнізонів, деякі з яких намагалися чинити безуспішний опір. З метою уникнення кровопролиття 23 липня польський король Станіслав Август Понятовський віддав своїй армії письмовий наказ припинити усюди збройний супротив російським військам.

8 грудня 1792 року (ст. стиль — автор) Катерина ІІ підписала іменний указ «О распоряжениях в польских областях, занятых российскими войсками». За цим указом на генерал-аншефа Михайла Микитовича Кречєтнікова (1729–1793), головнокомандувача російськими військами на Правобережжі, було покладено виконання першочергових військових і політичних завдань щодо освоєння нових територій. Було розпочато межування державних, поміщицьких і церковних земель; відчужувалася земельна власність католицького й уніатського єпископатів, у власність держави передавалися єзуїтські маєтки, духовенство переводилося на посадовий оклад. Цим самим на нових територіях царизм основний удар спрямовував проти польської церкви, небезпідставно вважаючи її духовним осередком майбутніх рухів за відновлення Речі Посполитої.

Одразу ж, в 1792 році на Волинь була послана велика група офіцерів Генерального штабу російської армії, яка провела детальні картографічні зйомки краю, зібрала, описала і узагальнила відомості про кількість населення, його віросповідання, рід занять, а також природні багатства.

У згаданому царському указі вперше було визначено адміністративний поділ новоприєднаних земель. Так, на більшій частині територій Литви і Білорусі створювалося Мінське намісництво, на більшій частині Волині — Ізяславське, на частині Поділля — Брацлавське. Керівниками намісництв призначалися військові генерали: Мінського — генерал-майор Неплюєв, Ізяславського — генерал-майор Шерємєтьєв, Брацлавського — генерал-майор Берхман. Їм на допомогу призначалися цивільні чиновники: в Мінське — колезький радник Михайлов, в Ізяславське — колезький радник Веньямінов, в Брацлавське — надвірний радник Грохольський.

За новою угодою від 17 березня 1793 року (ст. стиль — автор) між Пруссією та Росією було проведено другий розділ Польщі, за якою до прусської корони відійшли за адміністративним поділом області Торунь і Гданськ, до російської — території Брацлавського, Ізяславського, Мінського і Подільського намісництв — Житомирський, Заславський, Звягельський, Овруцький, Острозький, Рівненський, Старокостянтинівський регіони та східні частини Дубенського, Кременецького і Луцького регіонів. Західний кордон Російської імперії був тимчасово встановлений на території Волині вздовж лінії Дубровиця — Рівне — м. Катербург Дубенського повіту.

Кречєтніков Михайло Микитович (1729–1793)

27 березня 1793 року (ст. стиль — автор) вийшов царський маніфест про включення території Правобережної України до складу Росії; маніфест було проголошено М. М. Кречєтніковим 7 квітня у штабі російської армії, що перебував на той час у містечку Полонному, яке пізніше відійшло до Звягельського повіту. (М. М. Кречєтніков у чині бригадира російської армії разом із О. В. Суворовим ще в 1768–1770 роках брав участь у боях проти польських конфедератів і був добре обізнаним із театром дій — автор) 8 квітня в резиденції генерал-губернатора, що знаходилася того часу в містечку Лабунь (недалеко від Полонного) відбулося схвалення маніфесту місцевою шляхтою і духовенством, які присягнули Катерині ІІ на вірність. Царський маніфест зачитувався у церквах, де до присяги приводилися війська. Великі земельні магнати, малопомісна і дрібна шляхта, священики, міщани і єврейське населення краю подавали особисті присяжні листи, де засвідчували свою лояльність російській цариці. Селяни присяги не складали, за них це робили їх власники. Вільні громадяни, які не бажали складати присягу на вірність, отримували дозвіл на виїзд за межі імперії. Пізніше цей маніфест був схвалений польським сеймом, що зібрався у місті Гродно (Білорусь) під пильною охороною і наглядом з боку російських військ.

Для ознаменування включення території Правобережної України до складу Російської імперії Катерина ІІ наказала вибити пам’ятну медаль. На лицьовому боці медалі було зображено профіль російської самодержиці, на зворотному — мапа приєднаних земель із написом «Отторженная возвратихъ». Правобережній Україні була надана офіційна назва Південно-Західна Росія або Південно-Західний край.

9 травня 1793 року (ст. стиль — автор) М. М. Кречєтніков раптово помер у містечку Меджибож; на його місце царським указом було призначено генерал-поручика Тимофія Івановича Тутолміна (1739–1809), з іменем якого пов’язані найголовніші адміністративні зміни на Правобережній Україні у цей складний час.