Слов’яни (І тис. н.е.)

На рубежі нової ери територія краю входила в ареал формування слов’ян. Населення середнього Подніпров’я і Прип’ятьського Полісся зазнало певних змін. У І ст. н. е. у східному напрямку з півдня просувалися готи, трохи пізніше — гуни. Сармати, просуваючись на захід, захопили райони Лісостепу. Відбулася міграція зарубинецького населення (нащадків скіфської та милоградської культур), що проживало тут ще з ІІІ ст. до н. е.

У лісостеповій зоні та Причорномор’ї розповсюджується черняхівська культура, яка виникла на основі синтезу низки варварських культур населення Південно-Східної Європи і відрізнялася від них усіх. Племена черняхівців просувалися до середньої течії Дніпра.

У 1961 році московським археологом І. П. Русановою в Новоград-Волинському районі були виявлені поселення черняхівців у селах Велика Горбаша та Кикова. Поселення не досліджувалися.

Предмети черняхівської культури

У племен черняхівської культури був порівняно високий на той час рівень життя. Це підтверджується наявністю добре розвинутих ремесел, торгових зв’язків, плужного землеробства (двопілля) та виготовлення посуду на гончарному колі. Сіяли: пшеницю різних видів, ячмінь, просо, жито, бобові — горох, чечевицю, із технічних культур — коноплі. Провідна галузь виробництва — залізоробне ремесло. Із знарядь праці відомі наральники, серпи, коси, ножі, шила, кістяні проколки тощо.

Черняхівська культура припинила своє існування у зв’язку з Великим переселенням народів, у 375 р. орди гунів розграбували і спалили майже всі поселення черняхівців.

Як відомо з історії, перша половина І тис. нової ери була часом існування на території України Антської держави, населення якої анти — вважається слов’янським. У V ст. н. е. антський народ проживав в умовах військової демократії. Анти були добрими воїнами, досконало володіли військовим ремеслом. Вправні і витривалі, мужні і сильні, вони влаштовували засідки і зненацька нападали на ворогів. Вони вели тривалу боротьбу з готами, гунами, аварами, вторгалися у Візантійську імперію.

З початку VІІ ст. «анти» як загальна назва слов’янських племен зникає, і використовується етнонім «слов’яни». У V–VII ст. слов’яни вперше вийшли на історичну арену як окремий народ. У слов’ян на цьому етапі розвитку існував ще родоплемінний лад, де панувало народовладдя. Апарату примусу не було. Сусідсько-родова община була головним осередком великих патріархальних сімей. Кожна з громад забезпечувала своїх усім необхідним для життя. Прогрес у галузі ремісничого виробництва, металургії та металообробки сприяв утворенню міжплемінних центрів, перших військово-політичних об’єднань.

Давньоруський літопис «Повість минулих літ» зберіг назви найбільших східнослов’янських політичних об’єднань та надав, у загальних рисах, уявлення про їх розташування: словени — на берегах озера Ільмень, кривичі — у верхів’ях Дніпра, Волги, Західної Двіни, полочани — на р. Полоть, радимичі — на р. Сож, р. Березина, дреговичі — на р. Прип’ять, поляни у середньому Подніпров’ї, древляни — вздовж течії правих приток Прип’яті, дуліби — у басейні Західного Бугу.

Гамченко Сергій Спиридонович (у центрі), (1859–1934)

Сучасна назва археологічної культури слов’ян — «культура типу Прага — Корчак». Вона поширена у Центральній і Східній Європі: від Середнього Дніпра на сході до Ельби на заході, від Середньої Вісли і басейну Прип’яті на півночі — до Дунаю на півдні, де, згідно з письмовими джерелами, у VI ст. н. е. жили слов’яни.

У ІІ половині І тис. н. е. (VI–VIІ ст. н.е.) територію Житомирщини населяли племена культури Корчак. Перші археологічні пам’ятки цієї культури виявлені та досліджені житомирським археологом С. С. Гамченком у 20-х роках ХХ ст. біля с. Корчак Житомирського району. Поблизу могильника відкрито одночасне з ним поселення, звідси і назва культури. С. С. Гамченко зафіксував на розкопках могильника у Корчаку місцеві ліпні горщики та гончарні миски черняхівської культури. Це означає, що на якомусь часовому етапі ці старожитності співіснували. Отже, культуру Корчак генетично виводять із черняхівської та зарубинецької культур кінця ІІІ ст. до н. е. — І ст. н. е. і пов’язують із східнослов’янським племенем древлян.

Житла культури Корчак розміщалися рядами вздовж схилу або гніздами. Групи жител з господарськими спорудами складали єдиний житлово-господарський комплекс. Житла — квадратні напівземлянки, заглиблені на 1 м у материк із стовповою або зрубною конструкцією, з пічками-кам’янками. Підсіка і переліг складали основу землеробства. Сіяли горох, просо, пшеницю, жито, ячмінь.

Кераміка празько-корчакської (1–3) і пеньківської (4–6) культур

У Новоград-Волинському районі відомі поселення культури Корчак на березі р. Смолки у с. Кануни, на березі р. Случ в с. Киянка, досліджені І. П. Русановою в 1961 р. На р. Тні, при впадінні у неї р. Теньки біля с. Несолонь — виявлено у 1975 р. І. С. Винокуром. На р. Смолка на західній околиці с. Сусли обстежив та дослідив І. І. Ярмошик у 1986 р. Поселення тягнеться вздовж річки приблизно на 1000 метрів, шириною 50 метрів. Поселення не розкопувалися.

Якщо у V–VІІ ст. шляхи розселення слов’ян були спрямовані на південь і захід, то у наступні століття вони заселяли лісову частину Європи і просувалися далеко на схід. На широкій території сформувалися загальні риси слов’янської культури та виникли нові регіональні групи. На правобережжі Дніпра на основі празько-корчакської культури, яку датують VІІІ — Х ст. н.е., виникла культура Лука-Райковецька. Перші пам’ятки цієї культури відкриті на Житомирщині, у Бердичівському районі (поселення Лука-Райковецька).

Люди селилися на берегових терасах, схилах балок, поблизу родючих ґрунтів. Поселення включали від 30 до 100 жител з окремими «садибами» з господарчими та виробничими будівлями. У розташуванні будівель простежується вуличне планування, що свідчить про новий тип суспільної організації — територіальну общину.

Городища були укріплені земляними валами, ровами, заповненими водою. За соціальним призначенням деякі з них були городищами-сховищами, інші були заселені постійно. Вони нерідко були ремісничими та адміністративними центрами, місцями збору воєнної дружини, резиденціями племінної знаті.

Небіжчиків ховали у курганах та ґрунтових могильниках переважно обрядом трупоспалення. Поховальний обряд небагатий — прикраси та посуд. Обряд спалення небіжчиків існував до християнства.