Злото-блакитний струмочок Лесиного дитинства

14 серпня 1866 року Петро Антонович Косач відряджений для виконання обов’язків голови Новоград-Волинського (Звягельського) з’їзду мирових посередників і 3 жовтня того ж року його затверджено на цій посаді (служив у відомстві з селянських справ). Навчаючись у Санкт-Петербурзькому університеті (звідки виключили за участь «в студенческих беспорядках»), потім у Київському, він був вражений старовинним містом Звягелем, яке таки «ошелешило» його. «Глухий, забутий владою і Богом закутень. Власне, чи місто, чи село? Зусібіч ліси, болота. Дорога занедбана. Найчастіше їздили нею археологи та поліцейські чини: перші цікавилися якимись там знахідками, другі — «умосостоянием тутешніх людей».

Служачи головою з’їзду мирових посередників «по крестьянским делам», П. А. Косач був дуже добрим знавцем своєї справи, і симпатії його завжди були на боці селян, він захищав їхні інтереси і права. Селяни ж поважали його як бездоганно чесну і справедливу людину.

Косач Петро Антонович (1841–1909)

У своїх спогадах Ольга Косач-Кривинюк — дочка Петра Антоновича — згадує: «Батько був у «крестьянских делах» дуже хорошим знавцем, а що симпатії його були завжди на боці селян, то його рішення селянських справ бували здебільшого на користь селян, а не противної сторони, і селяни часто радилися з батьком про тії свої справи вже не як з офіційною особою, а як з людиною значною та прихильною до них. За ту прихильність до селян не любило батька не лише начальство, а й сусіди-поміщики. Вони сердилися на батька за «псування» селян, але пам’ятаю багато випадків, як вони запрошували батька за арбітра на третейські суди між собою, бо всі знали батька яко бездоганно чесну й справедливу людину». Про діяльність Петра Антоновича Косача в Новограді-Волинському красномовно розповідають матеріали, які зберігаються в державному архіві Житомирської області і характеризують його як захисника інтересів селян в їх позовах на поміщиків. Так, наприклад, селяни Ржатківки, М’яколовичів, Гурок і Курман Волинської губернії судилися з нащадками великого землевласника генерала Степана Уварова, і ця тяганина тривала багато років. Судові справи, як правило, вигравали землевласники, бо їхні інтереси захищав існуючий лад. Та разом з тим, архівні документи свідчать, що Петро Антонович, уважно розслідуючи конфліктні справи, чуйно ставився до скарг селян, у міру своїх прав і можливостей захищав їхні інтереси. Так, поміщиця Маргарита Козаревичева з родини Уварових почала судову справу у червні 1865 року за землю з селянами Сербо-Слобідки. У серпні 1866 року мировий з’їзд Новоград-Волинського повіту, розглянувши справу, вирішив знизити викупну суму, яку платили селяни за землю поміщиці на 20 відсотків. М. Козаревичева поскаржилася на мировий з’їзд у губернське відомство в селянських справах і просила скасувати викупний акт. Але голова мирового з’їзду П. А. Косач відстояв своє рішення, дав пояснення з приводу скарги поміщиці й добився затвердження постанови мирового з’їзду. Яскравим штрихом до характеристики П. А. Косача може служити справа громадян сіл Гурки і Курмани з поміщиком Б. Уваровим за земельний викуп. Два роки тяглася ця справа, два роки молодий суддя робив усе, щоб відстояти інтереси селян. Він вирішив справу на їх користь, та численні скарги поміщиці у вищі інстанції на Косача та «возбужденных, заинтересованных крестьян» зробили свою справу. Подібні рішення з’їзду мирових посередників були непоодинокі.

Драгоманова-Косач Ольга Петрівна, (1849–1930). Фото 1866 року

Служачи у Новограді-Волинському, Петро Косач 28 липня 1868 року одружився з Ольгою Драгомановою, яку привіз у готову домівку, найняту у панів Уварових.

«Жили ми там вперше всього на вулиці Корецькій, се була готова домівка Петра Антоновича, що він найняв ще сам, як оселився у Звяглі. Будинок був новий, просторий… у цій першій оселі нашій на Корецькій улиці уродився якраз через рік, у липні 1869 року дорогий, незабутній син наш Михайло».

«Потім, 1870 року, восени, перейшли ми в друге помешкання: найняли невеличкий домочок у міщанина Окружка. Може бути, се була Звіринська вулиця, про двір Окружкових говорилося просто — «коло Случі». Бо справді та малесенька уличка була коло самої Случі. Там були гарні скелі над водою і хороше місце для купання. От у сьому домочку старого добродія Окружка вродилася 13 лютого (за старим стилем) 1871 року дочка наша Лариса, відома під іменем Лесі Українки. Навряд щоб досі вцілів той домочок, де ми жили, й де народилася Леся, а проте, може, будиночок і досі існує. Околиця — поетична!».

Будинок Окружка, в якому в 1870–71 роках мешкала родина Косачів. Сучасне фото

У цій милій хатині міщанина Окружка пройшли перші роки її дитинства. З дитинства маленька Леся була обдарованою дівчинкою. У чотирирічному віці навчилася читати. Вишивала, співала народні пісні із служницею Мотрею Дяченко з Миропілля. Росла кмітливою дівчинкою, любила поратися по господарству, доглядала маленьку сестричку Олю, гарно танцювала, любила плавати, стрибати, бігати наввипередки, лазити по деревах, тобто любила всі рухливі ігри.

Дитячий рублик (іграшка Лесиного дитинства). Фото 2006 року

«В Окружків жили ми два роки, а потім перейшли жити в 1873-му, восени, на вулицю Завадських, найнявши цілу садибу в пані Завадської, польки.

Це була найкраща з трьох наших домівок звягельських, де ми, Косачі, проживали: мали бо ми в Завадських дуже великий, хоч і одноповерховий, будинок, а до того — розкішний садок, теж дуже великий. Давня правдива панська оселя. Садок був до деякої міри запущений, але через те ще кращий, так вільно росло в ньому садове і всяке інше дерево: липи, тополі тощо. І сила кущів — бузків розмаїтих, жасминів і всяких довголітніх квіток. Нашим дітям було так добре в тій чудовій оселі! Власне, ради дітей ми й найняли ту домівку в Завадських, бо в Окружка нам, при побільшенні нашої сім’ї, стало тіснувато, та й сада при його домочку не було.

Будинок Завадських, в якому жили Косачі. Фото 90-х років ХХ ст.

В домі Завадських у 1877 року 26 травня вродилася друга наша дочка, Ольга. З усього часу, прожитого в Звяглю, пробули ми в Завадських найдовше», — згадує Ольга Драгоманова-Косач (літературний псевдонім — Олена Пчілка).

Відтворений на місці будинку Завадських музей родини Косачів. Фото 2011 року

Одинадцять щасливих років прожила сім’я Косачів у старовинному Звягелі і зробила своїм перебуванням на Волині вагомий внесок у розвиток та утвердження української національної культури. Незважаючи на те, що це був «забутий владою і Богом закутень», саме Волинське Полісся було тим духовним джерелом, під впливом якого Олена Пчілка пише перші оригінальні поезії «Волинські спогади» та «Гульча», у яких розповідається про щасливі роки, прожиті на березі «Случі ігристої». Поезії сповнені палкої любові до рідного краю, до чарівної волинської природи:

Саме тут, у Новограді-Волинському, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач розпочала науково-етнографічну, літературно-педагогічну та громадську діяльність. У своїх спогадах вона пише: «Вся ця країна, а особливо той куточок Звягельщини (місцева людність звала так місто ще за часів стародавніх, в старих літописах), просто чарував мене. Властиво про Волинь мала я перед приїздом туди не дуже-то виразне уявлення. З першого ж ознайомлення із Звягельщиною виявилась для мене глибока властивість її: мова волиняків здавалася мені розкішною, чарівною. Дещо й інше з волинського живило те моє захоплення етнографа. Між іншим — вишивки. Це тут, у 1876 році, вийшла моя перша наукова робота, величезна робота «Український орнамент» за матеріалами, які зібрані на Волині за роки життя. Удалось мені положити у Звяглі початок «общественной» бібліотеки з самих-но українських книжок. Невеличка була вона, та тішила тим, що виключно була українська».

Зразки поліської вишивки із альбому Олени Пчілки «Українські взори»

На Звягельщині Ольга Петрівна знаходить добру поживу, духовне джерело для своїх етнографічно-літературних захоплень. До дивної «пані председателевої», що розмовляє «мужицькою мовою», приходять лірники, жінки-селянки, від яких вона записує пісні, обряди, перекази, дотепи. У збірці «Думки-мережанки» є цілий розділ «З народних уст переказів баби Коржинської», яку вона називає «ходячий великий збірник» усяких народних переказів. Дбає про дитяче читання, видає на свої кошти книжку «Українським дітям» — переклади улюблених російських і польських письменників для українських малих читачів. Робить переклади М. Гоголя. У 1900 році в журналі «Киевская старина» друкується наукова праця за матеріалами, знову ж таки зібраними на Звягельщині, «Вислід про колядки волинські». Це про ті плідні роки своєї діяльності Олена Пчілка згадує у «Волинських спогадах»:

У сім’ї Косачів у день народження та пам’яті Т. Шевченка збиралися прогресивні діячі культури. І ці зібрання мали великий вплив на духовний розвиток краю. Юридичні клопоти батька за долю селян, просвітницькі заходи матері щодо освіти простих людей поглиблювали роль молодого подружжя Косачів, їх авторитет у Звягелі і взагалі на Волині.

Тут, у Звягелі у Косачів народилося три видатні діячі української історії та культури: Михайло Петрович Косач — вчений, фізик, математик, метеоролог, письменник-перекладач, котрий видавався під псевдонімом Михайло Обачний; Лариса Петрівна Косач-Квітка, відома світу як Леся Українка, чиє ім’я стало національною славою і гордістю українців; Ольга Петрівна Косач-Кривинюк — лікар, письменниця-перекладач, яка друкувала переклади з польської, французької, англійської мов під ім’ям Олеся Зірка, була першим упорядником архіву та біографом своєї старшої сестри.

Головним завданням Олени Пчілки як матері, невтомної виховательки, педагога було виховання дітей у дусі поваги до української національної культури, любові до свого народу, рідної батьківщини.

«…В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки — і з впевненістю можу сказати, що мені се вдалося. Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я; може б стали… але хутчій, що ні… Власне, я «наважила» і завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалу пізнавали її якнайбільше. Життя зо мною посеред волинського люду сприяло тому».

Хатня робота Ольги Петрівни у Звягелі була педагогічно-літературною. Діти до шкіл нікуди не ходили. «Мені тоді здавалося, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові. Це був даремний страх, бо потім я побачила, що коли дітей добре вправлено в українській мові, то тоді школа цієї мови не зруйнує. До цього страху за українську мову дітей приходиться ще й те, що я, живучи ще у Звягелі, в такому простенькому місті, що скидалося на село, приїхавши з-за кордону, возила дітей з першою весною «на дачу», щоб вони не одвикали від мови», — згадує Ольга Петрівна.

Улюбленим місцем таких поїздок було село Жабориця (нині — Заріччя Баранівського району), де діти знайомилися з життям простого селянського люду, проймалися народним духом, гралися з сільськими дітьми, бачили побут селян Волині, слухали тужливі народні пісні. Природу Волині, життя селян, спогади дитинства звягельського періоду життя Леся Українка описує у віршах «Подорож до моря», «Забуті слова», драмі-феєрії «Лісова пісня». Там, у селі Жабориця, Леся Українка вперше почула про фольклорну постать Мавки. Вона прекрасно пам’ятала перебування у Жабориці, дарма, що була тоді малою. У листі до матері від 20 грудня 1911 року Леся згадує: «А то я ще й здавна тую Мавку в умі держала, ще з того часу, як ти в Жабориці мені про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами».

Любила Леся Звягель дуже, особливо ж звягельську річку Случ з її скелястими берегами, на крутосхилах якої віддзвеніло її дитинство. Тут вона народилась, тут почали формуватися риси її поетичної натури, її характер і воля, що стали вічним взірцем крицевої громадянської мужності.

Леся Косач. Фото 1878–1879 років

Взагалі звягельський період свого життя Леся Українка згадувала як щось найпрекрасніше (може, тому, що там вона була ще здорова, а почала слабувати в Луцьку). Малою Леся була, хоч і тихенька, але весела і дуже любила танцювати. Вони з Михайликом часто й охоче, майстерно танцювали «Козака». Потім же вона не раз казала, що коли чує музику до танцю, то їй дуже сумно і хочеться плакати. Може, справді, вже тоді в Звягелі Леся передчувала своє лихо, тую «тридцятилітню війну» з туберкульозом. У Звягелі ж її життя було ще не затьмарене: вона була здорова, мала хорошу природу навкруги, — а вона ж так любила її все життя! Тут мала хороше товариство і з старших, і з дітей, мала хорошу, до душі, розвагу й науку в книжках, в оповіданнях старших, у жаборицьких піснях та веснянках. Сюди приїздив її «кумир» — дядько Михайло Драгоманов.

Тут вона милувалася своїм божеством — матір’ю. Михайло з Лесею дуже сумували і журилися, розлучаючись із Звягелем та своїм звягельським товариством. І на все життя «заховали» згадку про звягельський період свого життя як найкращий.

Любила Леся Українка своє місце народження — Новоград-Волинський, називаючи його «прекрасною колискою своїх страждань». Любила вона Волинь як милий куточок рідного краю, як спогади дитинства і юності, як місце, де вперше пізнала красу природи України, життя народу і його визвольні прагнення, де припала вустами до невичерпного джерела усної поетичної творчості і чудової української мови.

Восьмирічною дівчинкою залишила Лариса Косач Новоград-Волинський. Про щасливо прожиті роки в ньому вона згадувала: «Я вже була не дуже маленька, саме дев’ятий рік ішов, як уся наша родина, і я, звісно, з нею переїхали жити в місто Луцьк з того міста, де я вродилась й прожила вісім перших років життя… виїжджаючи з рідного міста, не спадало й на думку мені, що, може, я туди повік не вернуся, що, може, ніколи більше не побачу наймиліших з моїх друзів дітей, що не вернуться більше мої найперші, наймиліші роки життя, що упливли вже вони злото-блакитним струмочком у прірву минулого і вже не припливуть ніколи назад…».