НАШ ЗЕМЛЯК ПЕТРО ЧЕЧЕТ-ВОЛИНЯК З ГУЛЬСЬКА ПРО РОСІЮ, СРСР, КОМУНІСТИЧНУ ПАРТІЮ, РОСІЯН, ЇХНІХ ПИСЬМЕННИКІВ ТА РОСІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ: ДО 115-Ї РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВІДОМОГО ЖУРНАЛІСТА, ПИСЬМЕННИКА, ВИДАВЦЯ І ПЕДАГОГА ХХ СТ.

Аналізуючи творчу спадщину і громадсько-педагогічну діяльність відомого журналіста, письменника, видавця і педагога Петра Кузьмовича Чечета-Волиняка після закінчення його земного шляху, голова Комітету із збереження літературної спадщини П. Волиняка, громадський активіст і літературознавець української діаспори на теренах Канади і США Дмитро Кислиця (один з редакторів українського тижневика «Новий шлях», – друкованого органу найвпливовішої української еміграційної громадсько-політичної організації Канади – Українського національного об’єднання (УНО), у Канаді виходить з 1930 року, – мовознавець, досліджував проблеми лінгвістики та граматики української мови, творчість українських письменників Канади – В. В.) підкреслював, що «Редактор і публіцист Петро Волиняк був ... передовою людиною в сприйманні і дотриманні кращих ідей і філософських теорій, запропонованих від наших (українських) мислителів... Многогранний талант Волиняка не обмежувався лише тим, що ми бачили в журналі «Нові дні», засновником і редактором якого він був упродовж останніх 20 років; він був діяльний на всіх основних відтинках українського життя – і в громадському секторі, і в культурному та літературному, і в церковному, і в шкільному, і в суто політичному є... Його шкільні підручники, наприклад, на голову й дві стоять вище за підручники не одного ніби патентованого автора чи ніби вченого;  .. його підручники дихають любов’ю до всього українського, до живої України» [1, с. 604, 606].

Згадаємо побіжно біографію Петра Кузьмовича Чечета-Волиняка. Він народився 28 вересня 1907 року в селі Гульськ, що був центром Рогачівської волості Новоград-Волинського повіту, в родині селянина-бідняка. (За іншими даними Петро Кузьмич народився в містечку Корець, волосному центрі Новоград-Волинського повіту). У його родині шанували книгу, малий Петро змалку був знайомий з «Кобзарем» Тараса Шевченка, з творами російських авторів Гоголя, Лєрмонтова, Пушкіна, Чехова. Тут він закінчив 1917 року церковно-приходську школу і після шестирічної (з перервою) підготовки у сільського учителя разом з братом Степаном вступили до навчання до шостого класу Звягельської (Новоград-Волинської) семирічної школи № 3, яку закінчив в 1925 році. У школі Петро редагував шкільну стінгазету, а брат Степан був головою шкільного учкому. Петро Чечет (Волиняк) навчався добре, мав завжди гарні оцінки з усіх шкільних предметів та допитливий розум.

Після завершення навчання у міській школі далі вступив до окружної дворічної землевпорядної школи в Житомирі, яку закінчив у 1927 році. Тут він став комсомольцем, а після обов’язкового трирічного періоду роботи в сільраді землеміром отримав 1930 року від райкому комсомолу і райвиконкому направлення на навчання спершу в інституті в Ташкенті, а потім перевівся в лінгвістичний інститут до Києва. На час його навчання проходить згортання українізації та початок загальної колективізації в селі, а з останньою і страшні голодні 1932 і 1933 роки, що змінили світогляд молодого комсомольця. Після другого курсу Петро поїхав на Кубань, де більшість населення були етнічними українцями, допомагати в проведенні українізації. Але її уже згортали на той час за вказівкою Москви. Влітку (через рік) Петро, повністю зневірений у чистоті помислів більшовицької партії щодо українців та українізації їхніх шкіл, повернувся додому. В 1933 році його вперше заарештувало ОДПУ, коли він був у рідному селі. За антирадянську агітацію і націоналістичні переконання йому присудили п’ять років таборів, які відбував на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу імені Сталіна. Виробничники-ударники на ньому отримували у день кілограм хліба, а ті, хто не виробляв норми, лише «штрафну» пайку, що дорівнювала 300 грамам. З 1938 року після відбуття примусової прації у виправному таборі Петро Чечет працював на різних малокваліфікованих посадах, оскільки подальше навчання для нього в сталінському СРСР було закрите.

У роки Другої світової вйни підтримав організацію українських націоналістів, зокрема мельникінців. По завершенні війни опинився в таборі для переміщених осіб (Ді-Пі) в австрійському місті Зальцбурґ, де почав видавати щоденну газету для українців-емігрантів «Нові дні». Він продовжив її видавати в Торонто, Канада, куди переїхав у 1948 році. Український письменник Вадим Сварог (псевдонім, справжня назва Балах Вадим Віталійович, 1906–2005, український педагог, філолог, журналіст, редактор часопису «Нові дні» після смерті П. К. Волиняка 29 грудня 1969 року) таким описує Петра Кузьмовича часів його закордонного життя: «Ідеологія Петра Волиняка… це, насамперед, його пристрасна, величезна, часто болюча любов до своїх земляків, до своєї української землі від Карпат до Кубані. Усі українці – його «чудові українці і чарівні українки» – були для нього братами і сестрами, дітьми однієї матері… Петро Волиняк усім своїм великим серцем прагнув того, щоб слово «Українець» звучало гордо, щоб вороги українства не мали підстав закидати нам некультурність, невихованість, політичну примітивність; щоб спільними зусиллями всієї нашої спільноти були прицвяховані до ганебного стовпа ті, хто свої власні інтереси й амбіції ставлять вище від громадських інтересів та розпалюють у нашому середовищі розбрат, міжусобиці, дріб’язкові свари... Другим основним елементом його ідеології була ненависть до всяких поневолювачів України, якої б національності вони не були. Він не був шовіністом і, зокрема, не був москвофобом. Він писав, що любить і шанує всі народи та їх культури, – якщо вони не будуть намагатись усістися на шиї українського народу та нав’язувати йому свою культуру.... Навіть у товаристві росіян він принципово говорив українською мовою.

Чи треба додавати до цього, що він був демократом найчистішої води, що він був проти всіх тоталітарних ідеологій будь-якого забарвлення і пристрасно викривав той варварський, антинародний режим, що поставив собі метою вчинити над нашим народом етноцид, знищити його національну душу. І саме тому він глибоко зневажав «грязь Москви» – «хахлів», малоросів, усяких хрунів, «дядьків отєчєства чужого», позбавлених почуття своєї національної гідності... Свій журнал «Нові дні» він зробив особливим явищем у нашій журналістиці, знайшовши своєрідну стилістичну манеру, що дуже імпонувала його читачам. Він прагнув зробити своє публіцистичне слово твердою крицею, тією іскристою зброєю, про яку мріяла Леся Українка» [2, с. ІХ–ХІV].

Таким є бачення П. Волиняка стосовно природи росіян, що видно з його статті «Гнучкість російської тактики». Він писав: «Нема нічого дивного і протиприроднього в тому‚ що кожен справжній російський патріот дбає про збереження Росії в такому стані‚ як вона є тепер‚ і навіть намагається збільшити її володіння й вагу у світі. Вимагати чогось іншого було б дивним‚ а росіянин‚ який бажав би розділу Росії‚ виглядав би таким ненормальним‚ як українець чи німець‚ який намагався б будь-що роз’єднати й ослабити Україну чи Німеччину. Прийнявши це твердження‚ ми мусимо розглядати кожного росіянина (навіть і найприхильнішого й найтерпимішого до нас і нашої ідеї відновлення української держави)‚ як свого ворога‚ коли навіть і не діючого тепер‚ то такого‚ який неминуче діятиме проти нас у майбутньому. Сама російська природа його примусить росіянина діяти проти нас‚ навіть всупереч своїм особистим поглядам і смакам.

Росіяни це прекрасно розуміють і намагаються як можна старанніше закрити цю свою природу‚ замаскувати своє незмінне російське серце новою, як казав Крилов‚ шкірою. Це робить соціалістична Росія Сталіна‚ ховаючи від широких мас читацької публіки всі протиукраїнські вислови російських вчених і письменників‚ як В. Бєлінський‚ М. Горький та інші‚… «визнаючи» за українцями всі права самостійного народу і також ховаючи всі попередні вислови своїх керівників… Та все це лише зміна шкіри‚ зміна власної маски‚ але ніяк не зміна свого ворожого до нас серця й розуму‚ чого й не маємо права ні вимагати‚ ні сподіватись‚ як не можемо вимагати чи сподіватись цвітіння садів на Різдво‚ чи морозу в червні.

…Великий російський критик‚ а разом і великий російський патріот і демократ, якого за його шалений патріотизм його сучасники прозвали «несамовитим Вісаріоном», − В. Бєлінський,  який творив… в добу закінчення російського «освоєння» України, жахнувся появи Шевченкового генія, справедливо вбачаючи в ньому початок українського воскресіння й загрозу для Росії. Він поквапно засудив його, хоч це йшло всупереч його демократичним і мистецьким поглядам, як поета, від творів якого (Шевченка) «тхне дьогтем і дубоватістю мужицького розуму». Цей вислів Бєлінського старанно ховає червона Росія, й у всіх нових виданнях його творів, особливо в Україні, ви даремно шукатимете ці слова; їх свідомо пропущено, а молоді вбивається в голову, що Бєлінський, як і всі російські демократи, був «найбільшим другом українського народу».

Бєлінський, як і всі його сучасники, робив усе можливе, щоб силою свого таланту й авторитету переконати українців, що їх пісня доспівана, і що було б найбільшим безглуздям прагнути відновити Україну не то що як державу, а навіть зберегти українців як самостійну етнічну групу в межах Російської імперії.… Він пише про український народ таке: «Що ж торкається малоросіян,… то з їх народної поезії не тільки нічого не може розвинутися, але й сама вона затрималася ще з часів Петра Великого; рушити її можна тільки тоді, коли краща, благородна частина малоросійського населення покине французьку кадриль і знову візьметься танцювати гопака і тропака, а фрак і сурдут перемінить на жупан і свитку, виголить голову, запустить оселедця, − словом, із стану цивілізації, освіти й людськості (надбанням яких Малоросія забов’язана з’єднанню з Росією) знову повернеться до колишнього варварства і неуцтва. Літературною мовою малоросіян повинна бути мова їх образованного суспільства – мова російська. Якщо в Малоросії й може появитися великий поет, то не інакше, як під умовою, що він був би російським поетом, сином Росії, що гаряче приймав би до серця її інтереси, страждав би її  стражданнями, радувався б її радощами. Плем’я може мати тільки народні пісні, але не може мати поетів, тим більше великих поетів. Великі поети являються тільки у великих націй, а що це за нація без великого і самобутнього політичного значення?» [3, с. 131–136].

У статті «Фе, соромтеся, пане Полторацький!» Петро Кузьмович викрив редактора українського журналу «Всесвіт» Олександра Полторацького, який через вісім років після смерті Сталіна і через шість років після ХХ партз’їзду, що історичий через «викриття культу особи», дозволяє собі поливати будом 500000 канадських українців, називаючи їх «націоналістичним охвістям» і зневажаючи відкриті на гроші закордонної громади пам’ятники Т. Г. Шевченку у Вінніпезі і Вашінгтоні. Водночас П. Волиняк вказує на факт вилучення поезії українського генія «Якби то ти, Богдане п’яний...» з Шевченкових творів, виданих в УРСР у Києві 1955 року у трьох томах тиражем 50000 примірників. Те ж саме бачимо в іншому трьохтомному виданні українського Кобзаря, що видане Державним видавництвом художньої літератури у Києві 1961 року до 100-ліття від дня смерті поета. Автор статті вказує на те, що «...навіть у століття з дня смерті Кобзаря московська «темна сила» цензурує «Кобзаря»: цього вірша й тут нема!.. Беру іще одне видання: Тарас Шевченко, Кобзар... Держ в-во худ. літератури. Київ, 1961. Тираж 300000 примірників. Теж видання з нагоди століття з дня поетової смерті, але «Якби то ти, Богдане п’яний…»  нема й тут. То де є така «темна сила, що накладає заборону на вірші, прозу і або малюнки Шевченка? – іронічно запитує Петрол Волиняк, цитуючи уривок із статті Олександра Полторацького, у якій той таврував російський царизм та буржуазний Захід, називаючи їх «темними силами». – На буржуазному заході чи в «найвільнішому і найпрогресивнішому СРСР», себто в Російській сучасній імперії?» [4, с. 139–140].

У статті «Зустріч з людьми з того світу» Петро Волиняк, розповідаючи про зустрічі з представниками української культури, які мешкають в Радянському Союзі, вказує на такий факт. Українці… здебільшого розмовляютиь російською мовою, але тільки обізвись до них по-українському, то вони зараз же переходять на українську. Російську мову вживають… вналідок політики окупаційного режиму. Ось найновіші вісті про практику цієї політики. Англійська преса повідомляє, що московське радіо передає заклики до народів СРСР, щоб вони були друзями між собою, … щоб усі народи вивчали «старшобратню» мову, бо вона, мовляв, є мовою міжреспубліканською, мовою, за допомогою якої «націонали-дикуни» опанують світову культуру. «Казахстанська правда» (офіціоз російського окупаційного режиму в Казахстані) ударила по казахських «націоналістах». У чому ж виявився їх націоналізм? У стараннях удосконалювати казахську мову і краще її вивчати! Розвинена національна мова і добре знання її обмежать потребу користуватися російською мовою. Окупант це зрозумів і затривожився, – коментує автор статті. – Та щоб не були порожні заклики, то на посаду Міністра внутрішніх справ «самостійного» Казахстану призначили виконуючого обов’язки голови МВД СРСР Луньова… Коли Луньов справився з Берією, то вже з казахськими націоналістами від дасть собі раду легко» [5, с. 263].

У статті «Страх перед Петлюрою» П. К. Волиняк, полемізуючи з канадськими комуністами та бандерівцями, вказує, що «сучасна українська інтелігенція, включно з еміграційною, на 99 відсотків походить саме з «хлопів», що вся вона виховалась і виросла «на науці Маркса–Енгельса–Сталіна» в єдиній «країні будованого соціялізму» і, не зважаючи на це, вся вона поклоняється світлій пам’яті Симона Петлюри і беззастережно і стовідсотково відкидає теорію і практику марксизму-ленінізму... Я ж його вивчав буквально з дитинства, … але я (і всі такі, як я) – петлюрівець не тільки з тіла й духа, а ще й з розуму, бо саме знаючи марксизм-ленінізм-сталінізм у теорії і практиці, людина спроможеться всебічно зрозуміти, що дали Україні і всьому людству Ленін і Сталін, а що дав Україні і всьому людству Симон Петлюра – борець за волю нашої нації і держави, борець проти російських комуністичних поневолювачів України і всього світу [6, с. 375–376].

У статті «Дещо про політику й культуру» її автор ставить перед українською еміграцією, її культурою, першочергове завдання, що перетворюється у загальну мету: «Наша культура й наша політика зводяться до одного: служити визвольній ідеї, підготувати ґрунт для звільнення України з-під влади Росії. Це – основне завдання еміграції, бо справжня культура, як і справжня політика, творяться не на еміграції, а всім народом на його власній матірній території [7, с. 411].

У статті «Фактичний стан в Україні та його оборонці» П. Волиняк, користуючись матеріалами радянської преси, робить блискучий аналіз радянській історії та економічному стану в радянському селі, зазначаючи, що «знову над СРСР зависла голодна петля, зменшилася кількість колгоспів», і  аби виконати свої завдання у сфері еноміки сільського господарства, більшовицька партія відчуває, що після війни «не може втримати в покорі українське (та чи й тільки українське?) село,... бо не вистачає комуністів навіть на керівні посади голів господарств, бригадирів та завідуючих фермами». Загалом на селі повинні працювати за завданнями партії 6 мільйонів чоловік на керівних посадах, які є нічим іншим як простими нахлібниками, яких мусить кормити селянин. Звідси висновок: такої «економіки» не витримає жодна нормальна країна [8, с.118–130]. Що з часом і сталося з економікою всього Радянського Союзу, яка зазнала повного краху.

У статті «З приводу атаки щоденника «Америка»» П. К. Волиняк зупиняється на історичній  постаті відомого «козака ХІХ століття» Устима Кармелюка. Він говорить, що «Кармелюк – не розбійник, а тим більше не більшовик; а керівник останнього перед революцією нашого збройного виступу за національне і соціяльне визволення. Російська царська поліція лише зареєструвала понад 20 тисяч осіб у цьому рухові, як це свідчать дослідники архівів... Нагадаю, що саме більшовики боялися Кармелюка, як вогню. Для доказу цього наведу факт, що фільм «Устим Кармелюк», вироблений Київською кінофабрикою, кілька разів перероблявся, і все-таки знятий з екрану. П’єса «Кармелюк» була заборонена до вистави ще перед 30-ми роками. Повість М. Старицького «Кармелюк» вилучена з бібліотеки. Тепер більшовики намагаються «освоїти» та запрягти й Кармелюка. В. Кучер (український радянський письменник – В. В.) недавно написав роман «Кармелюк», у якому показує Кармелюка як «борця за возз’єднання українців з «великим російським народом». Коли редактори «Америки» хочуть піти на зустріч росіянам і подарувати світлу постать борця за наше національне й соціяльне визволення, Устима Кармелюка, «старшому братові», то я того робити не збираюсь». Далі автор статті надає про себе таку коротку довідку, що він: «Петро Кузьвович Волиняк, народився 28.9. 1907 року в місті Корець на Волині, син петлюрівського діяча, вчився в Житомирі, в Ташкенті і в Києві, судимий за український буржуазний націоналізм, в’язень тюрем Києва, Дніпропетровська, Баку та Біломорсько-Балтійського каналу ім. Сталіна,.. живу на 14 Монтроз у Торонто (Канада), великий прихильник Шевченка-кріпака і Устима Кармелюка – борця проти російської окупаційної влади і польського панства…» [9, с. 378–380].

А в статті «Святий Тодось» і «Свята Феська» автор, виступаючи проти схиляння перед Москвою, розповів про анекдотичний випадок, який траписвся на початку 1930-х років у період українізації. Був тоді у Києві такий собі Український Інститут Лінгвістичної Освіти, директором якого був Іван Михайлович Сіяк, член ЦК КП(б)У, колишній командир Першої Галицької червоної дивізії і товариш Миколи Скрипника. Якось приїхала делегація з Москви, де був також подібний інститут, щоб укласти умову на змагання.  Сіяк звернувася до автора статті з проханням підібрати студентку, яка б добре володіла українською і російською мовами для обслуговування зустрічі в якості перекладачки. Під час зустрічі директор Інституту поставив вимогу «розмовляти однією з мов, які вивчаємо, або кожна делегація своєю мовою: москвичі російською, і ми українською. А товаришка Алєксандрова (студентка) буде перекладати, бо ми російської мови не знаємо, а ви не знаєте української…

Отут воно й почалось!… Гості прийняли це за образу, ми ж прийняли їх протест теж за образу, і пішло, і пішло… Гості загрозили, що підуть в облпартком зі скаргою на вияв «буржуазного націоналізму», а наш директор загрозив, що зараз же телеграфує у ЦК (тоді столиця була в Харкові), що шановні товариші з Москви практикують великодержавний російський шовінізм у Києві, зацитував Конституцію, Леніна і т. д.

Нараду перевано. Гості пішли в облпартком,... де їх прийняла якась «мала шишка» й пояснила, що гніватись нема чого, ніхто їх не образив, що тут Україна і «ми запроваджуємо українізацію». А директором в УІЛО є член ЦК партії, а не якийсь буржуазний націоналіст. Гості з Москви вирішили, що тут проти них ціла змова, вийшли з облпарткому і пішли собі на станцію, щоб купити квитки в Москву. Умова на соцзмагання так і не була підписана.

Скажете, що це була комедія? Ні, це була боротьба за свою національну суверенність. Чим все це скінчилось? Через два роки мене і ще кількох арештували, і я опинився на Біломорсько-Балтійському каналі ім. Сталіна. І Сіяка присудили до розстрілу, але ніби замінили на 10 літ, і він пропав на віки вічні. М. Рильського і М. Драй-Хмару, які були професорами на польсько-чеському відділі, посадили ще раніш. Миколу Зерова, який читав курс теорії перекладу і стилістику, посадили також... Микола Скрипник мусив застрілитись. Те ж саме зробив на знак протесту і Микола Хвильовий. Сталінські гицлі хватали українців, де і коли тільки кого піймали. Сталін наказа забрати хліб і вимороти голодом 7–8 мільйонів українських селян... І сьогодні я кажу: Слава тим, що вмерли, а не скорились!» [10, с. 382–384].

Ідеї та висновки Петра Кузьмовича Чечета-Волиняка щодо Росії, росіян та керованої з Москви сталінської партії, чию нішу нині зайняла путінська «Единая Россия» звучать нині особливо відчутно, коли керівні кола РФ розв’язали війну проти України з метою денаціоналізувати її населення і знищити країну як незалежну державу, загарбавши її територію. Оптимізм і віра П. К. Чечета-Волиняка щодо щасливого майбутнього України передаються з далекої еміграції і його сучасним землякам-українцям, які чинять гідний опір російській агресії.

Література:

1. Дмитро Кислиця. П. К. Волиняк – видавець і редактор. / Петро Волиняк. Поговоримо відверто. Вибрані статті й оповідання. Торонто, Канада: вид-во «Нові дні», 1975. С. 604, 606.
2. Вадим Сварог. Велике серце Петра Волиняка / Петро Волиняк. Поговоримо відверто. Вибрні статті й оповідання. Торонто, Канада: вид-во «Нові дні», 1975. С. ІХ–ХІV.
3. Петро Волиняк. Гнучкість російської тактики / Петро Волиняк. Поговоримо відверто. Вибрні статті й оповідання. Торонто, Канада: вид-во «Нові дні», 1975. С. 131–136.
4. Петро Волиняк. Фе, соромтеся, пане Аполторацький! / Петро Волиняк. Поговоримо відверто. Вибрні статті й оповідання. Торонто, Канада: вид-во «Нові дні», 1975. С. 139–140.
5. Петро Волиняк. Зустріч з людьми з того світу / Петро Волиняк. Поговоримо відверто. Вибрані статті й оповідання. Торонто, Канада: вид-во «Нові дні», 1975. С. 263.
6. Петро Волиняк. Страх перед Петлюрою / Петро Волиняк. Поговоримо відверто. Вибрані статті й оповідання. Торонто, Канада: вид-во «Нові дні», 1975. С. 375–376.
7. Петро Волиняк. Дещо про політику й культуру / Петро Волиняк. Поговоримо відверто. Вибрані статті й оповідання. Торонто, Канада: Вид-во «Нові дні», 1975. С. 411.
8. Петро Волиняк. Фактичний стан в Україні та його оборонці / Петро Волиняк. Поговоримо відверто. Вибрані статті й оповідання. Торонто, Канада: Вид-во «Нові дні», 1975. С. 118–130.
9. Петро Волиняк.  З приводу атаки щоденника «Америка» / Петро Волиняк. Поговоримо відверто. Вибрані статті й оповідання. Торонто, Канада: Вид-во «Нові дні», 1975. С. 378–380.
10. Петро Волиняк. Святий Тодось» і «Свята Феська / Петро Волиняк. Поговоримо відверто. Вибрані статті й оповідання. Торонто, Канада: Вид-во «Нові дні», 1975. С. 378–380.

» Повернутися до списку статей «