ПОЛЯНСЬКИЙ СТЕПАН ІВАНОВИЧ — НАШ СЛАВЕТНИЙ ЗЕМЛЯК
До 75-річчя Премоги над нацизмом у Другій світовій війні
Степан Іванович Полянський народився 18 квітня (5 квітня за ст. ст.) 1913 року в селі Майстрів Пищівської волості Новоград-Волинського повіту в міщанській родині Івана Гавриловича та Антоніни Адамівни Полянських. Родина була працелюбна; Іван Гаврилович займався лісовим промислом і сільським господарством. Полянські мешкали в приміському селі Майстрів, де поруч із родиною проживало також чимало українських трударів, які займалися в холодну пору року ремеслом або лісовими промислами; (від слова майструвати, очевидно, і походить назва села — В.В), а весною, влітку і восени проводили сільськогосподарські роботи на власних полях. Родина була українською. Після народження Степан був охрещений у Новоград-Волинському православному соборному Преображенському храмі. Це я пишу через те, бо в Інтернеті «гуляє» ще чиєсь твердження, буцімто Степан Іванович походить із польської родини. Але поляки-католики рідко хрестилися в православному храмі, хіба лишень тоді, коли переходили з католицької віри у православ’я. У цьому ж храмі (як свідчить запис у церковній метричній книзі) 18 липня (за ст. ст.) народився, а 24 липня 1911 року був охрещений протоієреєм Філаретом Ненадкевичем старший брат Степана — Олександр; він помер у юному віці.
В 1925 році Степан закінчив Майстрівську початкову школу, потім декілька років ходив у семирічну школу в місті Новограді-Волинському, певний час працював на сезонних роботах у сільгоспартілі села Майстрів та в лісництві. У 1930 році за рекомендацією сільради у віці 17 років вступив до міської агропрофшколи, що розміщувалася на той час в колишньому помісті Б.С. Мєзенцева. Під час навчання став членом комсомолу. Після закінчення сільськогосподарської школи з 1933 року працював бригадиром рільничої бригади в колгоспі «За нове життя» в рідному селі Майстрів. У листопаді 1935 року Новоград-Волинським РВК відібраний служити в Робітничо-Селянській Червоній Армії, службу проходив у Харківському військовому окрузі. Незадовго до закінчення строкової служби за рекомендацією командира полку вступив до Харківського військового училища імені ЦВК УРСР, що готувало на короткотермінових курсах червоних старшин — заступників командирів взводів, яке закінчив у 1938 році. Потім пройшов піврічний вишкіл у військовому командному училищі, де дістав звання лейтенанта. Подальша служба була у нього на посадах командара стрілецького взводу, командира роти, помічника начальника штабу 233-го стрілецького полку 97-ї стрілецької дивізії. У вересні 1939 року, перебуваючи на посаді командира роти, з початком Другої світової війни брав участь у «визвольному поході» РСЧА в Західну Україну. Частини 97-ї дивізії очищали від агонізуючої польської армії Тернопіль та Львів, поки не зупинилися на новому кордоні під Рава-Руською, його ж 233-й полк перебував під Яворовом. Тут С.І. Полянський став кандидатом у члени ВКП(б).
С.І. Полянський — учасник радянсько-фінської війни з січня 1940 року. Будучи командиром передового підрозділу, лейтенант Полянський С.І. на чолі роти брав участь 11 лютого у бою за оволодіння залізобетонним дотом, при цьому тричі був поранений, але поле бою не покинув. Ворожа вогнева точка бійцями під його командуванням була взята з мінімальними втратами. За цей подвиг Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1940 року разом з іншими вісьмома воїнами 97-ї дивізії, які показали героїчні зразки мужності у боях, йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з урочистим врученням ордена Леніна і медалі Золота Зірка за № 458 у Кремлі. Степан Іванович Полянський є одним із перших Героїв Радянського Союзу Житомирської області, зокрема, входить у першу п’ятірку. До нього Героями Радянського Союзу стали також уродженці Житомирщини, учасники радянсько-фінської війни Павло Степанович Федорчук із села Івниця Андрушівського району (Указ від 7.04, медаль Золота Зірка за № 361), Петро Устимович Перегуда з села Гришківці Бердичівського району (21.03), Олександр Володимирович Трипольський із села Межирічка Коростенського району (7.02. 1940 року). Молодший брат Героя Петро, учень Майстрівської початкової школи, у квітні написав захоплений лист до міськрайонної газети «Соціалістичне Полісся», у якому висловлював гордість від подвигу свого старшого брата. Його листа було опублікувано в названій газеті.
Після одужання в липні 1940 року С.І. Полянського призначено командиром першого стрілецького батальйону, згодом — начальником штабу 233-го стрілецького полку, також підвищено у званні. Накази про його призначення підписав командир дивізії генерал-майор Г.Г. Шерстюк, який колись у першій половині 1920-х років проходив службу на командирських посадах у 44-й дивізії імені Миколи Щорса, обіймав посаду командира 130-го Богунського полку та неодноразово бував у місті над Случем. У червні 1940 року 97-а дивізія була переведена до Київського особливого військового округу, а після поповнення особовим складом, стрілецьким озброєнням, технікою, кіньми та гужовим транспортом проводила інтенсивне навчання своїх підрозділів, за що отримала перехідний приз Генерального Штабу РСЧА; її командир Г.Г. Шерстюк за якісну бойову і політичну підготовку частин дивізії був нагороджений орденом Червоного Прапора. У 1940 році С.І. Полянський став членом ВКП(б). Згодом частини дівізії дислокуються в районі Львова, і 16 червня 1941 року особовий склад дивізії з військовою технікою за наказом командування КОВО рушив до кордону. А капітан С.І. Полянський, отримавши 19 червня 1941 року повідомлення про зачислення його слухачем військової Академії РСЧА імені Фрунзе, виїхав навчатися до Москви.
Доля більшості його бойових товаришів склалася з початком нападу нацистської Німеччини на СРСР трагічно. Частина з них загинула уже в перші дні війни, частина попала в полон під час виходу 97-ї дивізії з оточення в липні 1941 року. У наступні місяці дивізія воювала після доукомплектування на білоцерківському, каневському і черкаському напрямках, попала в Київське оточення і у вересні 1941 року була майже повністю знищена. Вирватися з ворожого оточення змогла лише невелика частина бійців і командирів 97-ї дивізії. 16 грудня 1941 року ця дивізія була знята з обліку в РСЧА.
До-речі, одним із дев’яти воїнів 97-ї дивізії, які удостоєні спільним Указом від 7 квітня 1940 року звання Героя Радянського Союзу разом із С.І. Полянським, був Федір Якимович Ліпаткін; це звання він тримав за бойовий подвиг у радянсько-фінляндській війні, командуючи розвідгрупою 97-ї дивізії з 11 бійців. Був також поранений у бою і після одужання направлений до Ульяновського танкового училища, яке закінчив 1941 року. Учасник війни проти німецько-нацистських загарбників, нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня і медалями. Трагічно загинув 1952 року під час бойового навчання танкістів нашого гарнізону, похований на міському кладовищі по вул. Чехова. Ф.Я. Ліпаткін є Почесним громадянином міста Новограда-Волинського.
Два роки С.І. Полянський провів у військовій академії, яку закінчив у травні 1942 року. Його знову підвищили у званні. Після закінчення вишколу обійняв посаду командира 468-го стрілецького полку 111-ї стрілецької дивізії. З червня 1942 року перебував у діючій армії на фронті. Брав участь у Ржевській операції, де воїнами його полку знищено близько 2000 солдатів та офіцерів противника і захоплено 27 полонених; звільнено ряд населених пунктів. Командував ввіреною йому частиною грамотно: 11 січня 1943 року майора С.І. Полянського було нагороджено орденом Червоного Прапора і представлено до нового звання — підполковника. Брав участь із полком в Острогозько-Росошанській операції у складі Воронезького фронту, отримав звання підполковника. Відважний офіцер виконував у цей час обов’язки командира дивізії та його заступника. На початку липня 1943 року дивізія, у якій служив С.І. Полянський, була передана у Степовий фронт і брала участь у Білгород-Курській операції. У період бойових дій силами особового складу 468-го полку знищено та захоплено 43 ворожі гармати, 96 кулеметів, 8 мінометних батарей, 2 танки, 2 самохідки, 24 автомашини та іншої техніки, виведено з ладу до 2500 німецьких вояків. Потім була участь в операції із повторного звільнення Харкова в серпні 1943 року. Внаслідок умілих дій командира його полк одним із перших після прориву ворожих позицій, розвиваючи наступ, увірвався до Харкова. Проте грубі помилки командуючих Південно-Західним фронтом Ватутіна і Воронезьким фронтом Конєва призвели до великих втрат особового складу радянських дивізій і матеріальної частини діючих радянських з’єднань. Так, за архівними документами, під час операції по звільненню Харкова (за документами) було вбито понад 35 тисяч радянських солдатів і офіцерів, у три рази більше було поранено і контужено; виведено з ладу або знищено противником майже всі танки в танкових арміях і корпусах, а частина радянських гармат різного калібру була просто захоплена ворогом. Втрати німецьких з’єднань вермахту були в декілька разів меншими. Німці повернули частину захопленої в них у ході просування радянських військ території. Полк С.І. Полянського змушений був відійти від Харкова і розпочати в бойовій обстановці підготовку за його повторне звільнення. У бою 3 вересня 1943 року в районі міста Мерефа, командуючи 468-м стрілецьким полком і доданими до нього дивізійними підрозділами, підполковник С.І. Полянський отримав тяжке поранення і помер 10 вересня 1943 року. Посмертно за участь у звільненні Харкова і проявлені при цьому мужність і героїм та зразкове командирське уміння він нагороджений 10 жовтня 1943 року наказом за № 272/н по 7-й Гвардійській Армії орденом Червоного Прапора. Похований на Алеї Героїв міського кладовища № 2 в місті Харків по вул. Пушкіна. На могильному пам’ятнику зазначено, що «Степан Іванович Полянський... загинув на бойовому посту, звільняючи рідну Україну від німецько-фашистських загарбників».
Могила С.І.Полянського
У місті Мерефі Харківської області є вулиця імені Степана Полянського, там встановлено анотаційну дошку на його пошану. В музеї місцевого медичного училища є куточок, присвячений його пам’яті. С.І. Полянський є також Почесним громадянином міста Новограда-Волинського, на честь Героя одна із вулиць у нашому місті названа його іменем.
До війни С.І. Полянський одружився із Ольгою, дівчиною з Новоград-Волинського району, на рік молодшою від нього; подружжя мало три доньки, з них дорослих — Валентину та Людмилу. Валентина (нині покійна) працювала на місцевому м’ясокомбінаті — старому і новому — начальником ковбасного цеху, у неї є два сини та донька; після смерті Валентина похована на кладовиші в районі Смолки. Людмила працювала довгий час в місті Житомирі кухарем у громадській їдальні, має також двох дітей — сина і доньку. Нині перебуває на пенсії. Ще одна донька Героя померла від менінгіту після війни. Весь час, поки велася боротьба з нацизмом, родина С.І. Полянського (батьки, дружина, брат і сестри) перебували у Куйбишеві, куди евакуювалися наприкінці червня 1941 року. На міському цвинтарі по вулиці Чехова знайшли вічний спочинок батьки, померла донька Героя і його дружина Ольга Іванівна, яка померла в 1860 році, а також рідний брат Петро Іванович. Імені померлої доньки Степана Івановича, на жаль, ніхто не пам’ятає, а напис на могильній плиті прочитати не можна. Залишається сподіватися на документи міськвідділу ЗАГСУ, що знаходяться в Державному архіві Житомирської області.
Степан Іванович Полянський мав велику рідню. Старший брат Олександр, як уже говорилося, помер ще у юному віці; за архівними документами, його відспівували в міському соборному храмі. До-речі, у родині Полянських ніхто не говорив про наявність у Степана старшого брата, вважалося, що саме він і є першою дитиною у родині. Другий брат Володимир Іванович (нині покійний) працював у партійних органах у Москві, а в роки війни працював деякий час кореспондентом газети «Красная Звезда». У нього є син Юрій. Третій брат Петро Іванович (помер 1991 року), який у квітні 1940 року написав листа до міськрайонної газети, сумлінно працював тривалий час на маслозаводі, а потім на сиркомбінаті слюсарем, вважався майстром-наставником. У нього було дві доньки — Людмила та Валентина, і син Юрій (нині покійний). Людмила Петрівна закінчила Житомирський сільськогосподарський інститут, працює і донині головним бухгалтером районної державної лікарні ветеринарної медицини. Друга донька Валентина працює санітаркою в одній із львівських лікарень, живе під Львовом. Дружина Петра Івановича Полянського померла 2018 року у Львівській області, де мешкала у будинку із донькою Валентиною, похована там на кладовищі.
Перша сестра С.І. Полянського — Ольга Іванівна — мешкала в Російській Федерації, куди переїхала з чоловіком, офіцером Радянської Армії. Друга сестра — Софія Іванівна — також була одружена з офіцером, переселилася разом із ним в Російську Федерацію на Кубань. Обидва їхні чоловіки були учасниками Вітчизняної війни, на сьогоднішній день померли. Також померли, на жаль, і їхні дружини.
У селі Майстрів є вулиця Полянського, названа на його честь ще у роки радянської влади. На цій вулиці під № 18 розташована стара батьківська хата, де народився майбутній Герой Радянського Союзу. Хата колись стояла на місці вузькоколійки, яку прокладали в 1930-х роках мимо Майстрова до Городниці; через це будинок змушені були розібрати і перенести ближче до сільського центра.
Новоград-Волинська міськрайонна організація НСКУ подала до міської ради клопотання з необхідними документами про увічнення пам’яті С.І Полянського у меморіальній дошці з нагоди 75-ї річниці Перемоги у Другій світовій війні та 80-річчя присвоєння звання Героя Радянського Союзу нашому земляку, який віддав своє життя за звільнення української землі від нацистських окупантів. Таке рішення було прийнято 8 жовтня 2019 року на зборах місцевих краєзнавців. Меморіальну дошку планується відкрити на адміністративному приміщенні Майстрівського старостинства у червні 2020 року. Могилу Героя у Харкові доглядають місцеві краєзнавці та міська рада ветеранів війни і праці. А в місті Мерефі планується встановити нову анотаційну дошку на честь Героя Радянського Союзу С.І. Полянського.