Віртуальний музей міста Звягель
Головна сторінка
Карта сайту
Контакти
Іван Тригуб,
викладач промислово-економічного технікуму

Напередодні війни

Чимало змін у життя міста вніс 1939 рік. Після ХVІІІ з’їзду ВКП(б) (березень 1939 року) зміцнились позиції районної парторганізації. Відновився прийом до партії, що призупинився у 1937 році. За 30 місяців з травня 1938 до жовтня 1940 року районна парторганізація зросла з 305 до 627 комуністів.

Практично безмежним став вплив бюро і секретаря на життя підприємств, колективів і окремих людей. Без дозволу партійного бюро не призначався на посаду жоден голова колгоспу чи сільради, секретар, завідувач ферми, бригадир, тракторист, шофер, зоотехнік і т.д. Усі мусили пройти через райкомівське бюро.

Без дозволу райкому жоден партієць не мав права виїхати з району чи десь навчатися. За неслухняність виганяли з партії і піддавали репресіям.

Партійні верхи намагалися натаскувати кожного партійця у дусі фанатичної відданості Сталіну й радянському режимові. З цією метою за керівництвом Сталіна був написаний «Короткий курс історії ВКП(б)».

Але малограмотним комуністам курс цей давався дуже туго, як колись школярам «Катехізис» або «Талмуд». Кільканадцять розділів видання на трьох сотнях сторінок вони не могли подужати роками. Через рік райпартком з сумом констатував, що «большинство коммунистов изучили лишь первую главу и некоторые — 2–3 главы. На заводе им. Сталина лишь коммунист Удовенко изучил 6-ю главу. В Броникской МТС многие еще и не приступали к изучению истории партии».

Ще через рік — 27 квітня 1940 року партійці все так же відмовлялися вчити свою історію. Навіть перший райкомівський секретар Большаков за 16 місяців спромігся подужати всього 7 розділів «курсу», його заступники — 3–4 й лише завідувач відділу пропаганди Грабовський дійшов до 12 розділу.

Насаджуючи сталінську ідеологію, райком у той час робив спроби боротися із релігією. Усі церкви були закриті, духовенство перебувало у концтаборах. У народі було ще багато віруючих, тому райком напередодні партійного з’їзду організував бюро войовничих безбожників, що мали б проводити у маси комуністичну ідеологію. Місцевим керівникам було наказано до 24 лютого скрізь організувати осередки войовничих безбожників, у грудні 1940 року їх у районі було вже 47. «Але ними ніхто не займається», адже для такої роботи потрібні були знання, яких у партійців не було.

Більшовицьку центральну владу найбільше цікавили не духовні, а матеріальні цінності, які для неї виробляли місцеві підприємства. Їх розмір вона визначала планом.

У 1938–1941 роках у місті діяли 10 промислових підприємств. 2 з них — горілчаний і спиртовий заводи були союзного підпорядкування; 4 — Чижівська паперова і меблева фабрики, маслозавод і лісопильний завод — республіканського; машзавод і хлібозавод — обласного; цегельний завод і районний харчовий комбінат були підприємствами районного значення.

Крім державних у місті діяли і кооперативні артілі: «Змичка», «Мебельник», імені Тельмана, імені Петровського, імені Кірова, «Побєда», «Кооптранс» та «Трудхарчовик». На державних підприємствах працювали 729 робітників, на артільних — 449.

Найбільшим був машзавод. Тут працювали 143 робітники, в цілому ж колектив нараховував 200 осіб; на хлібозаводі працювали 128 осіб, спиртзаводі — 80, горілчаному заводі — 39.

Машзавод лив чавун, виробляв комплектуючі до тракторів та військової техніки, предмети широкого вжитку.

Ліспромгосп виробляв пиловочник, стронку, шпали, телеграфні стовпи, дубову фанеру.

Чижівська фабрика виготовляла картон, «Змичка» шила одяг, «Побєда» — чоботи, «Кіровці» сукали мотузки, артілі Тельмана і Петровського об’єднували кілька виробництв, «Трудхарчовик» об’єднував буфети, пекарні, їдальні, «Кооптранс» займався кінними перевозками.

Виробничі плани постійно зривалися. Так, машзавод за 5 місяців 1939 року в грошовому виразі план перевиконав, у натуральному виробив 90,1% продукції. План першого кварталу 1940 року на заводі виконаний всього на 25,4%, другого — на 45,1%, при цьому продукція не відповідала попиту споживачів. Артіль імені Тельмана виконала план 2-го кварталу на 84%. «Мебельник» план 9 місяців виконав на 63,4%, та й з того, що виробилось, майже на 12 тисяч карбованців було піддано рекламації. Постійно виходило з ладу обладнання ГЕС. За 10 місяців 1940 року замість 2522 тисяч вона виробила 1989 тисяч кіловат/годин.

Як звітувало на бюро керівництво машзаводу 16 червня 1941 року, графік роботи підприємства постійно зривався. Планували за 1940 рік зменшити собівартість виробів на 4,5%, але вона зросла на 8,5%.

Намагались зарадити справі через збільшення норм виробітку. Так, час на виробництво одного станка скоротили з 211 до 178 годин, затрати з 244 до 191 карбованця 35 копійок.

У безнадійному стані перебувало вивезення лісу, будівництво та ремонт доріг. Однією з причин такого стану був брак робочих рук у зв’язку з репресіями.

Згідно зі звітом керівництва дільниці № 118, план робіт на 1939 рік вона виконала всього на 17,6%. Причина все та ж: брак робітників.

Початок війни і мобілізації 1939 року ще більше загострили цю проблему. У місті ні на мить не припинялася воєнна істерія. Влада тримала усіх в очікуванні військового нападу ззовні і диверсій ворожих агентів у місті. Тому від усіх вимагали готуватися до війни. Кожного силоміць вписували до ОСО («общество содействия обороне») На травень 1938 року в ньому стояли на обліку 3104 людини.

Людей лякали газовою війною. Стали модними протигази. Впродовж одного року в місті здійснили безліч заходів зі застосуванням протигазів.

Було проведено масовий воєнізований похід на 28 кілометрів із 4 тисячами учасників, організовано три загальноміські навчання з протихімічної оборони. Відбувся масовий похід у протигазах через місто цілої тисячі людей, підприємства й організації здійснили 54 переходи у протигазах.

До міських підприємств і установ прикріпили військові частини, що мали всіх навчити стріляти із кулемета й метати гранати.

З 1-го вересня 1940 року для партактиву в місті була введена стройова підготовка по 5 разів у місяць.

4 листопада 1940 року взяли на військовий облік усіх людей до 50-річного віку. З 16 листопада стали готувати дівчат на трактористок, з 3-го грудня — на санітарів. З березня 1941 року почались військові заняття для комуністів.

23 серпня радянський уряд вступив у зговір із Гітлером, який при дружній підтримці Сталіна 1 вересня напав на Польщу. Через 16 днів у спину сусідові наніс удар і СРСР. Війська, що стояли у Новограді-Волинському, перейшли кордон і вторглися в землі Польщі, виправдовуючись бажанням принести свободу західним українцям. Напередодні органи влади провели мобілізацію і призвали з району половину військовозобов’язаних.

Народ по-своєму поставився до початку війни. Багато хто надіявся, що війна приведе до зміни влади у місті й до полегшення життя.

Беляк Євдокія з вул. Радянської, 11, казала, що Польща й Німеччина об’єднаються, підуть на СРСР, розіб’ють його «й коли прийдуть до нас, нам жити буде краще».

Буєнко Емілія з вул. Станіславського, 10, надіялась, що Німеччина й Польща розгромлять СРСР і звільнять із в’язниці німців і поляків.

З літа 1940 року місто запрацювало у режимі воєнного часу.

26 червня 1940 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «О переводе на 8-часовой рабочий день, семидневную рабочую неделю и о запрещении самовольного ухода рабочих и служащих с предприятий и учреждений». Це ще більше посилило кріпосницький стан людей, виправдовуючись все тією ж загрозою війни.

Указ дозволяв віддавати під суд людей, хто запізнивсь на роботу на 20 і більше хвилин. На машзаводі у червні звільнили за прогули 20 людей, у липні уже 4 судили. Всього за 3 місяці у місті за прогули засудили 260 осіб. За липень суди розглянули за прогули 66 справ, за серпень — 155, за вересень — 158, разом — 379. Тільки на залізниці за півроку судили 22 особи і ще 15 одержали попередження. На МТС, користуючись указом, норму виробітку на трактор збільшили з 103 до 285 га. За приховування прогульників директора МТМ засудили на рік в’язниці.

За умови воєнного психозу військові відчували себе господарями становища й велися брутально. Місцеве населення було беззахисним перед насильствами «защитников Родини», військове начальство завжди покривало їх злочини.

Як доповідали секретарю районного парткому Гільману, під час святкувань річниці більшовицького перевороту 7 листопада 1938 року, «офицеры и рядовые пьяными ходили по городу, в общественных местах вели себя непристойно, пели вульгарные песни. Граждан обзывали оскорбительными словами, вступали в драку, применяли огнестрельное оружие». «Неэтическое поведение было не только среди среднего начальственного состава, но и старшого». «Начальствующий состав гарнизона покрывает хулиганов. Начальник гарнизона полковник Корнилов не реагирует на пьянство и разврат офицеров. В гарнизоне круговая порука. Комендантский караул задерживает виновных, но, не доставляя до комендантского управления, отпускает их, и проступки остаются ненаказанными».

Офіцери ігнорували міліцію. Коли п’яний політрук в/ч 5597 здійняв бійку, став бити вікна, і міліція намагалася його вгамувати, він почав командувати «Встать, смирно!» Покликали чергового гарнізону, але політрук на нього не зважив, «и дежурный ушел».

У ніч на 16 листопада лейтенант в/ч 6189 Пономаренко у стані сп’яніння, видав себе за міліціонера та увірвався у квартиру Кузьменко Тетяни на вул. Островського, 27. Жінка кинулась до міліції, міліція — до начальника гарнізону. Пономаренка доставили до коменданта і відпустили. Тоді він вдерся до Кузьменко і дуже її побив. Вона знову кинулась у міліцію, знову викликали патруль. Але Пономаренко вже зник, разом з ним — одяг Кузьменко вартістю в 680 карбованців.

6 жовтня лейтенант частини 6164 Сєдач Ніколас п’яним відкрив стрілянину у студентів медтехнікуму, потім — у міліціонера. Його затримали, доставили до коменданта і відпустили. 26 жовтня червоноармієць Дубов п’яним побив міліціонера і втік.

Школа й лікарня у планах влади завжди були на останньому місці. Як пишуть історики, напередодні війни у 9 школах міста вчилися 3 тисячі учнів. Про матеріальний і санітарний стан шкіл та умови навчання допо-відали секретарю Большакову в кінці 1938 року. На 28 жовтня цього року з 1554 школярів міста 169 виявилися хворі педікульозом і 5 — коростою. У школах не було умивальників, панувала антисанітарія.

У деяких класах були вибиті вікна, й діти на уроках сиділи одягнені. Класи були холодні і темні. У школі № 8 не було навіть вішалок, діти верхній одяг скидали на купу. У школі № 10 в одному з приміщень не було бака, щоб пити воду. У класах стояла така холоднеча, що 17 грудня учень відморозив вухо. Вчилися діти погано. У Новоград-Волинській школі №5 успішність за 1939 рік складала всього 56,9%, у № 8 (початкова) — 83,7%, у школі № 4 — 81,3%, № 2 — 62%. У школах був великий відсів.

Будинок школи № 2. Фото 2009 року
Будинок школи № 2. Фото 2009 року

З пам’ятних дат того часу приємним для освітян було підняття клопотання місцевої влади перед обласним керівництвом 17 лютого 1941 року про присвоєння школі № 10 імені Лесі Українки та про висунення кандидатури Герасимчука Романа Яковича на присвоєння звання «Заслужений вчитель УРСР».

20 червня 1939 року відкрили нове приміщення школи № 2.

Напередодні війни у місті відкрили школу медсестер і акушерок, з кінця квітня 1941 року — ФЗУ (фабрично-заводське училище) залізничного будівництва.

Колектив міської лікарні (фото кінця 1930-х років). У нижньому ряду ліворуч сидить М.І.Лянгус — майбутній керівник підпільної організації міста
Колектив міської лікарні (фото кінця 1930-х років). У нижньому ряду ліворуч сидить М.І.Лянгус — майбутній керівник підпільної організації міста

У цей же час у місті збудовані хірургічний та терапевтичний корпуси лікарні, родильне, гінекологічне й туберкульозне відділення, тубдиспансер, вендиспансер, дитяча консультація, молочна кухня, станція швидкої допомоги.

Будинок лікарні (нині — інфекційне відділення міськрайТМО)
Будинок лікарні (нині — інфекційне відділення міськрайТМО)

У місті бракувало лікарів. На лютий 1940 року замість 90 спеціалістів працювало всього 22. Діяли 9 дитячих ясел, які відвідували 599 дітей.

Ззовні місто змінювалося мало. Напередодні війни здана в експлуатацію водонапірна вежа у міському парку. Все ще зводили житловий та адміністративний будинок для парткому, який до війни так і не закінчили.

Повільно проходив ремонт житла. У 1938 році планувалося відремонтувати 40 будинків, виділено на це 350 тисяч карбованців, за перший квартал освоєно лише 15 тисяч. У 1939 році на капремонт виділено 172 тисячі, освоєно 120,5 тисяч. Із 91 тисячі, виділених на поточний ремонт, використано 44. «Надо отметить, что большое количество домов нуждаются в капитальном ремонте, из года в год не ремонтируется, тем самым их приводят к полному разрушению».

На будівництво водогону в 1939 році відпущено 278 тисяч карбованців, освоєно 171 тисяча. Будівельна контора у 1939 році з плану 860 тисяч карбованців освоїла 450 тисяч. Напередодні війни будівництво занепало зовсім. У 1941 році на капітальне будівництво виділено 766 тисяч карбованців, на 1 травня 1941 року замість 250 тисяч освоєно 66,5 тисяч карбованців. На водогін виділено 50 тисяч, освоєно 1,7. Адміністративний будинок, що планувалося закінчити ще у 1938 році, перед війною був готовий на 43%. Бракувало цементу (100 тонн), кровельного заліза (3,5 тонн), цегли, 400 м³ лісу. Все ще не збудували кінотеатру. Головна причина — брак електроенергії і робочих рук.

У жахливому стані були дороги. У 1938 році влада з військових міркувань вирішила побудувати навколо міста кільцеву дорогу та заасфальтувати дорогу Житомир — Новоград-Волинський. Усі роботи мала виконувати відомча організація «Управління шосейних доріг», 3-е відділення якої було у Житомирі, 4-е — у Новограді-Волинському. У підпорядкуванні цього відділення були дистанції у Стриєвій, Чижівці і кам’яному кар’єрі, які також мали свої управління. Працювали на будівництві дороги в’язні і «принудітєльниє работнікі», що відробляли примусовку. Їх було досить, але дорога не будувалася.

25 грудня 1938 року Артємьєв доносив Большакову, що 10 грудня розпочали добувати камінь. Залізобетонних кілець заздалегідь не заготовили. Майстерні, навіси, гаражі для машин не збудовані, тому їх мусили відігрівати теплою водою. Похідних майстерень не було, поломки компресорної машини приводили до її зупинки.

В’язні працювали неохоче. Був випадок, коли 12 в’язнів за 12 годин виконали робіт лише на 4 карбованці (вартість 1 паляниці хліба). Кваліфіковані робітники мерзли без валянок, інженери кидали роботу і йшли геть. Дорогу так і не зробили.

У травні 1941 року вулиці Вокзальна і Червоноармійська у багатьох місцях були непроїжджими. У непридатному стані були дороги на Колодянку і Кикову. Територія залізничної станції була брудна, при вході до вокзалу стояли величезні баюри води. Терпіти такий стан шляхів можна було хіба що при наявності убогої кількості машин. На весь район на обліку стояли всього 170 водіїв, з них 2-го класу — 45. За перші 5 місяців 1939 року вони вчинили 14 аварій, пошкодили 12 автомашин, вбили 2 коней, легко поранили 4 особи. З 12 аварій 3 вчинили машини НКВС. Автоколона мала 13 автомашин, з яких справними були 10.

Людей і вантажі розвозили на возах візники із артілі «Кооптранс». На 26 лютого 1941 року в артілі було 10 возів. Бідність населення не дозволяла ні замовляти коней, ані платити за них, через це коні ходили голодні і виснажені.

Місто виглядало небагатолюдним. Влада безперервно проводила репресії людей, які не могла перекрити народжувавність. Ще восени 1937 року в місті нараховувалось 18305 жителів, але за рік, внаслідок арештів, кількість дорослих зменшилось на 2 тисячі осіб. Вже 10 жовтня 1937 року прокурор Комісаренко на засіданні бюро поставив вимогу виселити із району сім’ї репресованих, бо вони ображені радянською владою й тому небезпечні. У наступні місяці вивезли і цей контингент.

У 1939 році була проведена масова мобілізація у зв’язку з походами на Західну Україну та Фінляндію, й населення знову поменшало. У 1940–41 роках сотні людей засудили за прогули, частину їх вивезли. Виїхали на захід робітники 118 дільниці для будівництва «лінії Молотова». Крім того, місто й район мусили виконувати рознарядку на «переселение глав семей или работоспособных членов семей в восточные районы Союза ССР в IV квартале 1940 года в счет плана сельскохозяйственного переселения на 1941 год».

Початок війни спричинив масову евакуацію населення на схід. Виїхала більшість євреїв (4–5 тисяч), сім’ї партійних, радянських, профспілкових працівників, працівників НКВС, комуністів та іншого контингенту — разом 6–7 тисяч людей. У перший же день війни у місті почалися мобілізація всіх військовозобов’язаних, частина з яких з війни не повернулася. На 1 жовтня 1941 року в місті мешкали 7334 жителі, з них 3303 чоловіки і 4031 жінка.


Джерело: Тригуб І. Новоград-Волинський між двома світовими війнами. Встановлення радянської влади у краї / Іван Тригуб // Новоград-Волинський. Історія міста. — Новоград-Волинський: НОВОград, 2010. — С. 317–376.

Коментарі

Ви можете залишити свій коментар до даної сторінки



Ваше ім'я:         Код (введіть число 64):

   

Увага! Всі коментарі публікуються лише піcля перегляду модератором.
Це не є цензурою, це лише захист від спаму. Сподіваємось на розуміння :)
Наша сторінка у Facebook   Наш канал на Youtube

donate


Правильний CSS! Розробка та підтримка сайту © Віталій Терещук, 2009–2017.
Команда Музею: Віталій Терещук, Віктор Іконніков, Анатолій Сахно.
Передрук або відтворення матеріалів будь-яким способом повністю або частинами допускається лише з посиланням на джерело.