Віртуальний музей міста Звягель
Головна сторінка
Карта сайту
Контакти
Віра Римська,
завідувачка літературно-меморіального музею ЛесіУкраїнки,
заслужений працівник культури України

«Лілея золоторожева»: Ольга Петрівна Косач-Кривинюк

Ольга Петрівна Косач-Кривинюк (1877–1945) — молодша сестра Лесі Українки, народилася 26 травня 1877 р. в Новограді-Волинському, в будинку панів Завадських.

Ось як опише Ольга перший, ранній, як сон, звягельський період свого життя. «Соняшний, теплий, літній день. Ганок на кілька сходинок, перед ним широкий двір, вибрукуваний великим камінням. По один бік двору вулиця, по другий — густий старий сад. Просто проти ганку в глибині двору колодязь, а за ним квітник і город. На нижній сходинці ганку сидить жінка у вишиваній сорочці, зав’язана хусткою. В приполі вона тримає невеличку дитинку, дівчинку, в самій вишитій сорочечці підперезаній вузеньким червоним пояском.

О.П.Драгоманова-Косач з донькою Ольгою. Фото 1880-х років
О.П.Драгоманова-Косач з донькою Ольгою. Фото 1880-х років

Я якось не знаю, а почуваю, що та дитина, то — я, що то я бачила той двір того соняшного літнього дня.

Одного разу я розказала сестрі Лесі про цю картину, що стоїть у моїй пам’яті, і спитала, що то за двір. Вона мені сказала, що то я описую їй двір і ганок при домі Завадських на вулиці Завадських у місті Звягелі (так у нас у родині називали місто, офіційно називане Новоградволинським). У тому домі Леся жила від 2 до 8-ми з половиною років свого життя. В тому домі я народилася. Виїхали ми звідти і зовсім із Звягеля, як мені було 2 роки, літом 1879 р. Очевидно, що це мій перший спогад. Нічого іншого, крім того соняшного дня, нікого, окрім тої жінки, що тримала мене в приполі, я не пам’ятаю в Звягелі. Жінка та була, як думала Леся, моя мамка Мотря Дяченко або нянька Килина, обидві з містечка Міропілля. Все звягельське життя моєї родини я уявляла собі з оповідань Миші й Лесі, батька й матері та інших родичів».

Ольга Петрівна мала якнайсприятливіші умови для свого виховання. Чудова природа рідної Волині, пізніше — життя у Києві в оточенні українських видатних діячів, життя у Колодяжному, а починаючи з 1899 року, на хуторі Зелений Гай, коло Гадячого на Полтавщині, живий зв’язок із своїм народом — все це виховувало велику любов до України, до рідного народу.

Життєвий шлях Ользі заповідався сонячно. Походила з роду Драгоманових-Косачів. Чи ж кожна людина має таку мудру матір, якою була Олена Пчілка, і таку геніальну сестру, як Леся Українка, та дядька — духовного велетня, уособлення громадського сумління — Михайла Драгоманова! «Лілея золоторожева», «мій Лільчик золотий і рожевий», «mia rosa odorata» («моя троянда закатна») — такими епітетами й метафорами голубила Леся Українка свою сестру. Це їй вона присвятила твір «Веснянка» (Сестрі Олесі):

Як яснеє сонце
Закине свій промінь ясний
До тебе в віконце, —
Озвись на привіт весняний.
Олесю, серденько,
Співай веселенько!

Свідоме дитинство і юність Ольги проходять у Луцьку та Колодяжному. Діти Косачів виховувалися на простих народних традиціях, проймалися світоглядом поліщуків. Батьки дбали про «робочий напрямок сім’ї». Змалечку до праці горнеться малий Пуц, Пуцік, Ліля, Джілія і Лілея, а ще Олеся Зірка, як пестливо називають у ріднім домі Ольгу. Вже у п’ятирічному віці навчається вона грамоти, щоб написати листа бабусі. Ольга спочатку навчається вдома. Мати навчає її французької, німецької мови, брат — хімії, математики, фізики, інших предметів — приїжджі студенти. На уроки до родовитих іноземців її возять кіньми до Ковеля, учиться також у Луцьку, Києві. Але найбільшу і дивовижну увагу своїй учениці — сестрі приділяє Леся Українка. Вона пише для неї підручник з історії стародавніх народів Сходу за вказівками та матеріалами, що їх присилає із Софії Михайло Драгоманов. Вдячна учениця видасть потім цей цікавий підручник у Катеринославі (1918 рік).

О.П.Драгоманова-Косач з донькою Ольгою. Фото 1880-х років
О.П.Драгоманова-Косач з донькою Ольгою. Фото 1880-х років

Олена Пчілка все ж турбується, що «Пуц… міг би зовсім «збуяти» на селі», і вважає за необхідне для дальшого розвитку дочок повезти їх до великого міста. Восени 1893 року Леся й Ольга оселяються у Києві. Мило й затишно у двох їхніх кімнатах. Є й фортепіано. Грати на ньому навчила сестру все та ж Леся ще в Колодяжному.

«Ну, приходять уже всі Пуцові професури, і Пуц вчиться дуже ретельно, не забуваючи при тім і моїх уроків: історії та німецької мови. Старається таки! Так він настроїв себе на учений лад, що навіть намагається йти зо мною сьогодні на публічну лекцію з хімії в університеті», — дає звіт матері Леся. Ольга збирається до самостійного лету — мріє податися на медицину за кордон. Поступає в останній сьомий клас Київської жіночої гімназії А. Дучинської і у 1897 році закінчує її із золотою медаллю. Ще один рік навчається у додатковому — восьмому — класі під керівництвом викладача К. Щербини, поглиблюючи знання з математики, які необхідні були при вступі до вищого медичного закладу. Блискуче склавши вступні іспити, стає слухачкою вищих жіночих медичних курсів у Санкт-Петербурзі.

«Воно славне дівча, ся Олеся, і, сподіваюсь, будуть з нього люди кращі, ніж з нас, старших, дуже вже воно завзяте, а сього, власне, тепер і треба», — таку характеристику дає сестрі Леся у листі до дядька Михайла.

У Петербурзі Ольга живе повнокровним життям культурної людини і громадської діячки. Вона знайома з російським ученим Олександром Пипіним, клопочеться редакційними справами Лесі Українки, запрошує через неї Ольгу Кобилянську до участі у збірнику, який видає молодь у Вологді. Перекладає на російську мову західноукраїнських новелістів, її переклади друкуються у журналі «Жизнь».

Під час державних екзаменів на вищих медичних курсах 12 квітня 1903 р. Ольгу Косач заарештовують. Після двох місяців її випускають з в’язниці, але встановлюють за нею «гласний нагляд».

Він’єтка випускниць Жіночого Медичного інституту. Фото 1906 року
Він’єтка випускниць Жіночого Медичного інституту. Фото 1906 року

У 1906 році Ольга Петрівна закінчила Жіночий Медичний інститут, який за тих часів був єдиним учбовим закладом, де жінка могла здобути вищу медичну освіту, в інші університети тоді жінок не приймали.

Ольга Косач-Кривинюк з чоловіком Михайлом. Фото 1905–06 років
Ольга Косач-Кривинюк з чоловіком Михайлом. Фото 1905–06 років

У 1904 році Ольга Петрівна вийшла заміж за Михайла Васильовича Кривинюка, якого Леся Українка у листах називала братом. Так, вона пам’ятала все життя, що він для неї у Мінську був справжнім братом милосердя. А як схвильовано, з якою мудрою ласкою благословляла вона свою «Лілію лілейную» на одруження з ним! «Я безмірно рада за тебе (се видно й по неладу мого стилю та почерку), що ти матимеш таку справді вірну і щиру дружину. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомих «измерений», а треба іншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби скільки можеш і як можеш, то менше буде жалко, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить».

Після закінчення інституту Ольга не могла працювати лікарем на Волині. І вона, а ще більше її чоловік, належали до «неблагонадійних». Михайла Кривинюка виключено з Київського університету і заборонено вступ до всіх вищих навчальних закладів Росії. Довелося їхати на студії за кордон. Спочатку він навчався у Львівському політехнічному інституті. До Львова на якийсь час приїздить Ольга. Потім її чоловік переводиться до Празького політехнічного інституту, куди виїхала і дружина. Після народження дитини повертається до Києва (1906 рік). У 1906–08 роках вона перебувала у Києві, де брала активну участь у громадському житті (зокрема у «Просвіті»), та бувала на хуторі Зелений Гай на Полтавщині.

Ольга Косач-Кривинюк з сином Михайлом. Фото 1905–06 років
Ольга Косач-Кривинюк з сином Михайлом. Фото 1905–06 років

Не маючи змоги одержати улюблену роботу лікаря на рідному Поліссі, знаходить її, нарешті, у 1910 році у Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава. Тут вона влаштувалась на посаду земського патронажного лікаря для дітей-сиріт, котрих земство давало селянам на виховання за певну плату. Крім лікарської практики, Ольга займається літературою, виступає на сторінках преси здебільшого під псевдонімом Олеся Зірка. Ще у 1889 році у журналі «Зоря» опублікований її переклад поезій у прозі Івана Тургенєва та фінські легенди «Святочна мова». Перекладений зразок фінської народної легенди виказує «дуже принадну поетичність, в дуже гарних образах». Своїм перекладацьким пером Ольга Косач-Кривинюк торкнулася російської, французької, польської, чеської прози. Зокрема, перекладала вона І. Тургенєва, Ч. Діккенса, Г. Х. Андерсена, Р. Кіплінга, В. Гюго, Е. Ожешко та інших.

Працюючи на посаді земського патронажного лікаря на Катеринославщині, Ольга лікувала і опікувалася психічно хворими і дітьми-сиротами. У 1920 році у неї народився молодший син Василь.

1920-ті роки були дуже тяжкими: йшла громадянська війна, шалів голод, діяльність губернського земства була паралізована. У Кривинюків трапилося сімейне горе — померла донька, і Ольга не змогла вже працювати лікарем.

Тяжкі матеріальні обставини змусили всю родину шукати рятунку десь у іншому місці. У 1921 році Косачі переїхали до Могилева-Подільського, де не було такого голоду. У цьому місті жила найменша сестра Дора зі своєю сім’єю і матір’ю, тут Ольга розпочала свою нову діяльність — учительську. Викладала українську мову. У 1924 році вона повернулася до Києва, де працювала в середній школі № 20, викладаючи українську мову. У 1929 році залишила педагогічну роботу і перейшла до наукової медичної бібліотеки, де працювала на посаді бібліографа.

Поштова листівка, відправлена М.В. Кривинюку у в’язницю його сином Васильком
Поштова листівка, відправлена М.В. Кривинюку у в’язницю його сином Васильком

Цього ж року заарештовано її чоловіка Михайла Васильовича Кривинюка, якого безпідставно звинувачено у ворожій діяльності в СВУ.

Ціною власних фізичних і моральних зусиль вона всіляко підтримувала свого чоловіка. Велика Вітчизняна війна несе горе і невдачі. 15 червня 1941 р. не віщувало ніякої біди, і Михайло Васильович Кривинюк спокійно виїжджав до Москви, де мешкав Климент Квітка — чоловік Лесі Українки. Там він зустрівся з сином Михайлом, який працював у Свердловську (нині — Єкатеринбург), куди вони разом і вирушили. І початок війни застав їх у потягу. Рідних в Україні відрізає фронт. Син Михайло йде на війну, літній та хворий Михайло Васильович залишається у чужому місті, самотній. Коли зарожевіла надія на повернення в Україну, до рідних, трапилася трагічна випадковість. 1 вересня 1944 року, проходячи через залізничне полотно, Михайло Васильович не почув сигналу паровозу і попав під його колеса. Коли син зі своєю дружиною — військовим лікарем повернулися після війни до Свердловська, їм не вдалося навіть віднайти батькової могили.

Менший син Ольги Петрівни, над яким вона так тремтіла після смерті доньки, у перші дні війни перебував на військовій службі у прикордонному військовому окрузі Мозиря, у Білорусі, попав у полон. Звідти йому вдалося втекти і повернутися до Києва.

Про свій неймовірний стан, про болі зраненої душі Ольга Петрівна писала до львівської дослідниці життя і творчості Лесі Українки Марії Дем’янівни Деркач: «Не знаю, як дожити те, що мені відміряно долею, з тою смертельною турботою, що маю за старшого сина і за чоловіка, що за тиждень перед початком війни поїхав до нього побачитись і відпочить та й застряг там (на Уралі), і я вже більше як рік не знаю, що з ним діється. Ще, хвалити Бога, маю при собі цілого і неушкодженого молодшого сина, що його війна застала у війську та що прийшов додому з полону».

Саме ці обставини і стали причиною й спонукою від’їзду сестер Ольги та Ізидори у 1944 році до Праги, де мешкала їх третя сестра — Оксана Косач-Шимановська. Та не знайшли вони притулку у рідної сестри, людини з важкою долею, відчуженої від родини, бо ще у 1909 році виїхала вона у м. Льєж (Франція). І подалися сестри зі своїми дітьми далі — у непривітну хмарну чужину — табори ДіПі у м. Авгсбурзі (Німеччина). Надломлена тяжкою невиліковною хворобою і нервовими стресами, Ольга Петрівна померла у таборах для переміщених осіб 11 листопада 1945 року.

Покидаючи рідну Україну, Ольга Петрівна везла з собою архів родини, серед яких й шедеври інтимної лірики Лесі Українки, її жалібні вірші, написані у зв’язку з хворобою і смертю Сергія Мержинського. Для свого народу берегла ці скарби. Частину родинного архіву вона залишила у м. Львові, М.Д.Деркач, котра, як тільки закінчилась війна, передала його в АН УРСР, хай слугуватиме він українській культурі.

Та не усі архівні матеріали були залишені на Батьківщині. За кілька років до своєї смерті Леся Українка звернулася до Ольги з проханням взяти на зберігання її папери, рукописи, книги — оте, як вона називала «завадзадло», що з ним так незручно було возитися у подорожах світами. Ольга прийняла від сестри скриню дорогоцінних матеріалів. У 1930-х роках у Києві вона почала працювати над літописом — хронологією життя і творчості Лесі Українки. Це була велика, цінна, довголітня праця над біографією Лесі Українки, над впорядкуванням її листування та остаточним оформленням цих розвідок у формі великої наукової праці під назвою «Леся Українка. Хронологія життя й творчости», яка видана у Нью-Йорку у 1970 році.

Книга О.П.Косач-Кривинюк
Книга О.П.Косач-Кривинюк

Праця має велике значення для об’єктивного вивчення життя і творчого шляху великої української поетеси. Особливе значення мають листи, що вперше надруковані в «Хронології…», яких є близько ста. Книга Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчости» надає широкому читачеві нефальшований образ великої Людини і Поетеси.

Ольга Петрівна почала також писати спогади про свою матір Олену Пчілку, але недуга і смерть перервали цю роботу. У щирості материнського прагнення Олена Пчілка передала у спадок дітям свою пристрасну любов до України у такому її гарячому бажанні бачити їх щасливими на рідній землі. Ольга Петрівна КосачКривинюк була не тільки рідною сестрою Лесі Українки, а й її найщирішим другом. Це людина з добрим чулим серцем, проста і велична у своїй великій любові до рідного краю, до рідного народу. У 1944 році вона писала з Праги: «Господи, як я тужу за всіми і всім на батьківщині».

Життя Ольги Петрівни Косач-Кривинюк було у постійних тривогах за близьких, душа ж — у нестримних поривах до них. Не судилося повернутися їй в Україну. Вона навічно залишилася у чужій землі. Та для України, для нас вона залишила велику фундаментальну джерелознавчу працю про Лесю Українку, яка допоможе видати нову наукову біографію її любої сестри — коханої Зеї, дорогої Лесічки, та часточку свого життя — старшого сина Михайла Михайловича Кривинюка зі спадкоємцями, які лишилися в Росії та донині мешкають у м. Єкатеринбурзі.


Джерело: Римська В. Новоград-Волинський і Косачі / Віра Римська // Новоград-Волинський. Історія міста. — Новоград-Волинський: НОВОград, 2010. — С. 237–276.

Коментарі

Ви можете залишити свій коментар до даної сторінки



Ваше ім'я:         Код (введіть число 49):

   

Увага! Всі коментарі публікуються лише піcля перегляду модератором.
Це не є цензурою, це лише захист від спаму. Сподіваємось на розуміння :)
Наша сторінка у Facebook   Наш канал на Youtube

donate


Правильний CSS! Розробка та підтримка сайту © Віталій Терещук, 2009–2017.
Команда Музею: Віталій Терещук, Віктор Іконніков, Анатолій Сахно.
Передрук або відтворення матеріалів будь-яким способом повністю або частинами допускається лише з посиланням на джерело.