Головна сторінка Карта сайту Контакти Пошук по сайту
В. В. Вітренко

Їх поєднала Леся Українка

(Про плідну співпрацю Максима Тадейовича Рильського і Бориса Григоровича Станевича з Новограда-Волинського)

Питанню «Життя, громадська діяльність і творчість Бориса Григоровича Станевича», колишнього  директора Новоград-Волинської семирічної школи № 1 імені Лесі Українки, а згодом учителя СШ № 3 імені Мічуріна, я присвятив декілька статей, що були опубліковані в наукових краєзнавчих збірниках та в місцевій міськрайонній газеті. А в 2015 році у науковому збірнику «Постаті землі Житомирської», що вийшов друком з нагоди Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції, присвяченої 120-річному ювілею видатного класика української літератури М.Т. Рильського, мною була опублікована стаття про вшанування пам’яті Лесі Українки в будинку, де мешкала родина Косачів у Новограді-Волинському; до вшанування долучилися свого часу Б.Г. Станевич та М.Т. Рильський. Стаття супроводжувалася декількома фотографіями, що свідчили про перебування М.Т. Рильського разом з іншими українськими літераторами в нашому місті [1, c. 103–115].

Разом з тим, не до кінця окреслена роль відомого українського поета в сприянні культурного розвою самодіяльних митців нашого міста і району, творчості окремих місцевих літераторів, а також його депутатська діяльність у виборчій окрузі № 32 (Житомирська область, округа до Ради Національностей Верховної ради СРСР), членом якої він був шість скликань поспіль — з 1946 року по 1964 рік. Його роль у встановленні справедливості щодо справжнього місця народження Лесі Українки. Низку документів я не зміг, на жаль, до кiнця опрацювати у зв’язку з пандемією COVID-19, оскільки ряд замовлених мною справ залишилися лежати в Житомирському і Київському архівах та в наукових бібліотеках. Тому спробую обмежитися тими матеріалами, які у мене є.

Відомо, що саме за ініціативою Б.Г. Станевича, який працював з 1938 року директором семирічної школи № 1 у місті Новограді-Волинському, учителями, учнями старших класів та їх батьками було піднято у 1940 році клопотання щодо присвоєння школі імені великої української поетеси — нашої землячки. Борис Григорович після закінчення Житомирського інституту народної освіти отримав фах учителя української мови і літератури та російської мови, а тому вважав своєю кревною справою добитися присвоєння імені Лесі Українки його школі. Адже саме у цьому будинку мешкала в 1870-х роках родина Косачів. Причому цю роботу із вшанування пам’яті великої поетеси він розпочав ще в 1939 році, оголосивши про своє рішення на педагогічній раді, де, окрім учителів, був присутнім також заступник завідувача міськвідділом освіти, завідувач педкабінетом Роман Якович Герасимчук, який викладав у молодших класах цієї школи.

Р.Я. Герасимчук мешкав з 1924-го року у будинку по вулиці Великій Звіринській, 10, де народилася Леся Українка, — у колишньому будинку заможних міщан Окрушків, — цей будинок був на початку 1920-х років націоналізовано радянською владою [2, арк. 92]. Націоналізоване житло йому було надано у 1924 році як освітянському чиновнику, який до того часу працював разом із своєю дружиною в Ємільчинському районі в сільському однокласному училищі. За спогадами Р.Я. Герасимчука, 1928 року у місто Новоград-Волинський приїжджала Ольга Драгоманова-Косач разом із доньками Ольгою та Ізидорою, а також онуки. Вона зустрічалася з ним і показувала, де і що розміщувалося в будинку, який тоді винаймала родина Косачів, разом вони були на річці Случ [3, c. 106].

На зборах педколективу, присвячених прийняттю офіційного клопотання про вшанування пам’яті Лесі Українки, були представники від райкому партії (Анатолій (Аба) Мордкович Гільман, перший піонервожатий юдейської семирічної трудової школи № 5, що розміщувалася в косачівському будинку в 1921–1935 роках — В.В.) та виконкому міської ради. Тому це клопотання учителів першої школи було безперешкодно підтримано Новоград-Волинським райкомом партії та виконкомом міської ради. Про це розповідала мені восени 1976 року вдова Б.Г. Станевича Бася (Василина) Адольфівна Атензон, яка була на той час на пенсії [4, арк. 28]. Ми з нею стояли на партійному обліку в первинній парторганізації середньої школи № 2, де я  з нового навчального 1976 року почав працювати заступником директора школи. До речі, на обліку у цій організації були також два колишніх завідувача міським відділом освіти, два колишніх редактори міськрайонної газети, один колишній завідувач відділом агітації і пропаганди міськкому партії, два голови профкому працівників освіти міста, три колишніх директори школи, один колишній заступник голови виконкому міської ради. Та й тодішній директор школи О.С. Воробйов перед тим встиг попрацювати інструктором міськкому партії та заступником директора в середній школі № 5. А секретарем партійної організації у нас була колишня учителька російської мови і літератури в школі № 1, прекрасний педагог Л.А. Хрильова, нині, на жаль, покійна. Тому молоді комуністи, такі, як я,  при необхідності мали змогу вибрати, до кого звернутися завчасно за порадою і досвідом роботи. А цей досвід набувався насамперед самоосвітою і працездатністю плюс чесними стосунками в колективі. Пияцтво і прогули на роботі не проходили. Шанувалася і всебічно підтримувалася громадська робота учителя, що також значно сприяло його професійному становленню на педагогічній ниві. У 1941 році про шкільні заходи щодо вшанування пам’яті Лесі Українки  Б.Г. Станевич написав статтю, що була опублікована 25 лютого в міськрайонній газеті «Соціалістичне Полісся» [5, c. 2].

Стаття Б.Г. Станевича про Лесю Українку, опублікована в 1941 році у газеті
Стаття Б.Г. Станевича про Лесю Українку, опублікована в 1941 році у газеті

І ось 4 квітня 1941 року газета «Соціалістичне Полісся» надрукувала Указ Президії Верховної ради УРСР «Про присвоєння Київському театрові російської драми і 10-й неповній середній школі міста Новограда-Волинського, Житомирської області, імені Лесі Українки». (Стиль викладу збережено — В.В.) [6, c. 1]. Після чого було опубліковано статті щодо реакції педагогів міста і району на цей указ, а також окремо декілька статей Б.Г. Станевича під назвою «Ми вдячні за честь», «Шефи», «Лист» «Екскурсія» та «В гостях у сестер» про відвідання у червні 1941 року Києва та театра російської драми, які зголосилися бути шефами учнів, про зустріч із сестрами Лесі Українки та обмін сувенірами. Причому остання стаття була  надрукована 22 червня 1941 року, у той день, коли почалася Велика вітчизняна війна [7].

Чи знав Б.Г. Станевич М.Т. Рильського до війни? Думаю, що ні. Втім, із його поетичними творами він був знайомий як учитель української мови і літератури, адже за навчальною програмою тоді потрібно було обов’язково знайомити учнів із новою українською художньою літературою і поезією, написаною в стилі соціалістичного реалізму. В шкільних підручниках таку поезію тракутували як «громадянська патріотична лірика». А Максим Тадейович, завдячуючи своїм широко тиражованим патріотичним віршам, таким як «Україна», «Пісня», «Лєнін», «Золоті ворота», «Засівна пісня», «На п’ятнадцятій хвилі», «Правнукові», «Не топтати ворожим чоботям» та іншим набув на той час звання відомого українського поета, який пише в світлі соціалістичних реалій і класової боротьби.

Аналізуючи творчість Б.Г. Станевича за той невеликий проміжок часу, можна сказати, що саме «партійно-патріотичні» поезії стали визначальними при формуванні його поетичного кредо. І вплив «партійно-пролетарської поетики» А. Малишка, М. Рильського і В. Сосюри на творчість молодого поета з Новограда-Волинського є досить відчутними. Сюди відносяться написані ним вірші (не поезії), що були опубліковані в газеті «Соціалістичне Полісся» до війни. А ще «спрямовуюча рука більшовицької партії» в особі його дружини Басі (Василини) Адольфівни Атензон, яка була на той час кандидатом у члени партії, а її чоловік лише комсомольцем. Колись про ту пору вона під час розмови зі мною висловилася досить лаконічно, але образно: «Страшні були часи; страшні своєю підлою невизначеністю, підозрою і зрадою друзів, фальшивою дійсністю та нездійсненими ідеалами. Ми, учителі, не лише мусили з усім цим жити, але й впроваджувати це в життя, доводити їх цінність нашим учням та їх батькам».

Мабуть, справедливими були слова дружини колишнього директора школи — творчої людини, який сам скуштував «красот сталінської дійсності». Для прикладу наведу лише декілька строф із віршів Б. Станевича 1930-х років. 1. «Нове село»: «Змінило обличчя старе село..../ Скрізь шумують хліба, / В полі стиха колосся шепоче. / Богатирські будуть жнива, / Бо в колгоспі працюють охоче.»; 2. «Зустріч»: «Кулемети стріляли на фронті, / (Ми ж зовсім малі ще були). / Тоді у п’ятнадцятій роті / Гармати стогнали, ревли...»; 3. «Пісня, линь гучніш!»: «Бригадами сталевими / Працюєм на ланах, / Комбайнами крицевими / Торуєм собі шлях». [8, с. 2]. Навряд чи можна говорити про справжню художню цінність цих «поезій».

Потрібно чесно визнати, що зі справжнім обдаруванням таке поетичне надбання не має нічого спільного. Це були поезії «громадянського партійного-патріотично штибу», написані у руслі вимог «керівної і спрямовуючої» того періоду. Мажорно-радісна тональність багатьох віршів «соціалістичного реалізму», романтична піднесеність стилю не відповідали реальній атмосфері повоєнної дійсності 1920–1930-х років — важкому періоду в житті народу, особливо селянства, якому було присвячено чимало поезій. Не відбивали повної історичної правди, коли описувалися картини періоду громадянської війни, спровокованої більшовицькою Москвою. А скільком молодим поетам такі ідеологічні вимоги керівної партії перекрили кисень, спотворили їхню обдарованість, задушили на корню і поетичний талант, і «силу слова», загнали у моральну безвихідь або фізично знищили. Приклад цьому — п’ятірка українських неокласиків, теоретиків українського модернізму, — саме з нею розправилася «справедлива радянська дійсність під керівництвом всенародної партії більшовиків-ленінців»: вона фізично умертвила Михайла Драй-Хмару, Миколу Зерова, Павла Філіповича; зробила вигнанцем Освальда Бурґгардта (Юрія Клена), спотворила на довгі роки і творчість Максима Рильського. А потім настала черга інших… Адже саме за оспівування радянської дійсності, її фальшивих постулатів, її вождів Рильського було удостоєно багатьох державних нагород і звань. Він та його вище означені колеги з письменницького цеху суттєво впливали на творчість багатьох молодих самодіяльних поетів, у тому числі і на творчість Б. Станевича.

У 1945 році після повернення з евакуації до Новограда-Волинського Б.Г. Станевич залишається працювати директором семирічної школи №10, що невдовзі була трансформована в початкову чотирикласну школу № 1 з російською мовою навчання. У ній здобували освіту діти, батьки яких були юдеями, або партійними та радянськими чиновниками, що практикували у своїх родинах «общепрінятий язик». А дітей середнього віку в Новограді-Волинському після війни значно поменшало… Чимало з них разом зі своїми родинами були розстріляні нацистами під час акції під назвою «повна зачистка збільшовиченого жидівського елементу» у період окупації, бо ці родини не встигли вчасно виїхати з Новограда-Волинського перед його зайняттям вермахтом 8 липня 1941 року; вони були загнані в ґетто та невдовзі знищені. Але навчальний заклад і після війни продовжував носити назву «школа № 1 імені Лесі Українки». Разом із Борисом Григоровичем у школі продовжувала працювати його дружина Б.А. Атензон, яка викладала історію та географію.

У другій половині 1945 року країна загоювала рани, нанесені старшною війною. Але почала готуватися до виборів Верховної Ради СРСР другого скликання. У листопаді творчим об’єднанням хронікально-документальних фільмів «Радянська Україна» було знято фільм про переше засідання Центральної виборчої комісії України по виборах до Ради Національностей Верховної Ради СРСР. Серед членів комісії були член-кореспондент АН УРСР, хірург І.М. Іщенко, прославлений командир партизанського з’єднання С.А. Ковпак, відомі всій країні люди А.Г. Колибанов, І.Г. Коробов, В.С. Костенко, А.С. Межжерін і М.Т. Рильський, які перевіряли хід підготовки до виборів. (РАДЯНСЬКА УКРАЇНА. – Кіножурнал. – Київ, листопад 1945 року. – № 61. – Арх. № 259. – Укркінохроніка)

У січні творчим об’єднанням хронікально-документальних фільмів Україним для західних регіонів України було знято фільм «В республіканській виборчій комісії». У фільмі показано засідання республіканської виборчої комісії по виборах до Ради Національностей Верховної Ради СРСР. Веде засідання А.Г. Колибанов. У роботі беруть участь поет М.Т. Рильський, обер-майстер Макіївського металургійного заводу імені С.М. Кірова І.Г. Коробов, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор С.А. Ковпак, Герой Соціалістичної Праці А.І. Покусай, перший секретар ЦК ЛКСМУ В.С. Костенко, член-кореспондент АН УРСР, хірург І.М. Іщенко. (РАДЯНСЬКА УКРАЇНА. Для західних областей УРСР. – Кіножурнал. – Київ, січень 1946 року. – № 1. – Арх. № 267. – Укркінохроніка). Кандидатом у народні депутати до Ради Національностей було висунено також голову Спілки письменників України М.Т. Рильського.

10 лютого 1946 року у країні відбулися вибори до Верховної Ради СРСР, і М.Т. Рильського було обрано її депутатом до Ради Національностей від Житомирської області. Як свідчить постанова Житомирської окружної виборчої комісії по виборах до Ради Національностей Верховної ради СРСР по окрузі № 32, ініціатива щодо його висунення кандидатом в народні депутати належала професорсько-лекторському складу та студентам Житомирського сільськогосподарського інституту, загальним зборам колгоспників колгоспу «13-річчя Жовтня» с. Романівки та колективу Романівської МТС Попільнянського району, себто землякам М.Т. Рильського. На зустріч під час зборів М.Т. Рильський приїхав наприкінці січня 1946 року, збори були в актовому залі педінституту. У Новограді-Волинському на зборах виборців кандидатура М.Т. Рильського була підтримана начальником паливного складу залізничного вузла Г. Прохоренком. А секретарем парторганізації І. Акімовим на зборах до Ради Союзу по Новоград-Волинській вибочій окрузі була висунута кандидатура заступника голови РНК УРСР В.Ф. Старченка  Одним із членів окружної виборчої комісії до Ради Національностей була заступник завідувача відділом освіти Городницького РВК, згодом заступник (завуч) директора Городницької СШ О.О. Обозненко. Я навчався у цій школі від початку до її закінчення і знав її завуча [14, c. 1].

Повідомлення окружної виборчої комісії про реєстрацію Рильського М.Т. кандидатом у Національностей Верховної ради СРСР
Повідомлення окружної виборчої комісії про реєстрацію Рильського М.Т. кандидатом у Національностей Верховної ради СРСР

Згодом режисером Г.М. Тасіним було знято хронікально-документальний фільм під назвою «Україна відроджується». У ньому говорилося про відновлення роботи Академії наук УРСР та Київського медичного інституту. Показувалися Президент АН УРСР О.О. Богомолець, віце-президент АН УРСР О.В. Палладін, академіки Є.О. Патон, О.П. Кримов за роботою. Українські письменники голова Спілки письменників УРСР М.Т. Рильський, А.С. Малишко, Ю.К. Смолич, М.П. Стельмах, П.Й. Панч, Я.В. Баш, Л.М. Новиченко слухають нову поему Л.С. Первомайського. (Режисер Г.М. Тасін. УКРАЇНА ВІДРОДЖУЄТЬСЯ. – Кінофільм. – Київ, 1946 року, 5 ч. – Арх. № 531. – Укркінохроніка).

14 лютого 1946 року в газеті «Радянська Україна» була опублікована спільна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У про створення ювілейного Комітету під головуванням нового голови Правління Спілки письменників України О.Є. Корнійчука щодо гідного відзначення 75-ї річниці видатної української поетеси. До комітету також увійшли заступник голови РНК УРСР Д.З. Мануїльський, народний комісар освіти П.Г. Тичина, голова  Комітету у справах мистецтв РНК УРСР М.Н. Компанієць, голова Спілки радянських композиторів народний артист СРСР Л.М. Ревуцький, дійсні члени Академії наук УРСР О.І. Білецький (мовознавець), М.В. Птуха (директор першого в СРСР Інституту демографії АН УРСР, репресований в 1938 році і звільнений за особистим наказом «вождя народів»), народні артисти СРСР К.П. Хохлов (директор театру російської драми імені Лесі Українки), відомі актори Г.П. Юра, А.М. Бучма, П.М. Ужвій, поет і критик Леонід Первомайський (І.Ш. Гуревич), письменник Юрій Смолич, чоловік Лесі Українки Климент Васильович Квітка, а також секретар ЦК КПУ з питань агітації і пропаганди та заступник голови РНК УРСР поет М.П. Бажан. Увійшов до складу комітету і М.Т. Рильський, депутат Верховної Ради СРСР, письменник і директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.

У постанові було заплановано ряд заходів щодо відзначення ювілею відомої поетеси, а також сказано наступне: «Для популяризації творчості Лесі Українки в західних областях України одна бригада письменників на чолі з поетом С. Крижанівським виїде в дні ювілею до Закарпатської області, а друга — на чолі з письменником Д. Косариком — до села Колодяжного Волинської області, де народилася поетеса, і до Новоград-Волинська, де вона довгий час жила» [9, c. 3].

Постанова ЦК КП(б)У та РНК УРСР про 75 років з дня народження Лесі Українки
Постанова ЦК КП(б)У та РНК УРСР про 75 років з дня народження Лесі Українки

Через деякий час Максим Тадейович пише статтю про життєвий шлях і творчість відомої української поетеси Лесі Українки; ця стаття під назвою «Думки вголос» була опублікована 24 лютого 1946 року в газеті «Радянська Україна» з нагоди 75-ї річниці від дня Лесиного народження [10, с. 3]. У цій же газеті поруч надрукована стаття драматурга, журналіста і театрального критика з Волині В.А. Чаговця під назвою «Неповторна». У статті він, зокрема, розповідає про виступ Лесі Українки під час святкування 100-річного ювілею німецького письменника Гайнріха Гайне на літературному вечорі перед студентами і викладачами Київського політехнічного інституту (цей вечір був організований міським літературно-артистичним товариством), та про те позитивне враження, яке справив на всіх присутніх її виступ. В. Чаговець особисто був присутнім при цьому виступі і описав його як очевидець. Щоправда, можливо автор статті обмовився, навівши у ній замість імені Гайне ім’я іншого німецького класика — Вольфґанґа фон Ґьоте (адже багато часу пройшло з тих пір — В.В.) приписавши в статті слова про нього Лесі Українці [11, c. 3].

(Відомо, що у 1892 році у Львівському видавництві за кошти авторки вийшла «Книга пісень» («Buch der Lieder») Г. Гайне в перекладі-переспіві українською мовою, який зробили Леся Українка і Максим Cтависький (М.А. Славинський). Це була перша друкована книга поетеси. 92 твори цієї збірки були перекладами особисто Лесі Українки: сюди входили вірші із циклів «Lyrisches Intermezzo» («Ліричне інтермеццо»), «Heimkehr» («Повернення додому»), «Die Nordsee» («Балтійське море»), «Harzreise» («Подорож у Гарці») та інші. Передмову та епіграфи до збірки Лесі підготувала її мати Олена Пчілка. Вона ж була одним із консультантів при перекладах з німецької мови на українську, про що свідчать деякі листи, що знаходяться в фонді родини Косачів у Національній науковій бібліотеці імені Володимира Вернадського у Києві  Тому для Лесі Українки постать Гайнріха Гайне була так само дорогою, як і постать Тараса Шевченка, її духовного і літературного учителя, як і її матері. [12, c. ].

У нижній частині газетної шпальти за 24 лютого 1946 року була надрукована стаття «Наша велика сучасниця» поета і літературного критика Леоніда Соломоновича Первомайського (при народженні Ілля Шльомович Гуревич — В.В.).У ній він проводить паралель між творчістю Лесі Українки та творчістю Максима Рильського, говорить про вплив її творів на літературний спадок М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри та інших поетів. Очевидно, багато з того, що писав Леонід Первомайський у цій статті щодо Максима Рильського, відповідало дійсності; і не тому, що Максим Тадейович до того часу як голова письменницької Спілки був його начальником, але й через те, що українські неокласики з особивою повагою ставилися до творчості Лесі Українки. Проте цього Первомайський, звісно, на той час не писав [13, с. 3].

А в центрі газетної сторінки під віршем Лесі Українки «Легенда» (Було колись в одній країні: / Сумний поет в сумній хатині / Рядами думки шикував;) з приміткою: (Друкується за рукописом) містилася невелика інформація під заголовком «У земляків поетеси», у якій сповіщалося: «На зборах у селі Колодяжному, де народилася Леся Українка, виступили селяни, які особисто знали Лесю Українку» [15. c. 3]. Звісно, були ще живі у цьому селі люди, які добре пам’ятали дітей родини Петра Антоновича і Ольги Петрівни Косач. Серед них і Ларису-Лесю. Але називати Колодяжне офіційним місцем її народження…

Творче об’єднання Укркінохроніки «Радянська Україна» випустило в березні 1946 року кіножурнал під назвою «Шануємо пам’ять Лесі Українки». Показані українські письменники М.Т. Рильський, М.П. Бажан, Ю.К. Смолич, О.Є. Корнійчук, О.Т. Гончар на Байковому кладовищі біля могили поетеси. У фільмі також зняті сцени урочистих зборів з нагоди 75-річчя від дня народження Лесі Українки. Виступаючі О.Є. Корнійчук, Л.М. Новиченко не лише наголошували на великому значенні творчості української поетеси, але й називали місцем її народження село Колодяже Волинської області. Фільм одразу ж почав демонструватися по всій Україні. (РАДЯНСЬКА УКРАЇНА. – Кіножурнал. – Київ, березень 1946 року. – № 12. – Арх. № 298. – Укркінохроніка)

Не дивно, що Постанова про відзначення 75-річчя з дня народження Лесі Українки вельми вразила Бориса Григоровича, розповідала автору статті його дружина Б.А. Атензон. Він не міг ніяк второпати, чому місцем народження геніальної поетеси обрано не Новоград-Волинський, а інший населений пункт. Прийшлося йти за порадою до Р.Я. Герасимчука, і той порадив готувати необхідні документи, які б свідчили про Новоград-Волинський як справжню батьківщину Лесі Українки. Поки ці документи готувалися, то з’явилися відповідні статті (див. вище — В.В.) в газеті «Радянська Україна»; вони так вплинули на Станевича, що він не міг від обурення навіть нормально проводити уроки. До того ж деякі учителі, які були колись присутніми на шкільних зборах у далекому та пам’ятному всім 1940 році і добре знали про місце народження Лесі Українки,  підходили до нього з питанням: чому в постанові і в статтях  вказано інше місце народження Лесі Українки? Можливо, запитували вони, Борис Григорович та Роман Якович «помилилися», розповідаючи людям історії про перебування родини Косачів у місті. До речі, тих мешканців, які могли б дійсно підтвердити проживання у Новограді-Волинському родини Косачів у 1870-х роках, уже не було. Та й офіційний чоловік Лесі — Климент Васильович Квітка — був членом Комітету з увічнення 75-річного ювілею Лесі Українки і напевне добре знав про справжнє місце її народження. Але чомусь мовчав. Чому так сталося, ніхто не знав. Тоді директор школи, згадувала Б. Атензон, ще раз пішов у справі до Р.Я. Герасимчука, і той порадив йому написати листа особисто керівнику Київського театра російської драми Холову, який був членом ювілейного комітету. Проте відповіді від Хохлова він так і не отримав.

Обидва педагоги звернулися також до міської влади. На підтвердження своєї правоти доклали постанову виконкому Житомирської обласної ради від 22 лютого 1941 року про встановлення на фасаді будинків у Новограді-Волинському, де жила після свого народження Леся Українка, меморіальних дощок. Долучили документи педагогічної ради і зборів учителів школи, учнів та їх батьків про вшанування пам’яті великої української поетеси. Щоправда, деякі з документів не збереглися. Проте Борис Григорович особисто їздив у Житомир, побував у центральній бібліотеці і знайшов газету із рішенням виконкому обласної ради про встановлення в Новограді-Волинському меморіальних дощок, присвячених Лесі Українки, яка народилася саме тут, у місті над Случем. У школі тим часом організували куточок поетеси, провели конкурс дитячого малюнка на тему «Ні, я жива, я буду вічно жити!».

Здається, тоді робилося все, аби в навчальному закладі та у місті гідно відзначити ювілей української поетеси. Так, до 75-ї річниці від дня народження Лесі Українки у Новограді-Волинському була утворена ювілейна комісія на чолі із заступником голови міської Ради Ф.С. Колодієм (він стояв у 1970-х роках на обліку в парторганізації СШ № 2 і був мені знайомий — В.В.), яка здійснила низку заходів щодо увічнення пам’яті великої поетеси. Зокрема, було виділено певні кошти і проведено ремонт будинку школи № 1 ім. Лесі Українки, де колись у 1870-х роках жила родина Косачів; на будинку встановлено меморіальну дошку. Порушено також клопотання перед Раднаркомом УРСР про побудову в центрі міста пам’ятника поетесі. Повторно надруковано статтю «Наша славетна землячка», яку у лютому 1941 року уже друкувала газета «Соціалістичне Полісся»; тільки у цю статтю її автором були внесені деякі доповнення. У ній директор школи № 1 Б.Г. Станевич повідомляв: «Зі спогадів старожилів і з листів сестри Лесі Українки – Ольги Петрівни Косач-Кривинюк – ми дізнаємось, що родина Косачів оселилася в місті Новоград-Волинську в 1868 році. Спочатку вона жила в тому приміщенні, де зараз знаходиться міськрада. (Нині у цьому приміщенні знаходиться Школа мистецтв. А перед цим була музична школа — В.В.). Тут у 1869 році народився брат Михайло…» [16]. Отоді обидва педагоги звернулися до голови міської ювілейної комісії Ф.С. Колодія…

Очевидно, Ф. Колодій звернувся до тодішнього голови виконкому міської ради Д. Місіюка щодо трактування в постанові та у статтях, опублікованих в центральній газеті «Радянська Україна», інформації про «справжнє місце народження» Лесі Українки, той звернувся до партійних органів, а ті уже по інстанції до обласного комітету партії та до виконкому обласної ради. А ті далі у Київ. Але «Ювілейний Комітет і партія не можуть помилятися!» — така була відповідь із Києва Житомиру. <— І грізне повчання: «Вам краще потрібно вчити біографію поетеси і її творчість, а не послуговуватися спогадами підозрілих осіб». І Станевич, і Герасимчук почувалися ніяково від такої фальші в центральних засобах масової інформації. Особливо, розповідала Атензон, вразила Бориса Григоровича стаття директора театру російської драми імені Лесі Українки Хохлова, у якій він не обмовився жодним словом про Указ Президії Верховної Ради УРСР від 2 квітня 1941 року щодо присвоєння театру і семирічній школі № 10 імені видатної поетеси, драматурга і громадського діяча [17, арк. 29].

Я розшукав газету «Радянська Україна» від 27 березня 1946 року за № 63 і статтю у ній, про яку розповідала Б.А. Атензон. Ця стаття справді була написана художнім керівником театру, членом ювілейного Комітету з відзначення 75-ї річниці Лесі Українки, народним артистом СРСР Костянтином Павловичем Хохловим і називалася «До нових творчих перемог»; присвячувалася вона 20-річчю театру російської драми і нагородженню з цього приводу його колективу орденом Трудового Червоного Прапора. У статті художній керівник театру розповідав про творчий доробок акторів і про їхнє бажання поставити на сцені драму Лесі Українки «Камінний господар». Про згаданий Указ щодо присвоєння Київському театру імені нашої славетної землячки у статті справді не було сказано ні слова [18].

(Як показали дослідження, за час роботи в театрі російської драми К.П. Хохловим двічі було поставлено драматичний твір Лесі Українки «Камінний господар»: у 1946 і 1951 роках. Останню постановку здійснили з нагоди 80-річного ювілею української письменниці. Більше ніяких драм Лесі Українки силами акторів театру при ньому не ставили. У 1954 році російський режисер виїхав на постійну роботу у Ленінград, а там, у північній столиці російської Пальміри, йому, звісно, було не до драм Лесі Українки. Але керівником Київського театру К.П. Хохлов був справді у 1938–1941 роках і приймав делегацію новоград-волинських школярів та учителів на чолі з Б.Г. Станевичем у червні 1941 року під час її візиту до Києва. Тоді вони побували на одній із вечірніх вистав театру російської драми імені Лесі Українки та вручили його керівнику сувеніри; між директором школи Б.Г. Станевичем і керівником театру К.П. Хохловим була досягнута угода про встановлення шефських зв’язків на рівні театру та школи № 10. Про відвідини театру імені Лесі Українки Б.Г. Станевич писав у своїй статті з красномовною назвою «Шефи», опублікованій 29 травня 1941 року газетою «Соціалістичне Полісся». А пізніше описав відвідання учнями і учителями вистави в театрі російської драми. Навіть привіз театральну афішу. В минулому році ця стаття була мною розшукана в Національній науковій бібліотеці імені В. Вернадського та зроблено її фотокопію. — В.В.).

Перед закінченням навчального року, — розповідала мені Б.А. Атензон, — завідувач педкабінетом Новоград-Волинського відділу освіти Р.Я Герасимчук та директор школи Б.Г. Станевич вирішили звернутися з листами до депутатів Верховної Ради СРСР ІІ скликання — В.Ф. Старченка, обраного від Новоград-Волинського виборчого округу до Ради Союзу, та М.Т. Рильського, обраного від Житомирської області до Ради Національностей. Міськвиконком педагогам не перечив (адже йшлося про авторитет міста), тому до листів вони також  приклали копії необхідних документів, що засвідчували про факт народження і перебування Лесі Українки в юні роки у нашому місті. Василь Федорович Старченко обіймав посаду заступника голови Ради Міністрів УРСР, а Максим Тадейович Рильський був увільнений на той час від обов’язків голови Спілки письменників України, зосередившись на роботі директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР і власне письменницькій діяльності. Як наслідок листів, до міста невдовзі прибули помічники обох депутатів Верховної Ради СРСР; вони мали зустрічі з керівниками міськкому партії і міської ради, Р.Я. Герасимчуком та Б.Г. Станевичем. Які ж були ж результати їхнього розслідування? Невдовзі відбулися вибори до міської ради. Її депутатами стали Б.Г. Станевич та Р.Я. Герасимчук. А голова міськвиконкому Д. Місіюк  не тільки втратив свою посаду, але й не був обраний навіть депутатом, його відізвали в інший район. Втратив свою посаду заступника голови виконкому міської ради і Ф.С. Колодій, його «перекинули» керувати в дитячий будинок. Замінили і деяких партійних чиновників у міськкомі партії, які «вчасно не прореагували», деяким винесли догани. Як кажуть, «знайшли винуватих: зло було покарано, справедливість святкувала торжество». А може, місцевій владі потрібно було дійсно зайняти більш активну позицію у відстоюванні перед Києвом інтересів міста на Случем?!

Про допущену помилку в газетах ніде не сповіщалося. Ще б пак, адже «Партія ніколи не помиляється!». Але поплатилися своїми посадами деякі партійні чиновники, які відповідали за ідеологічну роботу та первинну парторганізацію школи. Так, інструктор, який вів партійну організацію школи № 1, був звільнений з роботи і направлений у школу заступником Б.Г. Станевича і одночасно секретарем партійної організації [19]. Щоправда, через деякий час він змінив Бориса Григоровича на посаді директора школи. Школа № 1 знову стала невдовзі семирічною, у ній стали викладати українську мову, хоча російською і надалі викладалася решта навчальних предметів. Підвищення статусу школи до семирічної також було правильним рішенням стосовно навчального закладу.

Наступного року Бориса Григоровича (за спогадами Б.А. Атензон) запросили під час зимових канікул до Києва, там він зустрічався з Максимом Рильським та іншими українськими письменниками в Інституті літератури, побував у Міністерстві освіти. Питання, які він там піднімав, були пов’язані з фінансовим забезпеченням школи, будинок якої конче потребував капітального ремонту, з придбанням у класні кімнати меблів, наочності, художньої літератури для шкільної бібліотеки та підручників. На моє запитання, чи їздив із Б.Г. Станевичем до Києва у той період Роман Якович Герасимчук, Б.А. Атензон відповіла, що не пам’ятає, здається, той взимку хворів, а  тому Борис Григорович сам їздив у Київ, провівши там декілька днів. Щоправда, квитки йому до Києва і назад видали на залізничному вокзалі безперешкодно за телефонним дзвінком із міськкому партії [20, арк. 30].

В Україні на той час посилилася збройна боротьба влади проти боївок ОУН, що діяли в західних областях. Проривалися вони і діяли в Житомирській області, останню боївку за матеріалами архіву СБУ було ліквідовану тут лише в кінці 1952 року. До цього часу в Новоград-Волинському та в сусідніх Городницькому, Барашівському, Ємільчинському і Ярунському районах були випадки окремих політичних убивств голів і секретарів сільрад, міліціонерів та бригадирів, партійних функціонерів. Деякі села навіть через 5–6 років після Перемоги залишалися вночі під владою (може, уявною) антирадянських сил. (До речі, це підтвердив мені особисто під час розмови у травні 1985 року один із колишніх активістів села Червона Воля, у війну — радянський партизан. Це село знаходиться на кордоні з Рівненською областю. Я тоді як працівник відділу агітації і пропаганди міськкому партії їздив у це село і проводив урочистий забір землі в металічну капсулу в рамках акції «Збережемо пам’ять про спалені села». Ця акція була присвячена 40-річчю Перемоги над нацистською Німеччиною в ході Другої світової війни та жертвам, якими український народ заплатив за цю війну. Йшлося не лише про страчених під час окупації мирних людей. На територрії області було повністю або частково спалено десятки сіл за участь їхніх мешканців у партизанському русі проти завойовників. Або їх нищили окупанти на знак відплати за патизанський рух — радянський чи бандерівський. Згодом ці капсули були передані урочисто до міського краєзнавчого музею. Тоді сільський активіст з Червоної Волі розповідав, що він п’ять років після закінчення війни мусив улітку ночувати за селом у копиці сіна, коли відчутною була активність бандерівців. У холодну пору року активність бандерівців падала. Червоновільський активіст тоді реально боявся за своє життя. Із зброї була лише мисливська рушниця. А у нього — родина з малими дітьми… — В.В.).

Для чого я про це розповідаю? Бо історія з листами новоград-волинських педагогів щодо місця народження Лесі Українки не закінчилася і через декілька років мала своє продовження досить оригінальним чином. Про це піде розмова пізніше.

У січні 1950 року Максим Тадейович Рильський знову висувається кандидатом у депутати до Ради Національностей Верховної ради СРСР по 32-й окрузі Житомирської області. До Ради Союзу по Новоград-Волинському виборчому округу № 421 висувають Параску Григорівну Чухно з села Великий Луг Довбиського району, голову тамтешнього колгоспу імені Таращанського полку. (Тоді писали «колгосп імені Н-ського полку», якого у місті давно уже не було, але пам’ять про нього залишилася і в існуючій обстановці підозріливості Таращанський полк продовжував шифруватися владою таким чином. До-речі, ті очевидці, які бачили «подвиги» Таращанського полку влітку 1919 року, боялися про них розповідати, адже за це могли отримати від радянської влади щонайменше десять років таборів. Тоді половина міста була спалена внаслідок артилерійського нападу таращанців, які окопалися в районі села Ново-Звягель і обстріляли місто термітними снарядами, воюючи з «петлюрівськими бандами», що захопили Новоград-Волинський — В.В.). Ініціативу висунення М.Т. Рильського по Житомирській виборчій окрузі до Ради Національностей (за свідченням газети «Радянська Житомирщина») цього разу проявили трудівники Коростенського заводу, колгоспники сільгоспартілі «13-річчя Жовтня» разом із колективом Романівської МТС, викладачі і студенти педагогічного інституту. 24 лютого 1950 року в Будинку культури міста Новограда-Волинського відбулася зустріч із кандидатом у народні депутати П.Г. Чухно. Виступаючі на зборах-зустрічі, серед яких був і Б.Г. Станевич, закликали віддати свої голоси за кандидатів у народні депутати П.Г. Чухно та директора Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії АН УРСР М.Т. Рильського. Стаття, що називається «Хвилююча зустріч», була опублікована 26 лютого 1950 року міськрайонною газетою і закінчувалася традиційно: «Учасники передвиборної наради одностайно прийняли вітальний лист першому всенародному кандидатові, вождю і учителю трудящих Йосифу Віссаріоновичу Сталіну».  Поруч із статею — вірш М.Т. Рильського «Всенародний бюлетень», написаний на замовлення влади [21, c. 2]. Невдовзі після виборів П.Г. Чухно отримає у 1950 році звання Героя соціалістичної праці, а М.Т. Рильський стане у тому ж році лауреатом Сталінської (Державної) премії 3-го ступеня за переклад українською мовою з польської поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».

Проте влада постійно тримала на контролі творчість поета і завжди була готова за вказівкою з Кремля розпочати його цькування за «буржуазні ухили». Особливо для неї це було актуально через те, що в західних областях України не вщухав супротив бандерівців, яких підтримував народ. І будь-які проукраїнські твори московська влада вважала націоналістичними, їх авторам був гарантований щонайменше громадський осуд через пресу і забуття (заборона друкуватися) на довгі роки. Так, на початку жовтня 1947 року газета «Радянська Україна», яка ще зовсім недавно співала осанну Максиму Тадейовичу, надрукувала замовну статтю «Про націоналістичні помилки М. Рильського», де його, комуніста, звинуватили у «буржуазному об’єктивізмі, відсутності більшовицької партійності і забутті істини, що змістом радянської ідеології і культури була більшовицька ідейність;… що він не оволодів основами марксистсько-лєнінського світогляду,… до кінця не позбувся впливу буржуазно-націоналістичної ідеології».

Те ж саме можна сказати і про цькування в пресі Андрія Малишка і Володимира Сосюри, Остапа Вишні і Юрія Яновського, Олександра Довженка. Брудну кампанію цькування української інтелігенції очолили перший секретар ЦК КП(б)У росіянин М.С. Хрущов та його поплічники в ЦК з ідеологічних питань. Лише впродовж серпня–жовтня 1946 року з їхньої подачі було видано п’ять ідеологічних постанов: про «Історію української літератури», про діяльність журналів «Перець» і «Вітчизна»», дві постанови про репертуар театрів. Наприклад, авторів «Історії української літератури» звинуватили в аполітичності, а «Історії України» — у спотвореному зображенні героїчного минулого українського народу. Недостатню увагу до «об’єктивного висвітлення» ролі росіян в опері «Богдан Хмельницький» також закидали партійні ідеологи її композиторові К. Данькевичу.

У Російській РФСР у цей час було піддано нищівній критиці ленінградські журнали «Звезда» і «Ленинград», яким закидали зображення буржуазної культури, що є «умираючою, розтлінною, ворожою і шкідливою для радянських людей». Як наслідок, почалося також цькування багатьох відомих російських письменників. Колективам усіх газет та журналів було вказано на необхідність глибше висвітлювати «комуністичне будівництво», а не зосереджуватися на вузькій місцевій тематиці, що, мовляв, веде до «буржуазного націоналізму», приділяти «більшу увагу формуванню почуття єдиного радянського народу».

Міськрайонна газета «Радянський патріот» у нашому місті, а разом із нею усі інші міські газети області надрукували статтю кандидата філологічних наук Є. Ненадкевича (колишній декан словесно-історичного факультуту Житомирського педінституту) під назвою «М.Т. Рильський — лауреат Сталінської премії», у якій він писав про ідейні ухили поета таким чином: «…Критика відзначала певну ідейну обмеженість вірша «Слово про рідну матір». Поет усвідомив ідейні недоліки цього твору і подолав їх у поезії післявоєнних років… Поет зробив потрібні висновки із справедливої партійної критики, якій піддано ідеологічні збочення у деяких його творах, написаних у роки війни, і став на шлях творчої перебудови…» [22].

Сумно стає, що такі відомі люди змушені були свідомо писати брехню, аби вижити в умовах сталінської системи. І це писав науковець про поезію відомого письменника, що стала однією із улюблених серед українських читачів, її декілька разів покладали на музику навіть самодіяльні композитори. Строфи цієї поезії і сьогодні звучать молитовно: «Благословен той день і час, / Коли прослалась килимами / Земля, яку сходив Тарас / Своїми босими ногами, / Земля, яку скропив Тарас / Дрібними росами-сльозами…». Відомо, що М.Т. Рильський написав цю поему-ораторію на початку нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз і прочитав її вперше по радію 26 листопада 1941 року. «Це була новітня ода, в якій стверджувалась ідея безсмертя народу, нездоланності його духу», — так визначав ідею і жанр твору відомий літературний критик, доктор філологічних наук Леонід Новиченко, який працював на початку 1950-х років головним редактором журналу «Вітчизна». А український академік Олександр Білецький, який тривалий час досліджував творчість М.Т. Рильського, називав його ліро-епічну поезію «Слово про рідну матір» величним хоралом… нашого патріотизму [23].

Під час виборчої кампанії М.Т. Рильський змушений опублікувати декілька вірнопідданських віршів, що тиражувалися у лютому 1950 року міськрайонними газетами області. Серед них — вірш «Тост вождя» про відомий випадок, коли на великому застіллі в Кремлі, присвяченому Перемозі над нацистською Німеччиною, у присутності радянських маршалів та генералів, Сталін запропонував підняти тост «за великий русский народ». Виступаючи під час зустрічі з виборцями у кінці лютого 1950 року, що проходила в актовому залі педагогічної інституту, викладач педінституту Шанюк, доцент Петровський, кандидат сільськогосподарських наук Михайленко, робітник меблевого комбінату Бондарєв, студенти обох інститутів щиро говорили про творчі досягнення улюбленого поета, про його чесне ставлення до своїх депутатських обов’язків. Під кінець зустрічі виступив М.Т. Рильський, який проголосив: «Так! Гімном міліонноустим, / Новий оспівуючи день, / Ми всі за Сталіна опустим / Наш всенародний бюлетень. Цим самим викликав грім овацій серед присутніх і вигуки: «Хай живе любимий Сталін!», «Ура товаришеві Сталіну!». Вибори до Верховної Ради СРСР ІІІ скликання відбулися 12 березня 1950 року. Такою була плата  Максима Тадейовича за літературну творчість. Депутатський мандат всесоюзного рангу він отримав вдруге.

Звіт про цю зустріч М.Т. Рильського із виборцями по виборчій окрузі № 32 до Ради Національностей Верховної Ради СРСР було опубліковано газетою «Радянська Житомирщина» під назвою «Наша сила в єдності».

Cтаття про зустріч М.Т. Рильського з виборцями в 1950 році
Cтаття про зустріч М.Т. Рильського з виборцями в 1950 році

Викладач педінституту І. Шанюк додатково опублікував в обласній газеті «Радянська Житомирщина» велику статтю про кандидата в народні депутати М.Т. Рильського під назвою «Поет, борець, громадянин», про його творчі здобутки і особливості поетичної майстерності. Новоград-Волинська міськрайонна газета «Радянський патріот» на першій сторінці випуску від 26 лютого за № 26 подала зі свого боку статтю про М.Т. Рильського та фотографію поета. Як бачимо, увага до обох кандидатів у народні депутати була досить значною як з боку офіційної влади, так і простих виборців.

У 1950 році під час весняних канікул Б.Г. Станевич разом із своєю дружиною на весняних канікулах знову везе учнів школи на екскурсію до Києва. Як видно з його статті «Екскурсія в Київ», опублікованій у міськрайонній газеті «Радянський патріот» на початку квітня, новоград-волинські школярі побували в музеях Т.Г. Шевченка і В.І. Лєніна, відвідали ботанічний сад імені академіка Нікітіна та зоопарк, оглянули величні пам’ятники Шевченку і Ватутіну, довго гуляли вулицями української столиці. Лише в театр російської драми імені Лесі Українки не було візиту делегації з Новограда-Волинського — зради Борис Григорович не міг вибачити. Ночували школярі в приміщенні Київської школи № 13 імені Ушинського. Думаю, що ця школа була рекомендована Б.Г. Станевичу М.Т. Рильським, якого висували у депутати Верховної Ради СРСР романівські колгоспники артілі «імені 13-річчя Жовтня» [24]. Тоді між цією артіллю з Романівки Попільнянського району і школою № 13 у Києві існували шефські зв’язки, що було тоді не лише модним, але й конче потрібним. Колись школа була після війни лише для дівчаток, згодом стала школою для учнів обох статей. Розміщується вона по вулиці Генерала Потапова, який влітку 1941 року здійснив рейд своєю армією з Коростенського рубежа опору через Новоград-Волинський район до Києва, і став на його захист. На його часть і названа ця вулиця у роки незалежності України. Стосовно школи № 7, де у 1920-х роках викладав М.Т. Рильський, і яка носить його ім’я, то вона знаходиться в нинішньому Солом’янському районі Києва, колись була для дітей залізничників. А нині є школою з поглибленим вивченням англійської мови.

Саме тоді М.Т. Рильський допоміг як депутат Верховної Ради з виділенням близько 80 тисяч карбованців, на які було не лише проведено влітку капітальний ремонт приміщення школи, але й закуплено і встановлено на шкільному подвір’ї гімнастичне містечко, у класах з’явилися  нові учнівські парти, шафи і письмові столи, які були виготовлені силами місцевої артілі «Мебельник», закуплені сучасні підручники з багатьох предметів, наочні посібники: таблиці, карти, глобуси, мікроскопи тощо, а також частина художньої літератури в шкільну бібліотеку, яку учням  рекоменндували вивчати в рамках позакласного читання. Певну допомогу в оснащенні навчальних кабінетів надав школі і П.Г. Тичина. У кінці 1950 року Бориса Григоровича нагородили грамотою Міністерства освіти України, а Роману Яковичу Герасимчуку дещо пізніше було присвоєно звання Заслуженого учителя УРСР. Б.Г. Станевич став тоді ж кандидатом в члени партії. Одним із тих, хто давав йому рекомендацію, був колишній піонервожатий школи № 5, що колись розміщувалася в косачівському будинку, а на той час відповідальний працівник міськкому партії Абу (Анатолій) Мордкович Гільман. Очевидно, Максимом Тадейовичем були зроблені ще й особисті грошові внески для придбання новорічних подарунків та костюмів учням школи. Радісну атмосферу новорічного свята передала учителька Б. Атензон у невеликій статті, що називалася «Бал-маскарад»; статтю опублікувала міськрайонна газета на початку січня 1951 року [25, с. 3]. У другій половині лютого 1951 року Борис Григорович пише статтю, присвячену життю і творчій діяльності Лесі Українки, яку публікують у місцевій газеті «Радянський патріот».

У березні 1951 року творче об’єднання «Радянська Україна» випустило кіножурнал під назвою «Пам’яті Лесі Українки». У ньому показано мітинг на могилі Л. Українки на Байковому цвинтарі в Києві з нагоди 80-річчя від дня її народження. На покладанні вінків присутні письменники і громадські діячі України, керівники партії та уряду. Кінохроніка показує також урочисте засідання у Київському російському драматичному театрі імені Лесі Українки з нагоди ювілею поетеси. Виступають: А.С. Малишко, М.Т. Рильський, Л.В. Забашта, Є.М. Кротевич, К.П. Хохлов. (РАДЯНСЬКА УКРАЇНА. – Кіножурнал. Київ, березень 1951 року. – № 20. – Арх. № 786. – Укркінохроніка).

На початку березня 1951 року у школу № 1 приїздять М.Т. Рильський, будучи обраним депутатом Верховної ради, Міністр освіти України П.Г. Тичина, його щирий товариш, і літературний критик, поет Степан Крижанівський. Вони разом з учителями школи фотографуються на фоні збільшеного Указу Президії Верховної Ради УРСР про присвоєння школі імені Лесі Українки і театральних афіш, які зберіг Б.Г. Станевич. На фотографії у першому ряді сидять учителі школи і другий зліва серед них — заступник директора і водночас секретар парторганізації Г.Л. Тимченко. У другому ряді зліва сидить завідувач міським відділом освіти Ю.Д. Скороход, біля нього — його заступник, завідувач педкабінетом Р.Я. Герасимчук, далі сидять Міністр освіти УРСР, поет А.С. Малишко, зліва від нього — директор школи Б.Г. Станевич, поруч сидить М.Т. Рильський, далі сидить Б.А. Атензон, а біля неї — голова виконкому Новоград-Волинської міської ради Т.Л. Довгоп’ят. Останнім у другому ряді сидить поет і літературний критик С.А. Крижанівський. У третьому ряді стоять учителі школи № 1, крайнім ліворуч стоїть інструктор міськкому партії А.І. Клименко [26].

Груповий знімок письменників та учителів школи № 1 імені Лесі Українки
Груповий знімок письменників та учителів школи № 1 імені Лесі Українки

До десятої річниці присвоєння школі імені великої української поетеси і 80-ї річниці народження Лесі Українки Б.Г. Станевича за активну педагогічну працю і громадську діяльність нагороджують орденом Знак Пошани. Директор школи пропонує в одному із класів організувати міський музей Лесі Українки замість скромного куточка. Він починає збирати літературно-краєзнавчі матеріали, зокрема знаходить в районі та опитує людей, які знали родину Косачів, записуючи їхні розповіді. Проте так як приміщень у школі було замало, то йому дозволяють обмежитися лише невеликим куточком поетеси, а натомість пропонують добудувати до існуючого будинку нові класні приміщення. Оскільки Станевич Б.Г. відмовляється це робити, адже будинок втратить тоді свою первинну архітектуру, а також інформує про ситуацію М.Т. Рильського, то місцева партійна влада звинувачує його у тому, що «після нагородження орденом Станевич Б.Г. зазнався, не розуміє завдань партії щодо поліпшення умов навчання учнів і роботи учителів, а власні інтереси ставить вище суспільних» та ухвалює винести питання про його персональну справу як комуніста на засідання бюро міськкому партії [27, арк 31]. Після втручання Рильського М.Т. персональну справи проти комуніста Станевича Б.Г. припинили, його лише звільнили з посади і направили «на укріплення» директором у Чижівську семирічну школу. Через свою дружину-юдейку і членство в партії подружжя Станевичів, яке мало двох дітей на утриманні,  відмовилося їхати в Чижівку — в місцевих лісах аж до 1953 року блукали бандерівські боївки — побоюючись за життя всієї родини. Тому йому надали місце учителя української мови і літератури в середній школі № 3, а його дружині — спершу також у школі № 3, а потім перевели у міську середню школу № 2, бо, мовляв, «негоже працювати разом в одному колективі подружжю педагогів».

До-речі, дуже скоро в коллективі СШ № 3 опипився і колишній завідувач міським відділом освіти, якому «за неетичну поведінку» загрожувала карна справа. Проте справу зам’яли, або, як кажуть, «спустили на гальмах», — допомогли Скороходу минулі партизанські бойові заслуги, — і тепер він викладав біологію в рядовій середній школі міста, нічим себе надалі як учитель не проявивши. А через пару років із кріслом директора першої школи прийшлося розпрощатися і її наступному (після Станевича) очільнику, якого згубив «зелений змій».

Працюючи в іншій школі, Б.Г. Станевич організовує постійні виїзди учнів у Київ та Житомир, має неодноразові зустрічі з М.Т. Рильським як з депутатом з питань організації в місті музею Лесі Українки. За його порадою і за сприяння тодішнього керівництва міського Будику культури (у  який було перетворено колишній триповерховий будинок етнічного німця Льоге, що стояв у центрі міста, перед війною у ньому був кінотеатр з назвою «Люкс». Пізніше  перетворено у Будинок піонерів, а на початку 1970-х років будинок був знесений). У ньому Б.Г. Станевичем обладнано першу в місті і районі кімнату-музей Лесі Українки, де він став його директором на громадських засадах. Директором Будинку культури був Б.Г. Шарварко, в подальшому — народний артист України. М.Т. Рильський на прохання директора добивався також виділення коштів на капітальний ремонт міського Будинку культури. Б.Г. Станевич підготував ряд старшокласників-екскурсоводів з СШ №№ 1, 2 і 3, які могли провести кваліфіковану екскурсію музейною кімнатою, написав декілька статей про діяльність музею, що були опубліковані на сторінках міськрайонної назети «Радянський прапор». Він виступає перед виборцями міста, агітуючи за кандидата в народні депутати Ради Національностей М.Т. Рильського взимку 1954 року. До-речі, кандидатом до Ради Союзу була висунена знатна ланкова з колгоспу села Сімаківка Ємільчинського району Саух Єфросинія Архипівна, тому дорослі мешканці міста і району, прийшовши на виборчі дільниці, заповнювали два бюлетені. Вибори до Верховної ради СРСР відбулися 14 березня і Максим Тадейович втретє став народним депутатом по виборчій окрузі № 32 від Житомирської області.

У березні 1955 року творче об’єднання хронікально-документальних фільмів «Радянська  Україна» підготувало кіножурнал, присвячений 60-річному ювілею від дня народження М.Т. Рильського. Показані урочисті збори, на яких виступили Президент АН УРСР О.В. Палладін, письменники В.П. Катаєв, П.Ф. Глебка, народна артистка СРСР Н.М. Ужвій, поет М.Т. Рильський; подано у фільмі фрагменти його виступу. Також показана виставка творів ювіляра у Державній публічній бібліотеці УРСР. (РАДЯНСЬКА УКРАЇНА. – Кіножурнал. – Київ, березень 1955 року. – № 15. – Арх. – № 1127. – Укркінохроніка). До 60-річчя поета Б.Г. Станевич надіслав М.Т. Рильському листівку з теплими вітаннями, згадує Б.А. Атензон, та запрошенням знову відвідати місто Новоград-Волинський. Від педагогічного колективу школи імені Лесі Українки також було надіслано вітання відомому письменнику. Про це автору статті розповідала  у 1977 році тодішня учителька школи № 1 Хрильова Л.А.

У вересні 1956 році, будучи ще малою дитиною, я був присутнім на депутатському звіті М.Т. Рильського в старому Будинку культури міста, куди запросили представників Городницького, Баранівського, Баришівського, Ємільчинського і Ярунського районів. Делегацію від Городницького району очолював мій батько Вітренко В.М., який тоді працював звільненим секретарем парткому фарфорового заводу. Сам виступ М.Т. Рильського я не пам’ятаю, але в пам’ять врізалися окремі сцени з вистави О. Корнійчука «В степах України», яку поставили актори Новоград-Волинського самодіяльного театру після депутатського звіту. Дитяча пам’ять ще зберегла зворотню поздку нашої делегації в Городницю вузькоколійною залізницею у вагоні з каоліном, який тягнув невеликий потяг, названий в народі «кукушкою». Вона виходила на лівий берег Случі, що розділяла Городницю на дві частини. Там була кінцева зупинка. І ще запам’яталися великий яскравий місяць угорі і зорі, коли ми переходили річку по дерев’яному мосту, вертаючись додому, та привезені подарунки з Новограда — маленькі смачні тортики міського хлібзаводу.

Про цей епізод я розповів якось Заслуженому працівнику культури України С.Д. Іванову, з яким ми виступали влітку 1982 року в селі Брониках увечері в рамках публічної лекції, що її організувало товариство «Знання». Точніше, я виступав з лекцією, а Семен Давидович опісля читав гумористичні вірші українських поетів. Закінчився наш виступ, був пізній вечір. Ми чекали на машину, за якою пішов секретар парторганізації місцевого колгоспу, і розмовляли про міський театр. Я розповів Іванову про пам’ятний епізод з 1956 року, і той підтвердив, що факт спектаклю «В степах України» справді мав місце. Він сам грав у цьому спектаклі роль Галушки, зал був переповнений, усі хотіли подивитися не лише гру акторів, але й послухати улюбленого письменника та його пісні. Він так і сказав «улюблений», бо після виступу Рильського прозвучало декілька його віршів, покладених на музику. Його пісні виконували також наші митці з Новограда-Волинського, і Максим Тадейович зворушено і щиро дякував їм за виконання. А ще Семену Давидовичу запам’ятався гарячий, пристрасний виступ учителя Станевича, який розповідав про поетичну творчість Рильського і його діяльність в якості  депутата, аж тому стало ніяково. Це було добре видно Іванову по реакції поета, і словам «Не захвалюйте мене, я ще мало зробив для людей у своєму житті» [28, арк. 32].

При черговому висуненні М.Т. Рильського в 1958 році у народні депутати до Ради Національностей Верховної ради СРСР Б.Г. Станевич офіційно виступав у місті Новограді-Волинському і в колишніх райцентрах Яруні, Городниці, Баранівці, Барашах і Ємільчиному, представляючи поета як учитель української мови [29, c 2]. Вибори відбувалися в окрузі 16 березня 1958 року. А в 1962 році Б.Г. Станевич виступав уже офіційно як довірена особа М.Т. Рильського [30, c. 1].  Як позаштатний лектор міськкому партії читав у трудових колективах лекції про життя і творчість Лесі Українки та М.Т. Рильського, писав статті про українську літературу та педагогічну майстерність учителя до міськрайонної та обласної газет. Так, у 1962 році він як довірена особа опублікував статтю в міськрайонній газеті під назвою «Народний поет», де уміло і стисло проаналізував поетичну творчість Максима Тадейовича, відмітивши вплив на творчість поета славетної Лесі Українки [31, c. 4].

Безумовно, Б.Г. Станевич спілкувався з Рильським та іншими поетами щодо власних поезій. Якось М.Т. Рильський відвідав наше місто у 1959 році. Міськрайонна газета у рубриці «Фото із старого альбому» опублікувала фотографію цього візиту, на якій зображені справа наліво: секретар міськкому партії з питань ідеологічної роботи Семен Іпатійович Денисюк, голова міської ради Любов Іванівна Назаренко, депутат Верховної Ради Максим Тадейович Рильський, племінниця М.Т. Рильського Тетяна (Марія?) Іванівна Мартинюк, завідувач лекторською групою міськкому комсомолу, учитель СШ № 1 Альберт Олександрович Большаков, завідувач парткабінетом Борис Олександрович Бондарець, творчий працівник Будинку культури Семен Давидович Іванов, художник-оформлювач Борис Олександрович Меленевський, головний режисер театру і директор Будинку культури Борис Георгійович Шарварко та представник обласного управління культури [32, c. 4]. А перед цим Максим Тадейович зустрівся із Б.Г. Станевичем. Вони пройшлися берегами річки Случ, відвідали школу № 1 та музейну кімнату Лесі Українки. А опісля уже разом сфотографувалися. Сфотографувалися також і з працівниками відділу культури. Наприкінці свого візиту Максим Тадейович, за словами дружини Бориса Григоровича, признався йому: «Гарно тут у вас. Відчувається творча аура, приходить натхнення, писати хочеться» [33, арк. 33].

Після смерті Сталіна і у період хрущовської «відлиги» М.Т. Рильський відмовляється від поетичної халтури на замовлення партії, від псевдопатетики і поверховості у зображенні людей і подій. Натупне десятиріччя стало показником його продуктивної і натхненної роботи як поета та науковця. Поетичний талант Рильського зреалізувався уповні і різнобічно. Кращі з його творів цього періоду відзначаються оригінальною образністю, досконалістю віршових форм, а головне — новизною змісту. Його ліричний герой наче отримав у поезіях нове дихання, нову образність. Це десятиріччя засвідчило появу нових, свіжих за духом і незалежних від партійного впливу мистецьких поетичних творів, що пережили самого поета. Сюди відносяться найкращі твори із поетичних збірок «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964), чотири книжки ліро-епічних поем, чимало перекладів зі слов’янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства — не треба забувати, що Рильський працював директором академічного Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії. У 1962 році М.Т. Рильський виступає зі словом  «Велика дочка великого народу» про Лесю Українку з нагоди відкриття у Києві по вулиці Саксаганського в будинку, де колись мешкала поетеса, меморіального музею, і робить перший запис у книзі відгуків нового музею. Про цю подію була також надрукована стаття міськрайонною газетою «Радянський патріот» під назвою, взятої з виступу Максима Тадейовича [34, с. 3]. Він також сприяв виступам міського театру з драмою «Лісова пісня» в Києві і виступам митців художньої самодіяльності з нашого  міста на фестивалі у Москві.

Разом з тим, після оприлюдення злочинів сталінсько-комуністичного режиму, що протягом десятиліть були приховані від народу за глухою стіною замовчування, вочевидь, відбулася своєрідна «ревізія душі» Рильського. Прийшов час нового бачення пережитої народом чорної доби, стало твердо усвідомленою істиною все, що раніше було тільки неясним здогадом. М.Т. Рильський переживав трагедію народу, трагедію свого покоління і трагедію власного життя. Адже він також був учасником формування духовних цінностей цілих поколінь радянських людей, а ці цінності виявилися насправді фальшивими. Ще залишалися керувати в Україні виховані тоталітарним режимом партійні органи, надовго у людських душах оселилися страх, підозра і скритність. А як пояснити іншим поетам, які вважали Рильського своїм учителем, необхідність по-новому проявлятися ліричному герою у творах, шукати нові теми для своїх творів? І М.Т. Рильський творив нову лірику, опираючись на кращі традиції людського суспільства, на історичну правду, на пережиті сторінки буття його Батьківщини.

Таку перебудову можна бачити і в ліричних творах Бориса Григоровича. Хоча в 1958 році він проводжує публікувати свої вірші на кшталт «Хай славиться партія!», «Агітатор», «В добру путь», (останній є віршем-настановою випускникам школи — В.В.), «Народна шана» [35], проте серед його поезій є і глибоко ліричні твори, що відзначаються метафоричністю та образністю, оптимізмом життя. Це, наприклад, ліричний твір «Осінь золота»: «Замріяна осінь в могутній красі / Поважно іде на Поліссі. / І грає проміння в ранковій росі, — / Мов перли, горять на узліссі. / Калина розвісила гордо своє / Скраво-червоне намисто./ Сріблясті мережки скрізь осінь снує / І листя фарбує злотисто. / У пахощах ніжних пшениці і слив / Гордиться земля урожаєм. / І лине бадьорий і радісний спів / Над нашим улюбленим краєм» [36, c. 4].

Часто опубліковані поезії Бориса Григоровича в газеті супроводжуються замальовками місцевого художника Степана Марунчака. Таким, для прикладу, є ліричний твір «Рідна земля»: «Розтали хмаринки в ясній синеві, / Розбризкує сонце весняну жагу, / І вітер звабливий наспівує пісню / Про землю тобі і мені дорогу. / Уславлена в праці упертій, натхненній, / Уквітчана гронами крон і суцвіть, / Вона перед світом, немов наречена, / Щаслива, могутня і горда стоїть» [37, c.4].

Б. Атензон згадувала, що Борис Григорович мав декілька зошитів, у яких записував свої вірші. Частину з них він, очевидно, висилав у Київ, і їх продивлялися критики. Потім висилали йому назад, і він їх при необхідності доробляв. На деяких листках збереглися навіть зауваження Максима Тадейовича. Я не знаю, чи відповідає це дійсності, тому що ніколи не бачив вірші Б.Г. Станевича в оригіналі. Вивчав їх лише за надрукованими варіантами в газетах. Намагався пізніше знайти дочку Б.Г. Станевича у Києві, яка мала б зберігати архів Станевичів, але невдало. За адресою, яку мені сповістили, вона не проживала. Сусіди згадували, що тут мешкала жінка, яка часто хворіла і померла. У її квартирі нині живуть інші люди, які навіть не пам’ятають прізвища померлої [38, арк. 35].

Б.Г. Станевич систематично писав також статті не лише на літературну, а й на педагогічну тематику (наприклад, його стаття «Наша славна землячка Леся Українка» — В.В.), «Батьки і діти». Він розповідав про кращих учителів міста, своїх колег, про досвід роботи першого музею Лесі Українки в міському Будинку культури та ілюстрації до творів нашої землячки художника С. Марунчака, про постановку в травні 1962 року місцевим театром драми Лесі Українки «Лісова пісня», у якій роль дядька Лева грав О.С. Стенюк, а роль матері Лукаша грала працівниця пивзаводу Н.К. Ніколаєва. Сам автор статті оформив гарно декорації до вистави. Ці статті систематично публікують місцеві газети «Радянський патріот» та «Будівник комунізму» Він очолює з 1957 року міський лекторій любителів російської словесності і музики в Будинку культури [39].

Коли М.Т. Рильський помер 24 липня 1964 року, то, за свідченням дружини Б.Г. Станевича, той був на його похованні у складі делегації від нашого міста і на могилі поета в Києві на Байковому кладовищі. Разом з ним їздили директор міського Будинку культури Б.Г. Шарварко, Заслужений учитель УРСР, кавалер ордена Леніна, депутат обласної ради Р.Я. Герасимчук та керівники виконкому міської ради і міськкому партії.

Б.Г. Станевич користувався великою шаною як серед своїх колег-учителів, так і серед учнів і їх батьків. Тому коли він помер, то вирішено було поховати його на центральному кладовищі по вулиці Чехова на Алеї для почесних громадян міста Новограда-Волинського.

Щодо увічнення пам’яті згаданих лесезнавців. Р.Я. Герасимчук помер в 1971 році. 2011 року за ініціативою членів міськрайонної організації НСКУ на його честь була встановлена пам’ятна дошка на фасаді приміщення школи № 3, де він мешкав певний час і викладав. Після пограбування вандалами його могили (були викрадена металева огорожа та розбиті плитки на похованні) я звернувся з відповідним листом до заступника голови міської ради С.Ю. Колотова, і він допоміг із виготовленням і встановленням нового пам’ятника на могилі подружжя Герасимчуків, який і був встановлений у 2017 році. Мною також була написана стаття про Р.Я. Герасимчука, вона опублікована в науковому збірнику та в місцевій газеті.

Б.С. Станевич помер у 1974 році. Поруч з ним була похована пізніше і його дружина. В 2012 році на стіні приміщення школи № 1 імені Лесі Українки була встановлена за ініціативою краєзнавців меморіальна дошка на честь Б.Г. Станевича. За могилою педагога постійно наглядають працівники школи. У 2016 році одна із вулиць нашого міста була названа за ініціативою краєзнавців іменем Бориса Станевича. Мною написано про нього дві наукові статті, опубліковані в краєзнавчому збірнику та в місцевій газеті.

Меморіальна дошка Б.Г. Станевичу на фасаді Ліцею імені Лесі Українки у Новограді-Волинському
Меморіальна дошка Б.Г. Станевичу на фасаді Ліцею імені Лесі Українки у Новограді-Волинському

Б.А. Атензон завжди підтримувала Бориса Григоровича у його творчій діяльності щодо пропаганди і поширення української мови, особливо його роботу з увічнення пам’яті Лесі Українки. Навіть своє ім’я Бася вона змінила мою діяльність щодо увічнення пам’яті славетних земляків. У 2016 році за ініціативою краєзнавців зібрано кошти і встановлено П.К. Ліневичу меморіальну дошку на примішенні інформаційно-методичного центру по вулиці Пушкіна.

У місті в мікрорайоні Смолка є вулиця, що носить ім’я М.Т. Рильського. 8 жовтня 2019 року на зборах міськрайонної організації НСКУ було вирішено звернутися з пропозицією до керівництва ліцею № 1 імені Лесі Українки щодо проведення в навчальному закладі зборів педагогів школи з метою встановлення на приміщенні ліцею меморіальної дошки М.Т. Рильському. Мені було доручено підготувати для цього необхідний краєзнавчий матеріал. Дирекція погодилася з пропозицією краєзнавців, такі збори проведено на початку березня. Усі необхідні документи були вчасно підготовлені і передані на погодження у виконавчий комітет міської ради. Після карантину буде проведено засідання топонімічної комісії і отримано дозвіл на встановлення меморіальної дошк на українське Василина і завжди вимагала, аби її так називали. Це ім’я вибито на могильній плиті. Мною також підготовлено методичний матеріал про Б.Г. Станевича для наших педагогів, який передано в інформаційно-методичний кабінет управління освіти міської ради. Цей матеріал використано також при написанні книги про мого колегу, колишнього завідувача ІМЦ П.К. Ліневича, який помер 2015 року. Він завжди підтримувави за спонсорські кошти. А кошти на її виготовлення будуть зібрані серед учителів і батьків учнів школи. Меморіальну дошку планується встановити в травні–червні цього року, під дошкою буде також прикріплено металічну корзину для квітів.

P.S. Стаття після написання була переслана для ознайомлення доктору філологічних наук, професору Острозького національного університету «Острозька академія», члену Спілки аписьменників України Світлані Олексіївні Кочерзі, яка невдовзі надіслала свій відгук:

«Добридень! Статтю переглянула. Безперечно, вона підійде для друку. Містить чимало цікавої інформації. Власне, вона тягне на фрагмент якогось цільового збірника матеріалів, есеїв краєзнавчого характеру. Маю на увазі обсяг. Я не рекомендую Вам скорочувати, але зазвичай статті меншого обсягу. Разом з тим інколи впадає в око надмірний ретропафос. Культ, пієтет — речі хороші, але наука уникає цього, за природою своєю вона суха, сувора, критична, прагнення до об'єктивності зумовлює бачити як хороше, так і погане, головне — пояснити їхній конфлікт і природу. Бажаю успіху!».
Кочерга С. О.

Свій відгук на статтю надіслав і внук Максима Тадейовича, Заслужений журналіст України М. Г. Рильський.

«Доброго дня, шановний Валентине Володимировичу! З великим інтересом прочитав надісланий вам матеріал, це справжнє дослідження, прсвячене Рильському, Лесі Українці, Борису Станевичу. Перегорнуто величезну кількість архівного матеріалу, справді титанічна робота Ваша, як краєзнавця-просвітителя й, головне, патріота міста та рідної землі.
Для мене дороге все, що повя’зано із життям та діяльністю дідуся. Тим більше, коли йдеться про Житомирщину й місто, в якому я теж бував, люблю й шаную. Буду радий та гордий підтримувати Ваші ініціативи та заходи, дай Боже щоб все задумане вдалося втілити. На жаль, більшість запланованих фондом заходів на ювілейний рік через карантин довелося перенести на невизначений термін. Але будемо оптимістами та сподіватися на краще!
Буду вдячний наступному спілкуванню.

Із щирою шанобою,
Максим Рильський,
директор благодійної організації «Фонд Максима Рильського "Троянди й виноград"»,
Заслужений журналіст України,
заступник голови правління ГО «Прес-клуб Україна-форум».



Література та архівні джерела

  1. Вітренко В.В. Вшанування пам’яті Лесі Українки в 1940-х роках у місті Новограді-Волинському: З історії однієї фотографії. // Постаті землі Житомирської. Наук. зб. «Велика Волинь». Випуск 51. Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Бердичів, видавець: ФОП Мельник М.В., 2015. — С. 103–115.
  2. ДАЖО. — Ф. Р-100. — Оп. 1. — Спр. 39. — Арк. 92.
  3. Вітренко В.В. Вшанування пам’яті Лесі Українки в 1940-х роках у місті Новограді-Волинському: з історії однієї фотографії. // Постаті землі Житомирської. Наук. зб. «Велика Волинь». Випуск 51. Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Бердичів, видавець: ФОП Мельник М.В., 2015. — С. 106.
  4. Із особистого архіву Вітренка В.В. Папка «Станевич Б.Г.». — Арк. 28.
  5. Б. Станевич. Ювілей славної землячки – Лесі Українки // Соціалістичне Полісся. — № 45 (25 лютого 1941 року). — С. 2.
  6. Указ Президії Верховної ради УРСР «Про присвоєння Київському театрові російської драми і 10 неповній середній школі міста Новограда-Волинського, Житомирської області, імені Лесі Українки» // Соціалістичне Полісся. — № 76 (4 квітня 1941 року). — С. 1.
  7. Газета «Соціалістичне Полісся». — №№ 84 від 11 квітня 1941 року; 101 від 1 травня 1941 року; 123 від 29 травня 1941 року; 131 від 7 червня 1841 року; 137 від 14 червня 1941 року. – Новоград-Волинський, міська друкарня.
  8. Б. Станевич. Нове село // Соціалістичне Полісся. — № 161 від 16 липня 1937 року. — С. 2.
  9. Постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про відзначення 75-ї річниці з дня народження Лесі Українки» // Радянська Україна. — № 36 (14.02.1946 року). — С. 3.
  10. Максим Рильський. Думки вголос // Радянська Україна. — № 42 від 24.02.1946 року. — С. 3.
  11. Всеволод Чаговець. Неповторна. (З минулого) // Радянська Україна. — № 42 від 24.02.1946 року. — С. 3.
  12. Вітренко В.В. До питання перекладів Лесею Українкою поезій класика німецької і світової літератури Гайнріха Гайне / В. В. Вітренко // Твоєму йменню вічно пломеніти : матеріали наукової конференції до 125-річчя від дня народження Лесі Українки (м. Новоград-Волинський, 24 лютого 1996 р.). Наук. зб. — Новоград-Волинський: НОВОград. — С. 53–56.
  13. Леонід Первомайський. Наша велика сучасниця. — Там же.
  14. Постанова Житомирської окружної виборчої комісії по виборах до Ради Національностей Верховної ради СРСР по окрузі № 32 про реєстрацію Рильського Максима Тадейовича кандидатом в депутати // Радянська Україна. — № 5 від 06.01.1946 року. — С. 1.
  15. У земляків поетеси // Радянська Україна. — № 42 від 24.02.1946 року. — С. 3.
  16. Газета «Радянський патріот». — м. Новоград-Волинский, 25.02.1946 року.
  17. Із особистого архіву Вітренка В.В. Папка «Станевич Б.Г.» — Арк. 29.
  18. Костянтин Хохлов. До нових творчих перемог // Радянська Україна. — № 63 від 27.03.1946 року.
  19. Із особистого архіву Вітренка В.В. Папка «Тимченко Г.Л.». — Арк. 2–16 з 9 фотографіями як додаток у папці.
  20. Там же. — Арк. 30.
  21. Хвилююча зустріч. Редакторська стаття // Радянський патріот. — № 26 від 26 лютого 1950 року. — С. 2.
  22. Є. Ненадкевич. М.Т. Рильський — лауреат Сталінської премії // Радянський патріот. — № . С.
  23. Руда Тетяна. Грані великого таланту: Максим Рильський – поет, перекладач, учений: монографія НАН України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського. — Київ, 2017. — 144 с.
  24. Б. Станевич. Екскурсія в Київ // Радянський патріот. — № 41 від 4 квітня 1950 року. — С. 2.
  25. Б. Атензон. Бал-маскарад // Радянський патріот. — № 1 від 2 січня 1950 року. — С. 3.
  26. Із особистого архіву Вітренка В.В. Папка «Станевич Б.Г.». — Додаток: фотографії. — Фото 7 – 7 зворот.
  27. Із особистого архіву Вітренка В.В. Папка «Станевич Б.Г.». — Арк. 31.
  28. Із особистого архіву Вітренка В.В. Папка «Станевич Б.Г.». — Арк. 32.
  29. Зустріч з М.Т. Рильським // Радянський патріот. — № 26 від 28 лютого 1958 року. — С.2.
  30. Зустріч з кандидатом в депутати до Ради Національностей М.Т. Рильським. Редакторська стаття // Радянський патріот. — № 29 від 6 березня 1962 року. — С. 1
  31. Б. Станевич. Довірена особа. Народний поет // Радянський патріот. — № 33 від 15 березня 1962 року. — С. 4.
  32. Фото із старого альбому. Лесин край. Вісник міської ради та міськвиконкому. — № 28 від 28 серпня 2007 року. — С. 4.
  33. Із особистого архіву Вітренка В.В. Папка «Станевич Б.Г.». — Арк. 33.
  34. Л. Чубата, слухачка вищої партійної школи. Велика дочка великого народу // Радянський патріот. — № 130 від 5 грудня 1962 року. — С. 3.
  35. Б. Станевич. Хай славиться партія! // Радянський патріот. — № 33 від 16 березня 1958 року. — С. 3;
    Б. Станевич. В добру путь! // Радянський патріот. — № 1 від 1 січня 1958 року. — С. 4;
    Б. Станевич.  Народна шана. // Радянський патріот. — № 73 від 21 липня 1962 року. — С. 4;
    Б. Станевич. Агітатор // Радянський патріот. — № 29 від 6 березня 1962 року. — С. 3.
  36. Б. Станевич. Осінь золота // Радянський патріот. — № 112 від 20 жовтня 1962 року. — С. 4.
  37. Б. Станевич. Рідна земля // Будівник комунізму. — № 18 від 9 червня 1962 року. — С. 4.
  38. Із особистого архіву Вітренка В.В. Папка «Станевич Б.Г.». — Арк. 35.
  39. Радянський патріот. — № 23 від 25 лютого 1961 року. — С. 2;
    Радянський патріот. — № 13 від 30 січня 1960 року. — С. 3;
    Радянський патріот. — № 22 від 20 лютого 1957 року. — С. 4;
    Будівник комунізму. — № 7 від 5 травня 1962 року. — С. 4.


Коментарі

Наразі немає коментарів


Ви можете залишити свій коментар до цієї сторінки

  Ваше ім’я:
  E-mail (лише для зворотного зв’язку):
  Код (введіть число 15):
   

Увага! Всі коментарі публікуються лише піcля перегляду модератором.
Це не є цензурою, це лише захист від спаму. Сподіваємося на розуміння 😉